Свого часу Макіавеллі сказав – «Керувати означає примушувати вірити». Наше суспільство після надпотужного сплеску надій та сподівань, породжених Помаранчевою революцією 2004 року, впало у безодню повної безнадії. Бездарність обох сторін, що колись протистояли на Майдані, їхня неготовність керувати величезною європейською країною, моральна нечистоплотність, безвідповідальне захоплення дешевим популізмом, здається, назавжди вбило віру.
Вбило віру в можливість кращого майбутнього, віру у владу, яка щось колись зробить для народу, і, врешті, вбило віру в себе, що ми таки зможемо коли-небудь щось зробити, щоб виправити ситуацію, щоб хоча б наші діти могли жити достойніше. Може не занадто заможно, але хоча б достойніше у справді вільній, справді українській Україні.
Повне безсилля та дрібничковість української еліти призвела до майже повної некерованості держави, економіки та суспільства. Сьогодні ними або ніхто не керує, або керують із закордонних центрів впливу.
Теперішня фінансова та економічна криза показала, що така неначебто не істотна річ, як віра, є ледь не фундаментом для розбудови майбутнього кожного народу. Вона надихає енергією не лише нації, але навіть фінансові системи. Без довіри до банків, до Національного банку годі втримати стабільність будь-якої національної валюти, годі запустити кровоносну систему будь-якої економіки - відтворити систему кредитування будь-якої держави. Sola fide - тільки вірою можна все це відновити. Це теза великого реформатора людства Мартіна Лютера - тільки вірою врятується людина. Теза не застаріла.
Недаремно на однодоларовій банкноті американського долара написана сакраментальна фраза «Ми віримо в Бога». І не є цим Богом сам Золотий Телець, сам долар. А саме віра в Бога, який, за нашої максимальної участі, дарує нам змогу збудувати нове життя на новому континенті, використовуючи цей зелений папірець, який є свідченням нашої віри в наше спільне добре майбутнє. Але тільки за нашої максимальної особистої участі. І американцям це вдалося. Вони надали цим зеленим папірцям сенсу і сили. Це їхня конденсована віра у свій успіх. Можна по-різному відноситися до Сполучених Штатів Америки, але це дійсно був і є континент, який дав і дає притулок нещасним та знедоленим з цілого світу. Знедоленим, які вірять у свій успіх.
Найістотнішим в американській історії була саме ця віра та особиста максимальна участь у вирішенні своєї особистої долі. Досі тільки Латинська Америка може похвалитися більшою релігійністю, ніж США. І мало хто може похвалитися настільки гострою відповідальністю особистості за саму себе, як американці.
Що ж означає фраза Макіавеллі? Чи «примушувати вірити» означає накидувати всім якусь ідеологію, як це було при комунізмі? І що означає «примушувати» - знову вдатися до послуг якогось КДБ, яке слідкуватиме за одномислієм? Чи, може, «примушувати вірити» означає безоглядно брехати своїм співгромадянам, обіцяти їм нездійсненні золоті гори лишень для того, щоб дорватися до влади? Чи є якась влада, яка змусить нас мислити відповідально, не піддаватися на різного роду омани і, зрештою, повірити в себе і своє майбутнє?
Звичайно ж, є. Це, як не дивно, не влада грошей, не фізичний чи військовий примус. Це влада інтелектуальна. Італійського патріота Макіавеллі, який закладав підвалини об'єднаної Італії, дехто в нашій країні зрозумів зовсім неправильно. В ньому побачили підступного амораліста. Натомість Макіавеллі чітко сформулював те, що стало очевидністю пізніше - саме інтелектуали є надпотужними інструментами впливу на суспільство.
Однак, хто є інтелектуалом - той шаленець, що замкнувся у своєму кабінеті і вивчає вусики мадагаскарського метелика? Чи той, хто образився на «безнадійний» народ і споглядає на нього з олімпійських вершин своєї високої освіченості? Нещодавно на одній із київських конференцій мені довелося зіткнутися з такими гіперосвіченими блискучими молодими людьми - з якою зверхністю вони кпили з «інтелігентів», які, як і в ХІХ столітті, знову і знову безнадійно «йдуть у народ». Натомість себе вони вважали, як вони гадали, на західний манер - а точніше, у відповідності з англо-саксонською традицією - «інтелектуалами» - людьми вищими від марудного обов'язку рятування якогось народу.
Мені пригадалася давня історія, переказана одним із чільних французьких інтелектуалів Режісом Дебре: 1979 рік, Гонконг. Молода китайська біженка спілкується із західним журналістом:
«Я готувалася до вступу до університету, коли прийшла культурна революція. Я дуже активно брала в ній участь. Коли вона закінчилась, мене, як і більшість освіченої молоді країни, послали на польові роботи до якогось глухого села. Тобто моє навчання закінчилося середньою освітою.
- Тож ви не вважаєте себе інтелектуалом?
- Вважаю, адже тим, що я пишу, я намагаюсь впливати на людей».
І цим дійсно все сказано. Дівчина з середньою освітою є справжнім інтелектуалом, а дивакуватий професор - простим диваком. Дійсно - «Багато знань мудрости не дають». Інтелектуал - це не той, хто дійсно багато знає і сидить у вежі зі слонової кості, а той, хто володіє інтелектуальною владою, формує громадську думку, не мовчить, бачить реальний стан справ і голосно про це говорить. Це той, хто заставляє людей думати, той, хто постійно будить людей, не дає їм поринути у солодкі оманливі сни нездійсненних обіцянок наших брехливих поводирів. Чи вдячна це справа? З чайно ж - ні. А інколи і небезпечна.
Сильні світу сього чудово розуміють, що той, хто володіє думками людей, - той володіє і людьми. І своєю чергою, вони дуже ефективно користуються цією владою. Подивіться, як оглупляють людей наші телевізійні канали. А як працюють над нашим людом російські телевізійні канали! А що ж народ? Та так, як за Шевченка: «Німі на панщину ідуть. І діточок своїх ведуть».
А як тільки появляється якийсь насправді гучний голос, який пробує пробудити людей від навіяного їм сну, його одразу ж пробують приглушити, відсунути на задній план - наперед виштовхуються рупори облуди і брехні.
Чи знову маємо починати спочатку? Йти в народ. Відроджувати в ньому віру. Віру в себе, а отже, і в Україну. Напевно, так. Тільки з тією поправкою, що виходити з народу не потрібно ніколи. Це не означає - потурати його ницим відрухам. Та й інструменти інтелектуальної влади тепер інші - це газети, телебачення, Інтернет, радіо. Це те саме Слово, що й в часи Христа - однак до людей воно сьогодні доходить саме з допомогою цих мас-медіа.
Вважаю облудними ілюзії наших доморощених інтелектуалів, що їм вдасться відсидітися у вежах зі слонової кістки. Це неможливо і неморально. Хто більше знає і дальше бачить, відповідає за братів своїх. Братів часто незрячих.
А майбутнє для наших дітей не спаде просто з неба. Тепер вже стало ясно, що тільки ми можемо його побудувати. Раз за разом спотикаючись, падаючи і впадаючи у відчай. А тому: «Не жди сподiваної волi - вона заснула... а щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру - та й заходиться вже будить». А найгострішою сокирою є розум недремних шаленців, що денно і нощно не сплять пильнуючи правди - тобто справжніх інтелектуалів, які таки дійсно хочуть хоч на крихту покращити цей світ.
Тому моральним обовязком тих, хто знає більше і бачить дальше «примушувати вірити» в себе та Україну. Бо тільки ця віра може стати фундаментом тієї прагненної України, яку провіщав Шевченко.
Додати коментар (2500 знаків):