Блог
Тараса Возняка
Перші висновки президентської виборчої кaмпанії 2010 року
01.02.2010 12:32Завершується президентська виборча кампанія 2010 року. Ще немає остаточного результату, але вже окреслилися контури перших висновків, які ще довго впливатимуть на долю України. Попри позитивістську риторику та обіцянки обох кандидатів, що стали переможцями у першому турі виборів, той вибір, який зробили виборці України 17 січня 2010 року свідчить про глибокий песимізм українського народу, а точніше – народу України, щодо того, чи здатен він збудувати в Україні ефективне, успішне і демократичне суспільство. Чи здатен він наздогнати, чи, тим більше, конкурувати з високим рівнем стандартів, який демонструють більшість європейських країн - наші безпосередні сусіди. Простіше - своїм вибором ми засвідчили глибоку зневіру у тому, чи здатні ми збудувати в Україні суспільство західного типу - суспільство і вільне і успішне. Тут я маю на увазі Захід в широкому сенсі – і країни Європейського Союзу, і країни Північної Америки.
Вивівши у другий тур Юлію Тимошенко та Віктора Януковича, народ України, на моє глибоке переконання обрав минуле. Народ України виявився, м’яко кажучи, не відважним. До 17 січня 2010 року у нього був вибір. Попри всі недоліки молодших кандидатів можна було обрати майбутнє, яке полягало б у змінах, змінах важких, змінах непопулярних. Вибір був. Тепер це віконце можливостей закрилося. Можливо тимчасово.
Однак, щоб вибрати шлях змін, потрібно чітко бачити якусь мету. А яку мету реально поставив перед собою народ України? Та й чи ставив?
От народи колишнього комуністичного блоку всі до одного чітко визначилися щодо своєї мети - членство у Європейському Союзі. А також Північноатлантичному оборонному пакті - НАТО. І крапка. Ніяких ліворуч-праворуч.
Пройшло 20 років з часу розвалу комуністичного блоку і більшість з них досягла цієї мети. Більшість уже кілька років є членами і ЄС, і НАТО. Решта – на шляху до членства.
Членство у цих структурах – це не проста формальність – це стандарти, яких реально домоглися ці країни – стандарти, що стосуються усіх сторін життя суспільства – від санітарії до системи безпеки.
Вже сьогодні народи цих країн, поставивши перед собою мету, провівши непопулярну трансформацію, тобто досягнувши цієї мети, втішаються плодами цих змін. Ці країни з шаленою швидкістю, змінюються до кращого. Так, ще не все зроблено, але врешті-решт ці "нові європейці" знали і знають, чого хочуть і дійсно бачать просвіт у кінці тунелю.
Але у тій же Європі є народи, які не вірять у самих себе, не вірять у можливість збудувати для самого себе дійсно нормальне, нічим не особливе життя, яке називають зазвичай життям за європейськими стандартами.
Що це за таємничі народи? Буду говорити тільки про близьку до нас Європу. В інших частинах світу ситуація ще гірша. Однак, гадаю, що вони не є зразками для нас.
Першою відмовилася від амбіцій збудувати демократичне і ефективне суспільство Білорусь. Звичайно, можна говорити про «руку Москви». І вона була. Але все ж така зневіра у своїх можливостях, яку вже стільки років поспіль стійко демонструє народ Білорусі (не білоруський народ) не може бути пояснена тільки авторитаризмом президента Лукашенко. Це свідчення якогось надлому в ментальності самого народу. Чи у не сформованості його ментальності як ментальності європейського типу.
Другою відмовилась, втомлена перманентною деструкцією епохи президента Єльцина, Росія. Президент Владімір Путін не узурпував владу в Росії – він був законно обраним президентом. Та обравши його, народи Росії надовго відмовилися від проекту трансформації свого суспільства за західними зразками. Розпочалася епоха «суверенної демократії», якщо це демократія. Зрештою сьогоднішні керманичі Росії вже й не потребують псевдодемократичної риторики – народ, у своїй більшості, з ними згідний.
Президентські вибори 2010 року можуть спрямувати тим самим шляхом зневіри у власну спроможність збудувати демократичне і успішне суспільство й Україну.
Епоха президента Ющенка не додала віри у те, що ми нормальний європейський народ. Особливо, якщо порівнювати з нашими західними сусідами, – чехами, поляками, угорцями, словаками. Щоправда, деякі безсумнівні позитиви епохи президента Ющенка ми ще згадуватимемо. Як от його демократизм. Однак, не ефективність. Тому я й веду мову про демократичне і ефективне суспільство, а не тільки відносно вільне суспільство, яким ми ще є.
Що ж насправді відбулося і ще відбувається під час президентських виборів 2010 року? Багато хто заговорив про «цивілізаційний вибір», який Україна має зробити під час другого туру виборів. Чому про це заговорили між цими двома турами? Чому ж Тимошенко і Янукович, а точніше їхні політтехнологи, не окреслювали так чітко ці свої «цивілізаційні вибори» перед першим туром виборів? Тимошенко, очевидно, прозахідний, проєвропейський (не ризикну сказати – проєвроатлантичний) цивілізаційний вибір, а Янукович – східній, проросійський і т. д цивілізаційний вибір.
Та тому, що мали ілюзії, що за них голосуватимуть у регіонах, які не є, як вони вважають, «їхніми традиційними регіонами». А ці регіони мають дуже відмінні цивілізаційні орієнтації. У Тимошенко були ілюзії, що Донбас трохи змінився і що там дійсно вільні вибори, а тому не педалювала свого «євроцентризму». Тоді як Янукович мав певні надії на центр та захід і тому не педалював свого «російськоцентризму». Я взяв ці «євроцентризм» та «російськоцентризм» у лапки, бо зовсім не вірю у те, що для них це справді принципи першого порядку. Гадаю, що для самих кандидатів це тільки передвиборча риторика.
Однак правда виявилася інакшою - різні регіони зберегли свої цивілізаційні преференції. І Україна знову була чітко поділена по діагоналі. І тому сьогодні головне завдання не залазити у чужий город, а ретельненько попастися на своєму, мобілізувати максимум виборців на своєму електоральному полі.
Як можна максимально мобілізувати «своїх»?
По-перше. Застрашити супротивником. Демонізувати опонента, щоб потенційно «свій» виборець відчув з його боку особисту загрозу. Загрозу чи реальну, чи світоглядну. З огляду на те, що виборцю прищеплюють цей страх з допомогою засобів масової інформації – щонайперше телебачення – то природа цього страху віртуальна, невловима. Ми боїмося і часто не розуміємо чого і чому. Завдяки своїй непояснимості такий страх є не меншим, а більшим. Як страх у фільмах Хічкока. Чомусь маю глибоке переконання, що істерія з «свинячим грипом» була відпрацюванням технік навіювання такого страху всьому суспільству з метою або його паралізування, або мобілізації.
Застрашені «свої» мають масово прийти на вибори і проголосувати так, як це потрібно. В разі чого результат можна буде належним чином «підправити». Натомість застрашені «не свої» мають проявити млявість, пасивність, не прийти на виборчі дільниці. У такому випадку і масштаби «корегування» результатів їхнього волевиявлення будуть меншими.
По-друге. Не бавитися у «багатовекторність» передвиборчих обіцянок. Потрібно максимально чітко вербалізовувати очікування саме «свого» виборця, не зважаючи на незначні електоральні втрати у «не своїх» регіонах.
Тому у другому турі Юлія Тимошенко чітко позиціонувалася як проєвропейський політик. Тоді як Янукович і далі топтався у своїй східній чи проросійській невизначеності.
Чи має ця передвиборча риторика якесь відношення до реальної політики, яку проводитимуть ці кандидати, ставши президентом? Чи Юлія Тимошенко реально здійснюватиме проєвропейську та проєвроатлантичну політику? Чи Віктор Янукович стане реальним провідником проросійської політики? Не буду гадати. Пропоную тільки пригадати реальні кроки обох цих кандидатів до виборів. А також їхню риторику буквально напередодні першого туру виборів.
Темою цих міркувань я хотів би зробити не ці вибори як процес. Вони вже, фактично, відбулися. Для мене. Я б хотів уточнити для себе, який реальний вибір зафіксував народ України під час цих виборів. Хоча переконаний, що рішення він прийняв задовго до них. Результат виборів був закладений задовго до січня-лютого 2010 року. І цим результатом є глибока зневіра народу України у свої можливості, у самого себе. Зневіра у можливість побудови демократичного і ефективного суспільства західного типу.
Та почнімо знову з мети, яку він перед собою міг мати. Або інакше – яка суспільна чи державна модель могла стати для нас зразком?
По-перше – європейська модель розвитку. Це цілком реальна, існуюча модель, яка має 25 різновидностей - за числом країн членів ЕС. Модель, що має різновиди, однак має один і той самий західний набір цінностей та стандартів, що до дрібниць регламентують не лише демократичність, але й успішність цієї моделі.
По-друге – модель «упорядоченой власти», яку впровадила для себе Російська Федерація. Вона базується на інших цінностях. Багатьом вони подобаються. Цього теж заперечити не можна.
Але що таке ця «упорядоченая власть» чи «суверенная демократия» за російським зразком? На моє переконання, вона є не чим іншим, як реалізацією зневіри у свою спроможність збудувати демократичне і ефективне суспільство за західним зразком. Насправді ця російська модель є безпомічною і злісною реакцією на свою неспроможність збудувати європейську суспільну модель в самій Росії.
Переконаний, що кожне суспільство, яке близьке до європейського цивілізаційного кола націй (а Росія, все ж, значною мірою європейська нація), має один і той самий ідеал, який так чи інакше реалізовує вже кілька сотень років. Цей ідеал дійсно опирається на рівність та свободу громадянина і ефективність суспільства у цілому.
Близьким був цей ідеал і для Росії. Однак епізодично – як от для «шаленого» європеїзатора Росії Петра І. Але він взяв з Європи тільки технічні інновації, а суспільної трансформації за європейськими зразками не робив. Та суспільна трансформація стала ідеалом для «просвіщенних» декабристів. Вони мали ілюзію, що от-от його вдасться втілити і в Росії, як вдалося Франції, Англії чи США. Були ілюзії щодо цього і у лютому 1917 року. Наступного разу цей ідеал був актуалізований наприкінці «Перестройки» та на початку побудови нової Росії. Але з огляду на різні обставини це не вдалося. Для трансформації суспільства потрібно було йти на величезну самопожертву. Не кожен народ готовий бути вільним. Можливо, ця теза багатьом не сподобається, однак я ризикнув її запропонувати. Народ потрібно готувати до свободи. «Випадкова» свобода веде до сваволі. А саме сваволі і повного ігнорування норм суспільного співжиття було вдосталь у буремних 90-х.
Провал запровадження європейської суспільної моделі в Росії призвів до повної капітуляції, відмови від спроб втілити її у окремо взятій 1/8 світу, як модно було колись говорити.
Помаранчева революція на своїх знаменах теж написала гасла побудови в окремо взятій країні Україні європейської моделі. І у 2004-2005 роках була фантастична віра у те, що це можливо. Та за п’ять років її ставало щораз менше. І щораз більше народ України зневірювався у те, що він подужає це надзавдання.
Не буду вкотре перелічувати причини пробуксовування побудови західної моделі облаштування суспільства в Україні. Причини були і є різні – і внутрішні, і зовнішні, і об’єктивні, і суб’єктивні. На разі можемо констатувати – супротивники побудови в Україні маленького шматочка Європи торжествують. В Україні для їхніх тюленячих туш завжди знайдеться шматочок кримського пляжу.
Важливе інше. На разі проект європейської України зазнає поразки. Чи є це остаточною катастрофою? Не знаю. Однак нас очікує певна пауза. Ще одне щеплення стагнацією.
Ритори Юлії Тимошенко наполягають на тому, що якщо ми не оберемо Юлію Тимошенко, то про європейський проект України можна забути. Але це риторика. Хотілось би повірити. Але ж як! Вкотре тішитися обіцянками?
З іншого боку - чи Віктор Янукович є гарантом реалізації цього європейського проекту? Відповідь теж зрозуміла – ні. Янукович – це поразка народу України, відмова від амбіцій побудови демократичного і ефективного суспільства західного типу в Україні. Янукович - це лице поразки.
Та їхні обіцянки і навіть їхня реальна політика після обрання є насправді справжньою дрібничкою у порівнянні з тією гігантською ментальною зміною, якою є масова зневіра у самих собі, у спроможності і врешті-решт «нормальності» нашого народу. Найгірші наслідки матиме (а може і вже має) відмова від побудови західної моделі розвитку українського суспільства. Хоча іншої насправді немає. Російська модель – це тільки наслідок, це невдача, це капітуляція.
Багато-хто одразу підніме лемент – а як же «особый путь», «особая духовность» і т. д. Немає ніякого «особого пути» в колі європейських націй. А «особая духовность» - це щоб води не було у водогоні і води в унітазах не зливати.
І Україна, і Білорусь, і Росія мають три виходи з ситуації і один ідеал.
З ідеальною моделлю розвитку, принаймні для мене, все зрозуміло. Иншої, окрім демократичної, насправді демократичної європейці та умовний західний світ для себе не винайшов. Наше завдання втілити її у своїх країнах. Та ще й втілити так, щоб це зробило наші суспільства заможними, а не бідними, напівдемократичними та корумпованими.
Які ж виходи з ситуації нам пропонують?
Перший – «європейський». Це продовження трансформації та модернізації суспільства за європейськими зразками. Стати не лише подібними на Європу, а внутрішньо стати Європою. А потім, можливо, і частиною Європейського Союзу. Цим шляхом пішли всі без винятку наші західні сусіди. Це шлях мозольної праці і чималої самопожертви. Вести цим шляхом народ України обіцяв президент Ющенко. Однак не довів.
Другий – «націоналістичний». З хоругвами, горшками та іншим антуражем проголосити нашу абсолютну унікальність. Відмовитися від пропонованих західних моделей розвитку з їх нудною демократією та судочинством. Опертися на свою автентику. Шукати свого шляху. Йти своїм, незалежним від Заходу та Сходу. Але тоді і від Російської моделі ми маємо відмовитись! Щось мало віриться у можливість реалізації такої моделі. Про неї постійно говорять різного роду доморощені українські «націоналісти» та «імперіалісти» (від Дмитра Корчинськиого до Арсенія Яценюка). Чи можна створити успішний український «національний острів» чи «українську імперію від Чопа до Владивостока» у сьогоднішньому глобалізованому світі? Судіть самі. Однак затуманити людям (а у випадку Яценюка і собі) голови – можна. Ми не Англія XVI століття і не острів. Нам від світу нікуди сховатися. Особливо з огляду на те, що ми затиснуті між двох велетнів ЄС та РФ. Вони не дадуть нам реалізовувати ніяких «автохтонних» моделей. Вони або приєднають Україну до своїх геополітичних проектів, або просто розірвуть. Ці проекти, свідомо чи не свідомо, проголошуються тільки для того, щоб дезорієнтувати українців в інтересах поки-що не такої сильної Росії.
Третій – «євразійський». Вона збудована на ненависті до заходу, заздрості до його заможності, його добробуту. Захід просто оголошується злом, як це було в СССР а тепер у путінській Росії. Ми повинні будемо відсахнутися від нього. Знову розпочати боротьбу з ним. Однак Україна не має на те ні куражу, ні можливостей. Звичайно ж компанію нам складуть такі самі «лузери» та невдахи – Росія, Білорусь і т.д. В основі цього шляху розвитку лежить нищівна поразка у конкуренції з тим же Заходом, глибока образа на нього з огляду на свою недолугість і глибока ненависть до нього. Ці останні – образа та ненависть – можуть певний час навіть бути доволі ефективним пальним, на якому можна буде ще пропихтіти якихось пару років. Чи з Януковичем та Росією, чи з Тимошенко і не знаю з ким. А далі що?
Підсумовуючи:
Абстрагуймося від конкретних претендентів президентських перегонів 2010 року. Їхні прізвища важливі тільки для них і тих, хто біля них. А також клубів фанів.
Який вибір робить народ України? Від цього вибору залежатиме і те, чи з народу України він перетвориться у сучасну модерну успішну націю.
Перший тур виборів показав, що народ України скочується до капітуляції, до відмови від побудови демократичного і ефективного суспільства західного типу.
Перший тур виборів показав, що він зневірений, а отже слабкий.
Перший тур виборів показав, що він втратив свій орієнтир і готовий приєднатися до табору «злобствующих лузеров».
Чи можна сподіватися все ж на виправлення цієї ситуації? Думаю, що так. І не у такому вже й далекому майбутньому. Скорегувати цю свою «короткочасну слабинку» можна буде вже на місцевих виборах 30 травня 2010 року і можливих виборах до Верховної Ради. Якщо ті, хто хоче цієї проєвропейської трансформації, мобілізуються. Ну і, звичайно, якщо ми ще матимемо в Україні відносно демократичні вибори.
Можливо, злість на Віктора Ющенка, у якого було капіталізовано ледь не всі надії на здійснення справжньої трансформації, пройде. Бо багато хто у першому турі виборів голосував і проти нього особисто. Що означає, що так направду ми голосували проти нашої спільної недолугості, бо поразка європейського проекту України це не тільки поразка особисто Ющенка, а всіх нас, навіть супротивників цього проекту.
На той час новий президент, якого ми оберемо 7 лютого, покаже себе у всій красі. Очевидно, що як тільки він приступить до виконання своїх повноважень, то одразу ж між дніпровських кисільних берегів потечуть молочні ріки. Росія ощасливить і обсипле нас благами як цвітучі Абхазію та Південну Осетію. Або ж молоко потече з ЕС. Обидва претенденти це обіцяють.
І народ України знову опиниться перед тим самим завданням - перед потребою трансформації та модернізації суспільства за західним зразком. Або ж у компанії таких самих «лузерів» піде на ще один круг, який нікуди не веде. Для чергового грабунку країни зацікавленим особам часу вистачить. Але наше життя так і мине у цьому кружлянні по колу.
Додати коментар (2500 знаків):