Берлінські нотатки або дві речі, про які я жалкую

Якщо аналізувати події того вечора крок-за-кроком, то версії, що стіна відкрилася випадково, видаються цілком доречними. Так само доречним, як і все випадкове, що в контексті історії виглядає цілком закономірним. Те, що італійський журналіст Рікардо Ерман о 18:57 задає представнику партії і уряду НДР Гюнтеру Шабовскі питання про закон про свободу пересування (пізніше він заявить, що його спеціально попросили задати таке питання – прохання йшло від одного з його джерел з ЦК), а той, вперше бачачи проект постанови сліпо її зачитує, а коли його питають відколи вона діє, каже що відтепер, спрямовує енергію східних німців в сторону стіни, а не в сторону Чехословаччини і Угорщини, яка відкрила транзит для біженців з НДР.  

Маттіас Рау не втікав на Захід – він був одним з тих, хто вирішив залишитися і домагатися політичних змін в країні. Сьогодні Маттіас проводить екскурсії по андеграундських місцях Берліна, а коли погода – на вікенди гайдує з велосипедними турами по траєкторії Стіни. Берлінський сталкер розгортає альбом з фотографіями і газетними вирізками, показує своє фото двадцятирічної давності. Тоді він, молодий і патлатий, усміхається, тримаючи в руках паспорт, який дозволить йому перейти Стіну, він один з тих, хто кинувся на прикордонний перехід на Борнгольмерштрасе, як тільки новина стала відомою у Східному Берліні. Ми стоїмо на цьому самому місті, натискаємо на кнопку аудіогіда і слухаємо новини від 9-го листопада 1989-го. Чимось Матіас здався мені знайомим, і лише наступного дня я зрозуміла – він нагадує мені Аліка Олісевича. І я якось жалкую, що ця паралель прийшла мені до голови занадто пізно.

З Аліком я познайомилася  вісім років тому, під час інтерв’ю до випуску журналу «Ї», присвяченого поколінням і молодіжним субкультурам. У них обох такий сам запал в очах і бажання поділитися з ним іншими, подібні елементи біографії і життєвого призначення – у певному сенсі вони є символами, незабрудненими політикою, конформізмом і попсою. Алік тоді сказав, що відчуває себе барометром тридцятирічної давності (я й досі не знаю, як розвинути цю тему). Ці паралелі у святковому Берліні, який сьогодні буде першим інформаційним приводом для світових медіа, створюють який незрозумілий дискомфорт. Інколи здається, що це й твоє свято, що Україну тут визнають, і цей повітряний змій жовто-синього кольору долітає до загальноєвропейського дискурсу, тільки потім розумієш, що долітаємо ми туди не з 1989-го…

У європейській популярній візії посткомунізму, про наш 1989-ий замовчується. Наш рік, коли країна, якої вже не стане через два роки, оговтувалася від землетрусів в Вірменії і Таджикистані, вперше опановувала практику відкритого (але не рівноправного) висунення кандидатів в депутати Верховної Ради СРСР, розривалася від оголошення суверенітету Прибалтійськими республіками, кривавила у Тбілісі і тріщала по швах уявного інтернаціоналізму у Фергані, Нагірному Карабасі, Південній Осетії і Нахічевані. У цей час німці молилися на Горбі, скандували «гласность» і «перестройка», а в наш політичний лексикон вже укорінилися «націоналісти» і «екстремісти». У 1990-му Горбачов отримає Нобелівську премію миру, а за рік його країна розвалиться і потоне у нових війнах і конфліктах.

Мене запитують про моє, українське бачення епохи. Перед очами далі стоїть жовто-блакитний повітряний змій, який долітає до європейської візії історії. Я би могла сказати, що у той час, коли німці валили стіну, я, ще пацанка, вперше і в останнє отримала від ОМОНу по голові і починала зачитуватися Стусом. Тільки у контексті свята це навряд чи комусь цікаво, тому я сказала щось дуже позитивно-формальне, і це ще одна річ, про яку дуже жалкую (перше – це про те, що не встигла розповісти Маттіасу про Аліка).

І ми теж себе не запитуємо про цей рік. Наша причетність до цих подій занадто сумнівна. Ми не дивилися у прямому ефірі, як відкривається Стіна і не скандували «Горбі! Горбі!», у нас тоді була повна «непонятка»,  а ці кадри (які ми не дивилися в прямому ефірі) вже стали історією, на якій базується теперішнє свято. Стіна була спершу символом комунізму, а потім стала символом закінчення епохи. Жартують, що якщо б скласти усі кусочки стіни, які продаються на сувеніри, то можна отримати не Берлінську, а Велику Китайську стіну – символ, до якого можна торкнутися рукою, завжди продається краще, навіть якщо він і не оригінальний. На двадцятирічний ювілей стіну відтворили у формі пінопластових пластин, які знову впадуть під ефектом доміно. Таке ось буде шоу.