Демократія по-українському

Віктор Янукович, котрий переміг у другому турі вибрів чинного прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, може бути напівграмотний блазень котрий намагався сфальшувати вибори п’ять років тому. Він ймовірно скерує внутрішню і зовнішню політику подалі від Європи в напрямку Росії. Але він переміг під час голосування чесно та рівноправно, і саме це є тим моментом, котрий повинен нас втішати. У цьому контексті, Помаранчеву Революцію слід радше вважати гучним успіхом, аніж глибоким розчаруванням, як це бачать більшість українців.  Це головний message Заходу.

 Без сумніву, вільні й чесні вибори, проведені відповідно до міжнародно визнаної демократичної практики, є річчю бажаною. Але ж минулого місяця Україна не вперше провела демократичні вибори. Міжнародні моніторингові структури, такі як Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), позитивно оцінили проведення виборів до парламенту в 2006 і 2007 роках. Отже, тут немає нічого нового.

Ближче до суті: чесні вибори ще зовсім не означають початок і кінець демократії і демократичні вибори жодним чином не гарантують приходу до влади демократичних лідерів. У зв’язку із цим перші кроки Януковича і Ко., зокрема незаконне формування коаліції і уряду не може не викликати занепокоєння.

Тож питання: чи демократія у розумінні західних столиць насправді виявиться великим переможцем в Україні – залишається повністю відкритим. 

Водночас, розподіл голосів чітко показав, що Україна поділена майже порівну – не за соціальними чи економічними питаннями, які зрештою підлягають нормальним процесам політичних переговорів, а на ґрунті ідеологічного (національного) питання якого, за відсутності кращого терміну, можна схарактерезувати як «українськість». І в центрі цього питання – роль, яку Росія і, в першу чергу, її політична культура відіграватиме у майбутньому України. 

Коротко кажучи, Янукович репрезентує одну модель для України, в той час коли Тимошенко представляє іншу. 

Але що, мабуть, найбільш насторожує і значною мірою проглядається у цьому всьому – це погляд молодшого покоління України, яке, зрештою, є її майбутнім.

Ті, хто впродовж майже двох десятиліть страждають від «української лихоманки» знаходять заспокоєння у надії, що загальна ситуація в Україні покращиться, коли молодше покоління замінить вишколені комсомолом еліти, які зараз перебувають при владі. Однак, існує відносно мало даних, які б цю надію підтверджували. Навпаки, результати соціологічних досліджень, проведених консорціумом «Національний Екзитпол», що зібрав разом провідні дослідницькі агенції країни, подає нам подальші свідчення того, що молоді люди в Україні не настільки вже й відмінні від своїх батьків чи навіть дідів у питанні засадничих тем.

Насправді, у фінальному турі президентських виборів більша частка виборців у віці 18-29 років голосувала за Януковича (47,4%) ніж за Тимошенко (43,5 %), в той час коли у віковій групі 30-39 був практично рівний поділ:   46,7% за обраного Президента і 46,5% за його опонента. Голоси молоді у першому турі 17 січня ще більше свідчили на користь Януковича. Де ця група відрізняється від своїх батьків – так це у більшому нехтуванні обома кандидатами.  

Справжні зміни можуть потребувати ще кілька поколінь.

  Якщо це може бути втіхою для Тимошенко, Центральна виборча комісія повідомила, що вона була яскравим фаворитом серед українських ув’язнених, котрі надали перевагу прем’єр-міністру над Януковичем у співвідношенні 57,2% до 33,3%. 

Можливо, зеки знають щось, про що майже половина виборців України ще навіть не здогадується?