Доборолась Україна …

З погляду 5-річної ретроспективи очевидно, що тоді, на Майдані, людям ходило не так про Ющенка, як про торжество справедливості та Правди. Можливо, якби він це вчасно усвідомив, а тим більше якби не вважав, що «Правда – це Я», то не програв би так безнадійно теперішніх виборів.Не достойно зловтішатися над поразкою людини, разом із якою щодо подальшого утвердження національної ідентичності програли всі ми.

Хто міг захистити «цінності Майдану»? Хто був здатний казати правду в очі харизматичним національним лідерам і протестувати проти їхніх негідних вчинків? Реально в наш час і у наших обставинах цього можна було сподіватися хіба-що від молоді, єдиної частини суспільства, вільної від страху та пост-радянських пережитків. А ще мали би це робити релігійні лідери, оскільки вони просто зобов’язані при будь-яких обставинах ставити Правду понад усе.

 Більшість майданної молоді на той час була організована у «Пору». «Вдарю пастиря і стадо розбіжиться». Але бити не треба було – молодіжних «пастирів» легко і просто купили «любі друзі». Убезпечивши таким чином себе і свого лідера-гаранта від ефективної критики з боку тих, хто мав найбільше моральне право критикувати і вимагати дотримання обіцяного.

Чи здатний був Ющенко адекватно реагувати на критику? На перших порах - ніби так. Це проявилося під час інциденту із Сергієм Лещенком, спровокованого негідною поведінкою президентського синка. Президент привселюдно вибачився і навіть пообіцяв провести вдома виховну роботу. Тоді справді ще була надія на його адекватність як керівника держави.

Але скоро все змінилося - неугодним журналістам приліпили ярлики «продажності», потенційну молодіжну опозицію відправили назад у пивбари - і патріотичної, безкорисливої опозиції в Україні не стало взагалі. Та й президент здається ніколи більше не вважав за потрібне вибачатися, хоч би що згодом не натворив.

Наше хибне розуміння лояльності до національних лідерів не дозволяє їх критикувати, щоб не підсилити тим самим позицію їхніх опонентів. І невтямки горе-патріотам, що власне вчасна, безкомпромісна критика з боку «своїх» є чи не єдиним ефективним інструментом стримування національних лідерів від негідних і грішних вчинків.Якщо не вимагатимемо і не примушуватимемо наших політиків чинити гідно і морально, то вони ніколи добре чинити не будуть.

Важко навіть уявити, який тиск чиниться на кожного впливового чиновника чи депутата, а тим більше - президента з боку великого капіталу та міжнародних політичних лобістів. Якщо ми всі, народ України не підіпремо їх своїм контролем, критикою і вимогами, то майже ніхто із них не зможе встояти під цим тиском. Критика і контроль є основою демократії, власне так і лише так забезпечується ефективна діяльність президентів, урядів і парламентів цивілізованих країн на благо їхніх народів. Лінивий або «добренький» народ засуджений мати таких лідерів і такий стан справ, який до цього часу власне маємо ми.

Лідери національно-орієнтованих церковних конфесій утрималися на цих виборах від агітації за конкретних кандидатів, а натомість мобілізували людей на молитву за чесні вибори і добре майбуття народу та держави. Це було мудре рішення. Але приватно більшість цих духовних осіб чітко симпатизували чинному президентові. І намагалися не помічати його неадекватних вчинків, що не один раз були злочинами проти моралі та Правди. Зрештою, церковні лідери традиційно не помічають негідної поведінки також і всіх інших, більших чи менших українських начальників. У здоровому суспільстві власне духовні особи, котрі покликані до морального виховання нації мали би першими на весь голос протестувати проти негідних вчинків керівників держави. Але, на жаль, вони воліють мовчати – щоб не наразитися на немилість «кесаря» та його придворних.

Як не крути – ми є пост-візантійською нацією і цезаропапізм ще глибоко закорінений у нашій ментальності. Чи і далі мовчатимуть наші церковні лідери у критичних ситуаціях наступні 5 років, боячись прогнівити наступного кесаря чи імператрицю? А якщо таки мовчатимуть, то чи ми всі надалі будемо поводитися, як отара без пастуха? А може знайдуться відважні - ті, хто пам’ятають і виконують Заповіді, хто зможе взяти на себе і виконати таку потрібну роль «моральних пастухів»?

Зрештою, то за кого ж нам голосувати 7 лютого?

Доборолась Україна до самого краю – бандюка чи злодійку люди вибирають!

Таке я почув пізно ввечері 17 січня.Від обох кандидатів ні людям, ні державі добра не дочекатись. То давайте нарешті виберемо самі себе. Свою самоповагу і самодостатність, свою здатність критично мислити і виставляти політикам справедливі рахунки. Незалежно до наших особистих симпатій-антипатій, а відповідно до їхніх досягнень, виконання даних раніше обіцянок, тактичних кроків і практичних вчинків. Щоб якомога менше ми залежали від того, хто саме зуміє вигризти для себе місце на вершині влади. Емоції і симпатії краще приберегти для друзів і коханих.

Наша нація критично потребує збільшення відсотка людей мислячих логічно і холоднокровно. А також людей мужніх, здатних впливати на тих, кого народ через вибори найняв для управління державою. Лише мужні люди будуть здатні захистити державу, народ і самих себе від неминучих, бо вже звичних афер і зрад наших національних лідерів. Тоді хто би не переміг 7 лютого, він чи вона не зможе позбавити нас нашого гідного майбутнього.