Двадцятиріччя пошуків.

Ми отримали змогу показати привабливість проекту «Україна». Довести, що бути українцем, розмовляти українською мовою, ідентифікуватися із українською культурою – це сучасно, перспективно і престижно. Та чи показали?

Що потрібно для того, щоб українці почали розмовляти українською? Вистарчить, наприклад, щоб так розмовляли 100 сімей найвищих державних керівників і заможних людей – на роботі, на відпочинку, із своїми дітьми та друзями. Але навіть у найближчому оточенні Ющенка таких би назбиралося хіба з десяток.

Що потрібно для того, щоб українці усвідомили власну ідентичність, правду про Голодомор, ОУН і УПА? Щоби наперекір російській пропаганді та демаршам власних яничарів повірили у справжню історію свого народу? Напевне такі речі мають пропагувати люди авторитетні, популярні, гідні поваги та наслідування.

Якщо більшість мешканців України протягом кількох поколінь отримували лише інтерпретовану загарбниками інформацію, були виховані на брехні про власну націю, то їм потрібен час і дуже сильна мотивація, щоб змінити свої переконання. Одначе коли до таких змін закликають люди, котрі не раз себе компрометували, та ще й на чолі із лінивим і недолугим президентом, то ефект від цих намагань буде мізерним, а то й протилежним до очікуваного.

Чи українець за останніх 20 років став синонімом людини компетентної, стриманої, моральної, тобто гідної поваги? Питання, на жаль, риторичне. Свідомі українці так само навчилися давати і брати хабарі, красти і брехати, хоча й регулярно ходять до церкви.

Нам випала важка місія утверджувати націю в умовах дуже сильної зовнішньої протидії, яка стимулює також і протидію внутрішню. Тому, що ми, українці, самим своїм існуванням плутаємо карти всім основним зацікавленим гравцям. Незалежна Україна заважає Росії та ЄС взаємовигідно розділити Європу на зони впливу. Та ще й пробує змінити усталену і вигідну їм систему розуміння злочинів ХХ століття. Існування Греко-Католицької церкви заважає Ватикану і Москві поділити християнство в Європі на свої «канонічні» зони. А незалежні українські православні церкви не дають Москві монополізувати бачення історії і утвердити власну ортодоксальну «монополію на Істину».

Всі роки незалежності ми самі себе заганяємо у дискусію «До кого би нам приєднатися?». Не усвідомлюючи, що така постановка питання є гідною людей незрілих, інфантильних. Котрі сподіваються на зовнішню силу, яка безоплатно за них все зробить і вирішить їхні проблеми. Дискутують лише щодо бачення, під кого теперішня слабка і світоглядно розшарпана Україна мала би «лягти».

Не хочемо розуміти, що таке «лягання» означає стратегічний програш «проекту Україна». Це програш, навіть якщо він супроводжуватиметься ситим європейським буттям обивателів, або навпаки – ейфорією «хохлів» від приналежності до великої і страшної імперії. В обох випадках Україна втратить власну ідентичність, вже не зможе стати сильною і незалежною позаяк втратить можливість сама для себе визначати що є добром, а що - злом.

Сильні ідуть наперекір чужим інтересам і тому перемагають. Їхня сила в усвідомленні себе і пріоритету власних цінностей - Японія, Ізраїль, Швейцарія, Норвегія.

Наших 20 років – це ще час ранньої молодості. Але пора вже потрохи мужніти і мудріти.

ХРИСТОС  ВОСКРЕС!