Хто? Ми? Хто ми?

Прочитавши в ZAXID.NET статті Галини Пагутяк «Чи був Ленін у Львові?» та Володимира Вітковськго «Галичина, як проблема» хочеться поділитись роздумами. Знаючи, що на кожну мою публікацію завжди є не лише рецензія, але й вирок, як в радянські часи, – хочу свідомо торкнутись тих фактів, які мене турбують, а інколи обурюють.

Очевидно, що не слід згадувати про те, що радянська система була наскрізь фальшивою і економічно безглуздою. Однак Львів за 60-90-ті роки став потужним промисловим містом з надзвичайно великим науковим потенціалом. В Сибіру, Москві чи Ленінграді, Прибалтиці чи в Криму , та й далекій Монголії і кількох країнах так званого соцтабору, де мені вдалось побувати львівські автобуси і телевізори були незмінним атрибутом життя людей. Я вже не згадую про львівську каву і цукерки, книги і художні твори.

Як пише Дмитро Табачник (не сприймаю, як громадянина України, але…) в свій книзі «Утиная охота по-украински» Львів вирізнявся з поміж міст Союзу найвищим відсотком науковців (знаю, що напишете – неуки. Але теперішній дослідник не рівня тодішньому), чисельністю людей які знали іноземні мови, митцями і мистецькими заходами. Зрештою, Західна Україна співала своїх пісень по всій імперії (критик скаже, що по таборах. Але й не тільки, тому що пісні лунали з динаміків, зі сцен). Невідомо, чи зміг би сьогодні В. Івасюк пробитись через бізнес-шоу-машину. Тому його місце зайняли Поплавський та Сердючка. І як кажуть росіяни – «народ это хавает». І тут вже нема чого кивати на владу, тому що люди прийняли цю гоп-культуру. Правда, для покращення сприйняття виводять на сцену опери в’єтнамську свиню.

Я ніколи не розумів і не розумію дії тих людей, які розвалювали промисловість Львова і розкрадали наше багатство за роки незалежності. Найбільше ненавидів їх за те, що коли вони розділяли, щоб властвувати, то говорили буквально наступне: «Хлопці, я ж швій і коли я купив цей завод, то ушьо буде у пор’ядку (стиль мови збережено – авт.).» Зараз цей завод мертвяк. Чоловік побував на державній посаді – тепер на партійній.

Я пригадую слова моєї покійної бабці, яка сказала: «Бачиш, хлопці в українській партизанці загинули за Україну (до речі, там де вона мешкала був перший великий бій УПА з фашистами), а тепер вона є (Україна) і нікому не потрібна».

Не розумію, чому українцям чи то в селах, чи в містах, коли дано свободу самостійно вирішувати – починається розкрадання, деградація і занепад. Складається враження, що нація свідомо йде в печери.

Окремо хочеться сказати про своє обурення розклеєними плакатамии з возвеличуванням дивізії СС «Галичина». Рідні мої українці, що ми з вами творимо. Я розумію, що треба писати, треба оцінювати. Але ж ми забравши слово СС не змінимо суті. Ніхто в Європі не підтримає румуна, угорця чи іншого вояку СС з будь-якою назвою. Зрештою, що думають про нас туристи.

З малих років я знав, що все досягається тяжкою працею. Я теж, як Посполитий, що відреагував на мої несвідомі роздуми працюю. Доводилось суміщувати по три роботи, працювати над грантами і писати книжки. Маючи за спиною «трошки» освіти доводилось працювати фізично. Тому я не зрозумію, чому у моєму Львові після отримання вистражданої незалежності немає патріотів-професіоналів при владі (ми ж обираємо), чому Львів «славиться» корумпованістю, чому місто обпльоване, неначе в ньому живуть кочівні бедуїни, чому мат чути частіше, ніж в містах нашого колишнього «старшого брата». Ми проклинаємо Радянський Союз (покоління незалежності вже й не знає, що це було і починає захоплюватись, як усім невідомим), політиків, не поважаємо один одного, пропихаємо родичів на посади. В цей час усі наші сусіди вперто працюють (а з ними й наші по закордонах). Це все хуторянство. Є ще галицький синонім.

Ми - злодійкувата нація. Майдан дав певний проблиск надії. Але не політики, а ми з вами переплутали демократію з вседозволеністю і анархією. Ліберальні ідеї на українському грунті не життєздатні. Лібералізм в Україні неминуче приведе до краху державницьких надій. Я не дивуюсь, чому українці все більш позитивно відгукуються про Лукашенка.

Останнім часом все частіше я зустрічаю в публікаціях фразу: сповзання до анархії неминуче приведе до політичної колонізації. Чомусь пригадались 20-ті, коли крім студентів нікому та держава не була потрібна.