Кава без цукру або “Неформатний” посткомунізм

Розмова відбувалася у “Мапі”, у четвер. А у неділю, в обід, 25 жовтня, у Львові відкривалася грандіозна міжнародна конференція “За нашу і вашу свободу: за наше спільне майбутнє”, організована Товариством Лева, і присвячена підсумкам першого посткомуністичного двадцятиліття. Участь у заході підтвердили 200(!) аналітиків, істориків, політиків, журналістів всіх країн Центральної і Східної Європи. Від Ландсбергіса до Бердиховської, з особистим відеопривітанням Вацлава Гавела і Збіґнєва Бжезінського.

В організації заходу я відповідала за пресу. На щастя, не лише за нашу. Тому на аркуші “акредитації” у мене були прізвища білоруських колег – бо до Львова їхав Шушкевич, журналіст і оператор литовського телеканалу - через участь у конференції легендарного Вітаутаса Ландсбергіса, публіцистка “Газети Виборчої” - через участь польських парламентарів та громадських діячів, репортери чеського і грузинського телеканалів. Старий добрий приятель з радіо “Жешув” - отримавши від мене інформацію про конференцію, моментально поцікавився у редактора – чи може виїхати до Львова. Зрештою, з Києва приїхали журналісти “Дзеркала тижня” та “Укрінформу”.

Серйозні проблеми виникли тільки з нашою, львівською журналістикою… якщо звісно...

“Ну як же… грудень 1991-го, офіційний розпад СРСР і створення СНД, Біловезькі угоди, підпис Шушкевича – поруч із підписом Кравчука і Єльціна” - сумбурно починаю нагадувати (розказувати?) колезі “а хто він цей, Шушкевич”. Сумбурно тому, що паралельно з дискурсами в радянську історію я вже відразу думала про те, як розказати йому про всіх інших, і про все інше - починаючи, певно, з “Солідарності” вісімдесятих…

Колега вислухав, але не прийшов.

Але вже тоді, у четвер, коли гаряче переконувала його у тому, що нам вкрай важливо зараз забути про всі епідемії і вибори, а подумати про наші стратегічні помилки у перші двадцять років після комунізму, про те, чому не ми поставили “кордон” Шенгену перед Росією, а натомість - поставлено його перед нами, зрештою, про те, як жити нам у “новій” Європі далі, - вже тоді, я раптово - в якусь мить - відчула себе рекламним агентом паскудного прального порошку. Відчуття - абсурдне і тривожне, зважаючи, що говорили ми таки не про “тайди”, а про серйозні матерії посткомуністичного дискурсу.

“Ні, нас не чекай, ми працюємо зараз тільки на вибори. Ну, хіба якщо заплатите…”, - чітко і прямо, без зайвих сентиментів, пояснили мені на одному з львівських телеканалів.

“Ми не маємо зараз кого прислати до тебе з відділу політики…” - пояснив мені заступник редактора однієї з львівських газет. – “А до чого тут політика?” - перепитала я його. – “Ну, а що ж тоді?”- з дитячим здивуванням запитав мене заступник.

Ні, я просто не була до цього готова, - власне, до лекцій. Я наївно думала, що лише сам факт проведення такої конференції у Льовові, і участі 200 інтелектуалів Східної Європи є підставою для того, щоб українські і, зрештою, львівські медіа – за кілька днів до 20-річчя падіння Берлінського муру – проартикулювали, принаймні сформулювали проблему наших здобутків і втрат у перші двадцять пострадянських років. Звісно, у сучасній системі функціонування медій детально таку конференцію не висвітлювали б не лише українські, але і польські, і навіть німецькі ЗМІ. Може, хіба у спеціальних додатках, на спеціальних каналах та мережах. Бо “загальне” телебачення апріорі - штука масова, і жоден канал не зніме з ефіру співаючих оголених естрадних принцес задля професорів, які розмірковують над долею майбутнього Європи. Але тільки от після питання “про Шушкевича”, і чотири години інших особистих “діалогів” перед першим брифінгом – до мене раптово і важко прийшло усвідомлення іншого: всі теоретичні дискусії, що роками ведуться на факультеті журналістики, - про різницю стилів, підходів, традицій європейської, американської і нашої, “пострадянської”, журналістики - є справою смішною. Бо різниця “стилів” у журналістиці може бути дискутована тільки тоді, коли ця журналістика, існує як формат. Як професія, якщо хочете...

Я була реалісткою і не сподівалася на особливу увагу нашої преси до європейських інтелектуалів. Але до сьогодні мені так ніхто і не пояснив, на якій підставі ті медіа, які відмовляються проінформувати мільйонний Львова про факт такого масштабного заходу, можуть вважатися медіями? Адже функція інформаційна є первинною функцією будь-якої журналістики, навіть з гарячої африканської провінції. Просто виміряти температуру і записати скарги на головний біль, якщо дар лікувати - Богом не дано…

Ні, Фройд таки би плакав над нашим гордовитим міфом про “неймовірну культуротворчу роль Львова у всьому українському просторі”, з Донбасом і Кримом включно.

Львівська журналістика, захлинаючись, пише про фестивалі кави на Ринку і сюрпризи осінніх “фешн-віків”, але різко ставить фільтр на самій лише можливості будь-якого ”несердючкового” формату. І змісту, зрештою, теж.

Основною причиною, проте, є навіть не “заполітизованість” більшості наших медій, а їхній внутрішній “пофігізм”, і в цьому “пофігізмі”, який навіть не є синонімом байдужості, зрештою, формується все наше суспільство. Тоді, коли польські і чеські медії аналітично оцінюють виклики регіональної безпеки, ми, за винятком кількох видань, згадуємо для себе шкільну історію.

P.S. Офіційні підсумки: телевізійні інформаційні сюжети вийшли на всіх львівських телеканалах. Без грошей. Без адміністративного тиску. Але і без особливого заангажування журналістів у тему. Під час проведення конференції у Львові ніхто не постраждав. Може тільки можливість осмислити наше пострадянське двадцятиліття, вийшовши за межі вузького інтелектуального кола, була вкотре втрачена. Але чи це ж наша перша втрата?....

P.P.S. Винятки, проте, були. До прикладу, ZAXID.NET. На щастя.