Іван Вакарчук став першим міністром за часи незалежної України, який покінчив з імітацією реформ. Якщо нинішню ситуацію порівняти з тим, що відбувалося до цього часу, то ми можемо зробити важливий висновок: при Вакарчуку закінчилася підміна понять, почалися справжні реформи, рух – нарешті почалася праця. Він мав достатньо відваги, щоб почати долати кризу довіри між державою і університетами, поступово відмовляючись від нав’язливого патерналізму у ставленні до академічних спільнот і відкриваючи їм двері до більшої автономії і більшої відповідальності за результати своєї праці. Вакарчук був незалежним міністром, цінував свою незалежність і шанував незалежність інших. Дякую за Вашу пошану до universitas profesorum et studiorum, пане Міністре!

Ніколи мої молоді співвітчизники не одержували такого життєвого шансу розпочати доросле життя з чистим сумлінням і довірою до країни та свого шансу на гідне життя в ній, як це сталося за міністра Вакарчука. Впровадження зовнішнього незалежного оцінювання повернула молодим людям надію, що ця держава ще не цілком втрачена для цивілізованого життя. Вона повернула молодь цій країні. Вакарчук розірвав пуповину, яка зв’язувала нас з радянщиною, коли покінчив з інфалітизацією навчального процесу і створив нагоду для самостійного вибору студентами чверті своєї навчальної програми. Дякую за Вашу довіру до молодої людини, пане Міністре!

Мені ніколи не було соромно за свого Міністра перед закордонними партнерами. Іван Вакарчук є людиною з європейським мисленням, інтелектуалом, який поєднує глибоке спеціалізоване знання в улюбленій ним фізиці та широке бачення світу, в якому є місце для Бога і віри, патріотизму і людської дружби. Вакарчук послідовно відстоював гідність і спроможність української мови у вищій школі. Дякую за Ваш патріотизм, пане Міністре!

Я не намагаюся написати «ікону» Вакарчука. Ще древні нагадували, що кожному властиво помилятися. Errare humanum est. Мені доводилося публічно звертати увагу Міністра Вакарчука на те, що держава має сформувати нове й цілісне бачення вищої приватної освіти. Не можна, на мою думку, ставити наголос на якості як головному критерієві оцінки праці університетів і водночас надавати додаткові преференції для державних ВНЗ у їхній конкуренції на освітньому ринку. Не завжди вдавалося знайти порозуміння…

І, все ж, Іван Вакарчук був на своєму місці. А тому для мене він так і залишиться Міністром, еталоном для вимірювання профпридатності будь-якого наступника на цій відповідальній посаді. Дякую Вам за Вашу працю, пане Міністре!

Тарас Добко – в.о. Ректора УКУ

Ігор Лильо

Ми пам’ятаємо. Корнякти

Рубрика "Ми пам’ятаємо" не могла б існувати без підтримки численних добровільних помічників. Починаючи від перших текстів американського адвоката Andrija і по сьогодні. Нам підказують теми, надсилають матеріали, фотографії, на безоплатній основі (тобто задурно) пропонують власні тексти. Щиро кажучи, Манкурт в глибині душі пишається тим, що серед представлених тут авторських імен були такі інтелектуальні величини, як шановний пан Андрій Содомора і ще деякі інші. Хоча дехто волів залишитися під нікнеймом. Сьогодні черговий матеріал, люб’язно наданий для публікації, але перед текстом традиційно хочу додати кілька слів від себе.

Ну хто ж із нас не знає про Корняктів? Знамениті львів’яни, імена яких відомі кожному земляку вже більше 400 років. Як відомі? Навмання опитав кількох людей. Чесне слово, не вигадую, більше інших запам’ятав відповідь знайомого львів’янина між 30 і 40 роками, який пояснив, що "це були упаковані штимпи, в яких ніколи не було проблем з баблом". Інший, вже мій ровесник, пригадав, що Корнякт "збудував якийсь будинок на площі Ринок, але точно я не пам’ятаю". Не схильний думати, що мої знайомі належать до кола особливо темних – звичайні львів’яни.

З урахуванням прикрого факту, що мої власні знання не набагато ширші і глибші, щиро зрадів, коли пан Ігор Лильо - кандидат наук, відомий львівський історик, краєзнавець, зокрема – дослідник історії грецької громади Львова погодився дати свою статтю про родину Корняктів. У моєму розпорядженні була його книга "Нариси з історії грецької громади Львова XVI-XVII століть", але пан Ігор пояснив, що поданий текст є новішим варіантом з відомостями, які не увійшли до книги. Отже, маємо останні дослідження історії славетної родини.

Фоторепродукції портретів та герба – від автора, інші фотографії – від френдів. Інтернетна публікація вимагала усунення апарату, тобто численних посилань у тексті. Далі - текст статті. Я його перечитав кілька разів і можу впевнено заявити – хоча б один раз його варто перечитати кожному львів’янину, який чув, що Корнякт збудував «якийсь будинок на площі Ринок» і ще «якусь вежу». Ми пишаємось ними досі, не зашкодить дізнатися трохи більше.

Більшість дослідників пов’язує пік активізації грецького чинника у Речі Посполитій з появою критського купця Константина Корнякта. Саме йому доля визначила одне з чільних місць в історії Львова. Чимало праць, присвячених цьому визначному міщанинові та громадському діячеві, у багатьох випадках сповнені урочисто-патетичного характеру, що не завжди дозволяє критично осмислити роль Корнякта в житті львівської громади. З огляду на це є сенс розглянути лише основні моменти його життя.

Народився К. Корнякт бл. 1520 р. у місті Ретімно на острові Крит. Ґрунт для розбудови фінансового та політичного авторитету Константина у Львові створив його старший брат Михайло, який постійно мешкав у місті від 1545 до 1563 р. і торгував східними товарами. М. Корнякт був відомий обсягами своїх торгових операцій далеко за межами краю. У Норенберзі його партнером був купець Шебальд Айхінґерн, агентами – флорентієць Антоній Пандульфо, Еммануїл (1548 р.) та Михайло Каламарі з Кандії (1549 р.). Разом з Антонієм Пандульфо він мав спільні торгівельні справи з молдавським господарем Гераклідом Якубом Базилікусом, Деспотом островів Самі, Парі, Дорідоса та інших.

Серед львівських ремісників і торгівців М. Корнякт здобув славу надійного партнера та кредитора. 1557 р. за 10 куф доброякісної мальвазії він закупив у львівського майстра Данила для перепродажу в Молдавії три тисячі шапок, які було оцінено в 4200 – 4500 зл. Очевидно, що авторитет старшого брата, широке коло його знайомств, а також залишений спадок допомагали Константинові на початку становлення підприємницької справи.

Румунський дослідник Н. Йорга вважав, що вперше купець прибув до міста у 1554 р. Упродовж наступних шести-семи років К. Корнякт поступово перебрався до Львова, де й залишився після смерті старшого брата, який помер 1563 р. У міських документах він був вписаний під іменами Coreto de Candia, Cоrdiades, Cоrniacto і врешті просто Korniakt. На думку польського генеалога А. Бонецького, справжнє прізвище родини було Корнеаді і лише у Львові отримало свою загальновідому редакцію.

Як показав подальший розвиток подій, К. Корнякт виявився непересічною особистістю. Від початку діяльності зробив ставку на торгівлю прибутковими видами орієнтальних товарів. Уже перша згадка про напрям та обсяги його операцій свідчить про гострий конфлікт між грецьким купцем та воєводою Руським Юрієм Сенявським щодо цін на імпортоване грецьке вино. Лише особисте втручання короля дозволило знайти певний компроміс, завдяки якому К. Корнякт зміг продовжити свою справу. 25 березня 1566 р., згідно з іншим декретом короля Августа, він отримав дозвіл на вільну торгівлю східним вином у містах Речі Посполитої.

Окрім суперечок з королівськими урядовцями, К. Корнякт вступив у гостру боротьбу з іншими торгівцями. На львівському ринку головним конкурентом грецького купця була спілка з торгівлі орієнтальними товарами, що її очолював фаворит турецького султана єврей Йозеф Нассі. Останній мав при дворі турецького султана майже необмежену протекцію. 20 березня 1568 р. він отримав від Селіма ІІ право на виняткову монополію в торгівлі вином з острова Крит. Одночасно було видано декрет про конфіскацію усіх транспортних засобів купців, які не були пов’язані з корпорацією Нассі. Отже, К. Корнякт та деякі греки були змушені припинити торгівлю вином і зайнятись іншими видами діяльності. Лише після смерті Й. Нассі в 1579 р. греки змогли позбавити євреїв їхнього привілею на торгівлю цим товаром в Речі Посполитій.

Обсяги комерційної діяльності К. Корнякта дають підстави вважати, що вже на момент переселення купець добре орієнтувався в особливостях політичної, адміністративної та економічної системи регіону. Він знайшов впливових друзів, які протегували його діяльність у Речі Посполитій та поза її межами. Швидке отримання міського права відкрило К. Корняктові широкі можливості для реалізації власних інтересів.

Більшість авторів, аналізуючи господарську діяльність К. Корнякта, постійно акцентували на його грецькому походженні, ігноруючи факт, що впродовж кількох років перед переїздом до Львова у 40-х рр. XVI ст. купець мешкав у Константинополі, а потім перебрався на територію Волощини. Саме тут було створено підґрунтя для його майбутньої фінансової могутності. Коли правитель Волощини Геракліт Деспот був усунутий від правління і знищений партією Стефана Томші, це сталось за збігом обставин в один рік із смертю Михайла Корнякта. Таким чином отримана ним раніше у Геракліта позика та відсотки з неї автоматично перейшла у власність Константина, що значно посилило його фінансові можливості. Під час панування іншого молдавського господаря Олександра Лопушняну К. Корнякт був чільним урядником державної скарбниці. В 1575 р. наступний молдавський господар, Петро Кульгавий, заборгував грекові близько дванадцяти тисяч талерів. Є підстави вважати, що частиною свого багатства К. Корнякт завдячував ще одному молдавському деспоту, критянинові з походження Якубу Базиліку, який ще раніше надав йому в 1561-63 рр. контроль над вибиранням податку від місцевого емфітевсису (податок від права власності на землю). Набутий досвід та підтримка впливових осіб обох країн сприяли суспільній кар’єрі К. Корнякта. Подальше листування купця з вищими ієрархами грецької Церкви лише підтвердило його приналежність до грецької еліти.

На території Речі Посполитої К. Корнякт віднайшов добрий ґрунт для реалізації власних амбіцій. Досить швидко він став особистим секретарем короля Сигізмунда ІІ Августа. Через шість років після остаточного переїзду до Львова К.Корнякт отримав надзвичайно вигідну посаду митника Руської землі. Від 1571 р. його повноваження поширювались на територію Київщини, Поділля, Волині і далі на захід аж до Кракова. В 1571 р. король Сигізмунд ІІ Август надав К.Корняктові шляхетський титул та герб, впровадивши його до почту польської шляхти.

Наприкінці XVI ст. К.Корнякта вважали найбагатшим міщанином Львова. Для підняття власного авторитету в середовищі польської шляхти він одружився 1575 р. з Анною Дзедушицькою († 1616 р.), представницею одного із найславетніших родів Речі Посполитої. При скріпленні шлюбної угоди К. Корнякт був змушений піти на певні поступки, обіцявши нареченій безпосередньо не займатися торгівлею. У шлюбі мав доньок, а також трьох синів – Константина, Олександра та Михайла, котрі занотовані в документах 1593 р. як студенти університету в Падуї.

Життя К. Корнякта на прибутковій і водночас такій бажаній для багатьох посаді не було безхмарним. У своїх діях та рішеннях грек змушений був враховувати політичні та економічні інтереси різних фінансово-політичних груп регіону. Зазвичай більшість суперечок йому вдавалося залагодити. Про вміння тримати позитивний для нього баланс сил свідчить факт, що православний Корнякт фігурує серед фундаторів представництва ордену Єзуїтів у Львові.

Однак врегулювання окремих конфліктів все ж потребувало втручання найвищих посадових осіб держави. 12 листопада 1577 р. король Стефан був змушений вирішувати одну із таких суперечок і заборонив львівським райцям впливати на судову справу, що розпочалась між К. Корняктом та міщанкою Софією Дофіно. Наступне розпорядженням вимагало передання справи до королівського суду. Ґродські книги рясніють іншими подібними розпорядженнями короля Сигізмунда І про порядок внормування стосунків між головним митником Руської землі та мешканцями різних міст краю. Попри це, жодна з цих проблем не перешкоджала Корняктові й надалі займатися продажем вина, бавовни та лихварськими операціями. Окрему увагу грек приділяв продажеві східної мануфактури до Ґданська та західного сукна на Південний Схід Європи.

Стосунки К. Корнякта із Ставропігійським братством розпочались одразу після прибуття купця до міста. Не пізніше 1569 р. він став його членом. Не можна з впевненістю стверджувати про активну заангажованість К. Корнякта у справах братства. Під час конфлікту братчиків з єпископом Гедеоном він став на бік останнього. Лише на особисте прохання царгородського патріарха Єремії 1572 р. К. Корнякт розпочав фінансову підтримку будівництва дзвіниці та церкви Успіння Пресвятої Богородиці.

Через прорахунки попереднього архітектора завалилась вежа, збудована на гроші Давида Русина. Тому, зі згоди братчиків, К. Корнякт запросив італійського архітектора Петра Барбона, який будував його власний будинок (Будинок №6 на площі Ринок було збудовано у 1580 р. на місці двох попередніх кам’яниць та перебудовано у стилі епохи Відродження. Нащадки К. Корнякта продали його на початку XVII ст. одному з чернечих законів. 1642 р. будинок купив магнат Якуб Собєський, після смерті якого в 1647 р. будинок успадкував його син Ян. В 1674 р. Ян був обраний королем Речі Посполитої, і кам’яниця отримала назву Королівської. Див.: Мельник Б. Вулицями Львова) на Ринку. Майстер спорудив триярусну вежу заввишки 65 м з шатровим завершенням, що була найвищою на той час спорудою у місті, побудованою у стилі ренесанс. Завдяки великому дзвонові, якого назвали “Кирило”, дзвіниця вирізнялась чудовим звуком. Одночасно К. Корнякт став фундатором будівництва каплиці Трьох Святителів. Про його доброчесність згадували в своїх спогадах сучасники. К. Корнякт відмовився від боргу у 1000 зл., який місто мало перед ним, і на ці кошти магістрат спорудив одну з оборонних веж Львова, якка також отримала назву Корняктівської. Діяльність грецького купця, спрямована на благо міста, посилила авторитет негоціанта.

К. Корнякт втратив посаду митника Руської землі 1583 р. Згідно з указом короля Стефана Баторія, він мав передати оренду митної монополії шляхтичам Вацлаву Угровецькому та Павлу Ожеховському. Нові орендатори мали сплатити К. Корняктові 15 000 зл. компенсації.

На схилку життя К. Корнякт оселився у своєму приміському маєтку. Документи лише зрідка фіксували його господарську активність. Помер К. Корнякт 1 серпня 1603 р. і вже після його смерті у 1604 р. набув чинності заповіт, згідно з яким Ставропігійське братство отримувало тривале фінансування від прибутків з приміського маєтку грека у с. Збоїська. Константина Корнякта як чільного міщанина та мецената церкви Успіння Пресвятої Богородиці було поховано в її крипті.

Оренда митної монополії в поєднанні з торгівлею вином дозволила Корнякту в короткому часі накопичити значні статки і наприкінці XVI ст. увійти до тринадцяти найзаможніших сімей Руської землі. На початку XVII ст. у власність його родини перейшов викуплений з-під застави маєток поблизу містечка Гусаків (Руська земля). Він був також власником колишнього королівського володіння Щирець, яке він отримав як посаг після одруження з А. Дзедушицькою. Згідно із заповітом, більшість його майна було розподілено між дітьми. Доньки К. Корнякта взяли шлюб з представниками найкращих шляхетських родин Речі Посполитої: Анна вийшла заміж за шляхтича Яна Тарновського, Софія пов’язала долю з Абрагамом Ґербуртом, молодша Катерина по смерті першого чоловіка Олександра Хоткевича вдруге вийшла заміж за руського воєводу князя Константина Вишневецького.

Селище Білоблоки біля Пшеворська стало головною садибою старшого сина Константина Корнякта - Константина Корнякта-молодшого. Саме тут, наприкінці XVI – на початку XVII ст. після продажу частини маєтностей у львівській землі, він збудував добре укріплений замок. Константин мешкав в ньому разом із матір’ю та дружиною Єлизаветою Оссолінською. Попри те, що Білоблоки були головною резиденцією родини, більшість цінних речей та скарбницю Корнякти зберігали у краще укріпленому замку в селі Сосниця. Саме цей замок і став об’єктом постійних нападів з боку знаменитого власника замку в Ланцуті Станіслава Стадницького відомого у шляхетському середовищі під характерним прізвиськом “Чорт”. В липні 1605 р. конфлікт між сусідами зайшов так далеко, що С. Стадницький пограбував садибу, ув’язнив К. Корнякта в льосі і вимагав від нього передачі йому частини маєтностей. Очевидно, певного “компромісу” було досягнуто, бо після звільнення К. Корнякт шукав захисту від свого ворога за львівськими мурами і відмовився від даних під примусом обіцянок. Однак С. Стадницький, зібравши загін чисельністю 1200 осіб, змусив К. Корнякта в присутності суддів зректись своїх прав на майно. Очевидно, що судові суперечки щодо його маєтностей продовжували і в пізніший період, бо поклики про спробу увійти у власність та її опротестування в суперечках з якимсь паном Дрогойовським та єзуїтами з м. Ярослав знаходимо в документах перемишльського гродського суду в 1623 р.

К. Корнякт-молодший брав участь у інфлянській військовій кампанії під керівництвом коронного гетьмана Я. Замойського. Жертвував кошти для укріплення львівських мурів. Після смерті був похований у крипті кафедрального костелу м. Перемишля.

У шлюбі Константин Корнякт-молодший мав трьох дітей. Більшість свого маєтку він передав старшому синові Олександру-Збігнєву що був одружений з Доротою Кашковською. Олександр помер у молодому віці (1612-1639), і тому його доньку Ельжбєту взяв під опіку другий брат Кароль Францішек Корнякт (? – 1672).

Останній до 1630 р. був студентом Краківської академії, студіював в університетах Падуї та Ґрацу. Здійснив навчальну подорож до Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, Англії, Нідерландів. У 1633 р. в почті офіційної делегації свого дядька Єжи Оссолінського перебував у Римі. В 1650 –52 рр. у міжконфесійній боротьбі за перемиське єпископство Кароль Францішек став на бік уніатської громади. З початком повстання Б. Хмельницького на власні кошти спорядив та очолив загін у складі польської армії. У 1648 р. його загін несподіваним нападом розгромив козацький загін полковника Капустинського і таким чином врятував від грабунку місто Перемишль. Здобута ним козацька хоругва була урочисто піднята у міському кафедральному костелі. Кароль, активний учасник битви під Зборовом та Берестечком. Хоча наступні його кроки, як видається, таки перекреслили чи принаймні зменшили його авторитет перед мешканцями міста.

В 1657 р. його люди напали на караван з вином що рухався в табір князя Г. Ракоці. Попри те, що напад був невдалий і вино таки прибуло за призначенням, князь вирішив покарати за це мешканців міста. Як наслідок, перед загрозою військової інтервенції Перемишль заплатив 29 тис. відкупного.

К. Ф. Корнякт користувався серед місцевої шляхти значним авторитетом і в 1649 р. був обраний послом до польського сейму. Після одруження з Катериною Белжецькою мешкав у родинному маєтку поблизу Перемишля. Проте відомо, що в Перемишлі на ринку Корнякти мали власну кам’яницю. У шлюбі мав трьох синів: Антонія-Кароля, Михайла та Францішка і трьох дочок: Катерину, Францішку та Анну. Помер Кароль Францішек Корнякт 5 липня 1672 р., похований у Перемишлі.

Згадана вже Ельжбєта у спадок по батькові отримала маєтність Гусаків, що в Руській землі, з прилеглими селами, які попри значну судову тяганину все ж зберегла у власності і після шлюбу з польським шляхтичем Константином Красицьким. Саме через її доньку більшість маєтку Корняктів перейшла в руки шляхтичів Моджевських, а від них через родину Лашижів до останніх його розпорядників – представників чисельної родини Потоцьких. Нелегко складалась доля й іншої доньки — Анни. Через непорозуміння з чоловіком Миколаєм Оссолінським вона втекла в Перемишль під захист мурів домініканського монастиря. Проте чоловік не мав наміру так просто погодитись з цим кроком дружини. Він організував напад та викрав її просто з-під стін костелу та вивіз із міста. Під час нападу були втрати з боку і нападників, і захисників Анни.

Син Кароля Францішка Корнякта - Антоній Кароль Корнякт власник маєтків Журавиця та Білоблоки, в 1688 р. підтвердив свою вірність Я. Замойському, а 1698 р. отримав дозвіл на обмін села Журавиця на місто Августів (Augustów).

Впродовж XVII ст. нащадки родини Корняктів залишались серед тринадцяти найбагатших землевласників регіону (Францішкові та Єлизаветі Корняктам у 1672 р. загалом належало понад 44 маєтності). При цьому чітко окреслилась тенденція до їх швидкої полонізації. Доля родини Корняктів є показовою для багатьох грецьких сімей Львова. Як правило, після прибуття до міста вони насамперед зосереджували увагу на торгівлі, займалися ремеслом. Після досягнення відповідного рівня матеріального та соціального благополуччя активніше долучалися до суспільного життя української або польської громад. Однак у більшості випадків вже у другому поколінні вони асимілювались та розчинились у місцевому середовищі.