Нас «кинули» !

Що робити у такій ситуації, кого звинувачувати у всіх бідах та негараздах - себе чи якогось дядька. Того, що не дає газу, чи того, що друкує зелені грошові знаки, чи тих, чиї ікони ще недавно ми розвішували на стінах.

Уявімо собі таку ситуацію, що хтось розплачується за власні покупки розписками - векселями. За ці векселі купує все: квартиру, харчі, одяг, землю, коштовності. А далі ці папірці починають гуляти світом, ними починають розраховуватись інші громадяни, держави. А ще цікавіше, що забезпеченням цих папірців стає земля, нерухомість, майно, яке знаходиться на території інших держав.

Більшість громадян розвинутих держав світу десятки років живуть у кредит. У кредит купують нерухомість, авто, техніку. Терміни погашення кредиту майже пожиттєві, а відсоткова ставка - кілька відсотків. До недавнього часу не брали кредиту тільки «ліниві».

І раптом ми захотіли «української мрії», або, точніше, американської мрії в Україні. Lexus, Mercedes, Infiniti... - ці марки шикарних авто дійсно стали народними. Не один іноземець щиро дивувався, осмислюючи концентрацію представницьких авто на центральних вулицях Києва.

Однак українська мрія - це була мильна бульбашка, піраміда, яку підігрівали впродовж останніх років фінансові установи. Рекламний заклик - «прийди та візьми без першого внеску» спокусив та поламав нормальне життя мільйонів українців. Дешеві доларові кредити сприймали як подарунок глобалізації.

Однак це була пастка - нас «кинули». Нам дали дешеві кредити тільки на придбання їхньої продукції, адже найбільша проблема капіталізму - це перевиробництво, потреба постійно стимулювати продаж, зокрема через кредитну політику.

Ми втратили свій шанс - дешеві кредитні ресурси протринькали - стратили на  солодке життя та делікатеси. Імпортні харчі з'їли, одяг зносимо, авто підуть на брухт, а що залишається? Борги, борги та борги...ще й в іноземній валюті.

А що треба було робити? Мабуть, вкладати у виробництво, купувати нові технології, навчати кадри... Але для цього потрібне спільне бажання, консолідація суспільства та політична воля.

Кому потрібна сильна, багата Україна? Напевне, громадянам України, але чи всім? Чи цікавить така Україна іноземні держави? Насправді ні. Їх, мабуть, більше цікавить транспортна система, чорнозем, дешевий ріпак, гарні українська дівчата...

Можливо, Господь вже не міг дивитися на бур'ян на наших полях та китайські продукти у супермаркетах. Вся нація стала лихварями, земельними та валютними спекулянтами, а також торгашами імпортною продукцією. Так не буває - для того щоб їсти - треба створювати продукт. Держава-паразит - майбутнього немає.

То хто ж кого «кинув»?

Здається, ми «кинули» самі себе. Ми почали їсти те, що потрібно заробляти ще десять років. Ми з'їли те, що мали їсти наші діти. Ми «кинули» самі себе.

Однак ще не пізно, ще є шанс. Ще є віра, що може бути добре. Але для цього потрібно працювати і ще раз працювати: кожному наводити порядок, насамперед, у власній домівці, а далі - у державі.