Покоління Діснейленду

А от американців це вперто цікавить. Непокоїть їх той факт, що покоління Діснейленду має низьку віру у власні сили і мізерний запас оптимізму. Вони навіть порівнюють його з поколінням часів Великої депресії. Поління часів депресії дало тьму чудових адміністраторів і жодного яскравого політика. Вони переймаються тим, що це буде покоління  виконавців, а не творців, новаторів. А їм потрібні люди, які дадуть нові ідеї, інакше вони не втримають світового економічного лідерства і програють у цій боротьбі Китаю. Вони кажуть, що покоління Діснейленду повинно придумати свою власну американську мрію, бо стара істина – вчись, працюй і ти досягнеш матеріального успіху, вже не працює, бо вони і їхні знання, нікому не потрібні. Їм дуже сумно. Депресивно навіть, адже виходить даремно це все було? Для чого цей тяжкий труд навчання?

А у нас все ОК. Як мають себе почувати покоління юних українців, які з року в рік, після закінчення навчання, приходять на ринок праці, де їх ніхто не чекає, і нікого з наших вождів це не гребе. А кого цікавить в що вони там собі вірять? Якщо в щось. Що там у них в головах твориться? Хіба що:  за кого вони голосуватимуть? Їм і далі пробують продати старий товар – «рятуймо, хлопці Україну», а вони не зовсім розуміють, що це таке, не зовсім вірять, хоч чули вже це, не раз, не два. Вони не знають, як це так, вони все своє життя в Україні й живуть. Все комуністичне минуле, це для них казки діда Панаса. Що таке партійна цензура – не знають. Тобто оцінити відсутність партійної цезури вони не можуть. Вони не знають, як це так, що ви не можете прочитати книжку, бо це заборонена література і кара за це досить сувора: як не тюрма, то як мінімум виключення з університету, втрати роботи. Чому це про деякі речі можна було говорити лише пошепки, оскільки хтось зі своїх може настукати.

Але вони добре знають про тиск ринку,  про права власника-роботодавця і повну відсутність власних прав найманого працівника. Вас можуть звільнити за лічені хвилини, вам можуть не заплатити. У вас немає відпустки, лікарняних і права голосу. Тому по-справжньому вони бояться тільки одного – не мати грошей. Зокрема через відсутність роботи. Це – для найчесніших, хто ще хоче працювати, не красти і не просити. Вони готові продатись, але їх ніхто не купує. Немає покупців.

Їх страшать Росією, але вони самі туди їдуть, їдуть заробляти і будувати Росію. Українці - найбільші поставники робочої сили в Росію – 2,8 мільйона людей, тільки за офіційними даними (значить насправді множимо на два). Другими йдуть узбеки, треті казахи. На Сході їх страшать Заходом, НАТО, ЄУ, але туди ще більше народу виїхало. Їх страшать якимсь незрозумілим майбутнім, а вони не знають, що робити з теперішнім. Як почати нове життя не маючи роботи. Навіть маючи роботу, як отримати власне житло? Купити – це вже нереально.    

Американці пишуть, що покоління Діснейленду, побачивши крах матеріального ідеалу: працюй, заощаджуй, накопичуй – і все буде добре, більше уваги приділятимуть духовному. Не все у світі щастя – дім, машина, робота. Вони будуть жити з батьками і більше займатись доброчинністю. Це дасть поштовх мистецтву. Так було в часи депресії.      

Я не знаю як буде у нас і що з них виросте? Ми не зовсім, точніше зовсім не американці. У нас в економіці депресія вже років 20, а спалаху у мистецтві, аж ніяк немає. Яка там доброчинність, які там волонтери, на наших вулицях. У нас навіть церква за дарма нічого не робить.  Мова ж йде про наших дітей. Всі сподіваються на краще. Але, якщо у них – покоління Діснейленд, то у нас яке? Проти всіх?