Ще раз про Ющенка, ще раз про Бандеру

По-перше хочу сказати про самого Бандеру. Як і більшість національних героїв, він є «містером 10.000 вольт»: хто його торкнеться, того вдарить струм гострої критики, при чому з усіх можливих сторін. Творення одної нації майже завжди відбувалося коштом руйнування інших. Тому зазвичай герой для одних є антигероєм для інших. Надто якщо обидві нації були історичними сусідами, а тому їхні стосунки позначені всіма «приємностями» сусідського співіснування. Відповідно, Кромвель розділяє англійців й ірландців, Суворов – росіян і поляків, Хмельницький – українців і євреїв і т.п.

Особливістю Бандери є те, що він не лише віддаляє українців від майже всіх географічних й історичних сусідів – поляків, росіян, євреїв (а навіть німців та більшість європейських країн, які не знають і не розуміють тонкощів усього того, що робилося на Східному фронті у 1939-1945 роках) – Бандера ділить ще й самих українців. При чому йде мова не тільки про звиклі поділи «Схід-Захід», «галичани – не галичани», але й про розколи всередині націоналістичного табору. Досить сказати, що принциповими супротивниками Бандери були навіть люди, яких у 1930-ті роки єднали з ним традиції спільної національно-визвольної боротьби і які героїчно підставляли своє життя під смертельну небезпеку: Микола Лебедь, Дарія Ребет, Євген Стахів, Ірена Козак. Сміливо можна сказати, що зараз немає жодної іншої української історичної фігури, яка би так радикально і гостро розділяла українців на різні і то принципово ворожі між собою табори. Навіть Мазепа чи Петлюра не несе у собі стільки роз’єднавчого потенціалу, що Бандера. Тому проголошення Бандери Героєм з боку Ющенка є або актом надзвичайної мужності, або ж крайнього безрозсудства.

Тому, по-друге, наказ Ющенка стосується не так Бандери, як самого Ющенка. Коли півроку тому мене спитали, чи дасть Ющенко звання Героя Бандері перед  президентськими виборами, я відповідав, що це було б для нього політичним самогубством. Я не помилився: Ющенко присвоїв Бандері Героя аж після того, коли програв вибори. Нагадую: минулий рік був роком Бандери, і в Ющенка було 365 нагод зробити те, що він зробив лише (чи аж) тепер. Його чекали на акціях, пов’язаних з пам’яттю Бандери, і у Львові, і в Івано-Франківську. І кожен раз він там не з’являвся,  хоча мав «ось-ось» приїхати.

Тому запізніле визнання Бандери Героєм виглядає як гучне траскання дверми свого президентського кабінету перед тим, як полишити його назавжди. Особливо, якщо при цьому можна прищемити пальці Юлії Тимошенко, своєму головному супернику. Не секрет, що Тимошенко тримається подалі від історичних суперечок – як, зрештою й усі, лідери президентських перегонів. Проголошуючи Бандеру Героєм, Ющенко свідомо чи несвідомо провокував ситуацію, коли журналісти могли б спитати прем’єр-міністра, що вона думає з цього приводу. Будь-яке висловлювання Тимошенко «за» чи «проти» неминуче би обтинало у неї голоси у Києві, Центрі чи Заході у момент, коли вона потребує максимальної електоральної підтримки.

По-третє, Ющенка можна підозрювати багато у чому – але не секрет, що на багато речей він уже дивиться з погляду вічности. Тому, якщо й у нього були наміри нашкодити Тимошенко, не думаю, що вони були головними. Від останнього часу Ющенко дедалі частіше промовляє як батько нації. Його логіка проста: щоб зробити з народу націю, треба говорити про історію – і він буде робити це до кінця, незалежно від того, зрозуміють його чи ні (див. його інтерв’ю). Ця логіка зрозуміла. Питання тільки, яку націю він будує. Він прийшов до влади з підтримкою Західної й Центральної України, але обіцяв стати президентом усієї України. Виконання такої обіцянки вимагало би добирати символи, які єднають, а не роз’єднують - або ж принаймні втримують рівновагу.

До прикладу, всі пам’ятають присвоєння Героя Романові Шухевичу. Мало хто, однак, знає, що у той самий час до Ющенка звернулися правозахисники – і  то з поважним списком «відсидки» за антирадянську діяльність – з проханням водночас присвоїти звання Героя іншому українському генералові Петрові Григоренкові. Нагадаю: Григоренко був уродженцем Донбасу, перейшов усю війну, а після війни став дисидентом і виступав на захист національних прав українців, євреїв і кримських татар. У святкуванні обох генералів наближалася кругла річниця, і що було би кращим символом возз’єднання України, як посмертне вшанування обох?! Це прохання правозахисників десь загубилося у коридорах влади, й Григоренко так і не став Героєм. 

Чому б не надолужити цей шанс 22 січня 2010 р., у день святкування української СОБОРНОСТІ? Адже в українському національному пантеоні є маса фігур родом зі Східної України і які символізують тяглість і соборність українських визвольних змагань – той самий Петлюра, Тютюнник, Греков і т.д. Навіть у найскладніших умовах війни керівництву УПА вистачило розуму, щоб літом 1944 р. призначити головою Української  Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака – уродженця Східної України й ветерана київської Центральної Ради. Чому такого розуму не вистачило Ющенкові у набагато спокійніших обставинах року Божого 2010?

І, нарешті, міжнародний контекст. Для Росії присвоєння звання Героя Бандері – це першокласний подарунок для її ідеологічної війни з Україною. Для Польщі, з огляду на чутливість багатьох поляків до УПА та пам’яті про Волинь, – це черговий аргумент для тих, хто каже, що на Україну не варто розраховувати як на надійного партнера. Не хочу бути неправильно зрозумілим: я не закликаю узгоджувати національних героїв з нашими сусідами. Ми повинні, однак, зрозуміти, що сучасна Європа об’єднана навколо пам’яті про дві світові війни – які вийшли з європейського континенту і які власне цьому континентові завдали найбільшої шкоди. Тому Європа чутлива до всього того, що пов’язане з пам’яттю про Другу світову війну. Якщо ми справді прагнемо до євроінтеграції на ділі, а не на словах, то мусимо зважати на вразливість своїх сусідів – особливо тих, які є нашими єдиними стратегічними партнерами щодо повернення в Європу. Якщо Ющенко й спромігся на присвоєння Бандері титулу Героя, чому б водночас не дати цього звання і Петлюрі, який є символом українсько-польського поєднання?

Все, чого торкнеться Ющенко – боротьби з корупцією, політичних реформ, європейської інтеграції і т.д. – як під поцілунком смерті, стає безнадійно програною справою. Під його поглядом українська нація та її історія скупчилася до маленької вузько-партійної точки, яку він тепер гордо називає своїм історичним світоглядом. Не знаю, чи Тимошенко та Янукович будуть кращими за нього. Майже певно, що ні. Є, однак, велика добра новина у відході Ющенка: після нього на президентських дверях можна повісити  великий застережний знак «Так владарювати не можна».