Справа Дем'янюка як відкритий урок німецької історії

Минулого літа земельний суд Мюнхена засудив до пожиттєвого ув'язнення колишнього офіцера вермахту Йозефа Шойнґрабера за вбивство 10-ти італійських громадян. Восени у Дортмунді засудили 90-літнього німецького нациста за вбивство 58 єврейських примусових робітників, згодом в Аахені відбувся процес над 88-літнім колишнім есесівцем за вбивство трьох цивільних. Всього у минулому році Німеччина провадила слідство у 43 справах. Жодна інша з них не вилилася в такий видовищний та історичний – як його називають оглядачі та експерти – судовий процес як цей. Присутність 30-го листопада на відкритті процесу більш як 270 журналістів з усіх куточків світу свідчить про масштабність громадського інтересу до цього історичного процесу.

Процес над Дем'янюком став можливим завдяки слідству Центрального офісу земельних управлінь юстиції по виявленню націонал-соціалістичних злочинів  у м. Людвіґсбурґ та пошуковій діяльності по кримінальному переслідуванню нацистських злочинців центром Сімона Візенталя в Ізраїлі. Незважаючи на те, що історики та експерти цього центру визнають Дем'янюка лише маленьким гвинтиком у потужній убивчій машинерії, його фізична присутність і активна участь у знищенні величезної кількості людей дозволяє вважати його винним у злочинах системи та першим у списку найбільш розшукуваних нацистських злочинців. Навіть якщо у попередніх процесах багато німецьких есесівців вищих чинів і були помилково виправдані, то це не підстава не притягати до відповідальності Дем'янюка, заявляє Ефраїм Цурофф, історик центру Симона Візенталя, німецькій газеті «Ді Вельт».

Чи має на своєму сумлінні десятки тисяч замордованих євреїв Джон Дем'янюк, підозрюваний наглядач табору смерті «Собібор», – а він начебто з готовністю заганяв людей у газові камери, – напевне відомо лише йому. Очевидців Дем'янюкових злочинів, які б могли його впізнати, вже нема серед живих. Тож єдиним доказом його винуватості слугує службове посвідчення № 1393 наглядача, де вказано про його переведення в «Собібор» у 1943 році. Факт перебування на службі в таборі смерті доводить безпосередню причетність до знищення ув'язнених, стверджує сторона звинувачення. Історики та юристи переконані, що він мав можливість утекти. Він же надав перевагу добровільній службі нацистам. І за це рано чи пізно приходить покарання, що й покликаний переконливо продемонструвати суд у Мюнхені. Тож маємо змогу бути свідками публічного уроку історії німецької Феміди на тему кримінального переслідування нацистських колаборантів. Ґергард Ґнаук, варшавський кореспондент «Ді Вельт», вірить у те, що процес проллє світло на роль українців у війні. Міжнародну правову допомогу Німеччині у цій справі надає Росія – копії архівних документів і процесуальних матеріалів, – якій, вочевидь, так само залежить на ролі українців у війні. Нещодавно МЗС Російської Федерації заявило, що, з огляду на відзначення в 2010 році 65-річчя Перемоги, процес над Дем'янюком особливо для Росії носить знаковий характер. Адже вона «винесла на собі основний тягар боротьби з нацизмом і зазнала в ній найбільших людських жертв». Винуватцями злочинів Другої світової війни поступово робляться народи, які не розв'язували війни, але брали в ній участь. Якщо не на боці Росії, то на боці Гітлера.  

Як відомо, Джон Дем'янюк вже був засуджений до смертної кари. Він не лише побував у ролі «Івана Грозного», але й відсидів в ув'язненні сім років, після яких верховний суд Ізраїлю зняв з нього звинувачення через те, що Дем'янюк таки не був тим садистом з «Треблінки». Утім, колишнє прізвисько так само вдало характеризує ймовірного вбивцю близько 30-ти тисяч осіб, наглядача-українця з табору смерті «Собібор». За словами колишнього в'язня «Собібору» Томаса Блятта зі США, який 15-літнім хлопцем у квітні 1943 року врятувався втечею, а нині виступає співобвинувачувачем і свідком проти наглядачів «Собібору», українські наглядачі-травники вирізнялися брутальністю, адже знищення людей від початку до кінця було зосереджене в їхніх руках. Томас Блятт добре пам'ятає українців, які не мали співчуття до жертв, а з готовністю виконували накази свого начальства. Вони готували в'язнів до смерті, їхні руки зачиняли за євреями двері камер, а чоботи ступали по крові. Це вони забезпечували безперебійний процес знищення людей.

Ще в травні десяток німецьких регіональних друкованих ЗМІ опублікували одне інтерв'ю з Томасом Бляттом, в якому він згадує українських наглядачів: «Вони були вбивцями, найгіршими з найгірших». Тепер у Мюнхені Блятт вимагає, аби підсудний розповів про свої злочини та працю наглядача – пролив таким чином світло на начебто ще «невідому історію» табору. Іноземні ЗМІ приділяють наразі посилену увагу висвітленню Голокосту, функціонуванню винищувальних таборів, процесу знищення в газових камерах та безпосередніх службових обов'язків наглядачів. Дем'янюк був у «Собіборі» одним із близько 120 наглядачів-українців, над якими стояло близько 25 німців, твердить Цурофф. Співобвинувачувач Блятт прагне, аби правда стала відомою – вирок його не хвилює. Для нього суд над Дем'янюком – це нова надія на справедливість.

Ґергард Ґнаук у спеціальному матеріалі для «Главреда» зауважує, що через 66 років після скоєння злочину вкрай важко провести справедливий суд. Тоді виникає слушне запитання: що робила Феміда усі ці 66 років? Чому так довго тривало виявлення Дем'янюка, який є єдиним підсудним колаборантом за всю історію переслідування нацистських злочинців? Водночас в Німеччині переконані, що інших і не буде. Навіть проти злочинів без терміну давності працює час. А для їхнього розслідування свого часу було зроблено мізерно мало.

Більш як 60 років неквапного переслідування нацистських злочинців і їхніх колаборантів, а також яскрава показовість справи Дем'янюка – яку 2008 року, як підозрюють експерти-критики, приурочили до 50-літнього ювілею існування Центрального бюро у м. Людвіґсбурґ – чи не найкраще свідчать про небажання своєчасно та належно покарати головних і другорядних (колишніх радянських полонених, колаборантів, пособників, наглядачів чи травників) відповідальних у злочинах нацизму. Тільки нема певності, що громадськості та молоді, на яку в Німеччині покладають відповідальність за пам'ять про злочини націонал-соціалізму, у місцях вчинення злочинів, меморіальних комплексах та на уроках історії відкривають правду про втрачений шанс для справедливого правосуддя та порахунку з нацистським минулим, відповідальні за яке не понесли заслуженого покарання.

І як би не переконувала пані федеральний канцлер Анґела Меркель світове товариство в тому, що Німеччина засуджує націонал-соціалізм у всьому світі, а також спроби применшити його шкоду та його героїзацію, – про це вона заявила 14 серпня 2009 року в Сочі, – після одного-єдиного процесу над колаборантом, – який скоріше скидається на символічну декларацію намірів, – повірити її словам украй складно. Адже засудження нацистських злочинів передбачає щось інше, ніж масове виправдання німецьких нацистів, добровільне не-переслідування і не-притягнення до відповідальності десятків тисяч і запізніле правосуддя на одиницями. 

Пам'ятник Голокосту "Убитим євреям Європи", Берлін