Страшні дітваки

Ця вимовистість тим випукліша, що цілковито неусвідомлювана. Намір творців цієї радіолінії цілковито розбігається з моторошним ефектом, який вона справляє, варто лише як слід вслухатися. В мить прозріння кумедність заступає – а радше доповнює – крижаний страх. Страх від усвідомлення, що все це насправді аж таке хворе. Іншими словами, що це суспільство сконструйоване в цей момент вельми невтішно.

А я ось про що: напередодні Нового Року комусь на радіо «Ера» спало на думку щось, здавалося би, не тільки цілком невинне, але й геть зворушливе – запросити сильних світу українського розповідати в етері всілякі зимові казочки, читати невинні дитячі віршики, ділитися спогадами про те, хто був ким на садочкових і шкільних, як воно тоді називалося, ранках (не плутати з рантками) тощо. То ж сказано – зроблено. Кілька тижнів перед Святами, а потім ще мало не півсічня з мого налаштованого рутинно на хвилю «Ери» приймача щопівгодини лунали старанно змінені голоси, в яких відчувалися ревні зусилля їх власників бути чи принаймні здаватися людяними, людськими, по-просту людьми. От саме в цьому, слід гадати, і полягала ціла нехитра штука задуму.

Цілком зрозумілий патос творців цієї лінії. Вони явно мали щонайкращі наміри. Виснажені цинізмом політикуму журналісти вирішили вдатися до того, що справедливо вважаємо суто природним кроком, поза всілякою політикою: апелювати до людського в людині. Здається, можу навіть реконструювати ланцюжок їхніх міркувань. Найкоротший і найдієвіший шлях, гадали вони, мабуть, дістатися людських верств, під всіма пізнішими жорсткими і шорсткими нашаруваннями – звернутися без посередників до дитячого ядра. Збудити спогад про єдину нашу справді спільну вітчизну: «всі ми родом з дитинства». Нагадати в такий спосіб і самим дійовим особам, і їх слухачам, що насправді всі люди однакові, власне «людські».

Як на мій смак, вони трохи розминулися зі сподіваним ефектом. Бо на мене все це справило якесь дуже жалюгідне і водночас сумне враження. Раптом я зрозумів, що ефекту людяності посеред цих спаскуджених стосунків і цілком викривлених понять (розумійте це слово як хочете) сподіваємося досягти тільки способом межевого, до того ж робленого, вдаваного здитинення цих персонажів, зате вже справжньої їх інфантилізації. Поначіплявши на мерзотників заячі хвостики і білячі вушка і тицьнувши їм у руки наївні віршики, щоби почитали перед мікрофоном, сподіваємося і змусити схаменутися їх, і зменшити наш власний перед ними страх. Це смутить і непокоїть. Невже все зайшло так далеко, що не маємо іншого способу бути лагідними, сердечними і ніжними, коли для цього є нагода, ніж як впадати в аж таку регресію. Тільки через екстремальне здитиніння сподіваємося заклясти брутальність і жорстокість. Коштом розщеплення на цинізм і дитинність – коштом втрати – чи, радше, нездобуття – міцної, надійної, дозрілої середини. Певної себе дорослої середини, здатної вирішувати і дозувати, зважувати і реагувати, і вдаватися, залежно до обставин, то до рішучості, то до ніжності, то до прагматизму, то до гумору. Іншими словами, здатної по-справжньому жити і по-справжньому втішатися святом, один одним на щодень і на святі, коли таку нагоду пропонує календар або життя.