Священнослужителі, поверніться нарешті обличчям до людини

Сьогодні натрапив на інтерв’ю зі священиком УАПЦ Євгеном Заплетнюком на Zaxid.net. В основному щирі і розумні міркування. Але… Насторожили такі думки священнослужителя: «Ми переконані у тому, що наше майбутнє залежить лише від нас. Так, у нас можуть бути проблеми та труднощі в майбутньому, які будуть наслідком недолугої політики української влади. Однак, як християни, ми покладаємо своє життя не так на політичні лозунги, чи навіть досить красиві та переконливі націоналістичні ідеї, як на Промисл Божий. Ми віримо у те, що все, що станеться з Україною та її Церквою, буде з волі Божої або попущення Божого. Тому надмірна турбота про майбутнє – духовно шкідлива для християн».

Після такої фрази на гадку спадають сцени із традиційної церковної буденності. Це коли в церкві стоять лише старі і немічні бабусі (чоловіки, як відомо, в Україні помирають набагато раніше). Певним пожвавленням і «омолодженням» є обряди хрещення, або шлюбу, але і в цьому випадку важко визначитися, що більше керує людьми: прагнення отримати максимально гарне шоу (на показ) чи потреба скріпити свій шлюб на небесах (статистика розлучень свідчить про цілком протилежне). В основному ж навіть для малоосвічених стареньких бабусь все частіше стає очевидною фальшива гра ролі священика. Та й хто повірить людині, котра, вдягнувши рясу, стає дуже побожною, починає прорікати робленим елейним голосочком про вічні цінності, якщо ця людина вчора вимагала у парафіян грошей собі на хату, машину, для навчання своїх дітей в університеті і т.д. Хто повірить, що він не «надмірно» дбає про своє майбутнє та своїх дітей? То може він не християнин?

Церковні розколи, колотнеча, бійки за прибуткові парафії, політизація – от сцени з реального життя нашого священства. А люксус, який ледве не кожен священик хоче собі забезпечити вже на самому початку своєї церковної кар’єри, ще практично не зробивши нічого доброго для громади? Та й взагалі чи має він такі наміри? Чого варті також фрази: «Наш ксьондз/батюшка  віддав на позолоту велике панікадило. Ото вже ладні буде тепер в церкві». Або: «Ми всім селом збирали гроші на нове Євангеліє в позолоченій оправі, бо старе вже зовсім не гарне». Ці розмови є традиційними, воно б нічого, якби ми жили в багатій Швейцарії. Але ми живемо в бідній і убогій Україні. Де десятки тисяч бездомних дітей на вулиці, де сиріт виганяють в нікуди після виповнення їм вісімнадцяти років, де будинки перестарілих нагадують тюрми повільного вмирання, де на вулицях міст стоять старенькі жебрачки з паперовою аж прозорою шкірою на простягнутій руці.  

А священики трактують свою роль не як посвяту себе людям, а як посаду високопоставленого чиновника, за яку «належиться» висока оплата. Розумію, що не в традиції східних церков іти на зустріч людям. Місіонерство не їхня перевага, суспільна праця також. Закривання себе в келіях і печерах, щоб занедбуючи тіло рятувати душу, оце в традиції східної церкви. Відділитися від усіх людських проблем, відрізати себе раз і на завжди від усього мирського – оце і є православна традиція схимництва. Але ж чи такий прояв ультраегоїзму є богоугодною справою? Та й не знайдемо ми тепер в Україні таких бідних монахів. Теперішні монастирі нагадують радше розкішні пансіонати. То в чому тоді суть схимництва?

Йосиф ІІ, проводячи свої реформи у XVIII столітті, наказав ліквідувати усі монастирі, які не виконували якоїсь суспільно корисної функції (не мали при собі шпиталю, школи, сиротинця). Гроші від касати таких монастирів він передав у освітній фонд. Власне з нього оплачувалося навчання в народних школах та семінаріях. А яка користь суспільству від теперішніх монастирів в Україні? Чи опікуються вони хворими і немічними, чи беруть під свій захист дітей? Чи намагаються священики вплинути на світську владу, щоб разом подолати проблему бездомних дітей? Я розумію, що не в східній традиції іти в люди, навіть навпаки – це грішники мають навернутися і прийти в церкву. Тоді, вибачте за брутальність, втішайтеся у своїх комфортабельних келіях, розсікайте на дорожезних автомобілях, милуйтеся Rolex-ами на своїх руках і будинками, побудованими для своїх дітей і…  вимирайте разом зі своїми старенькими парафіянами, але не виклинайте з амвона нові церкви, яких ви принизливо обзиваєте сектами.

А тим часом. Німецькі та швейцарські протестанти на Закарпатті перебирають на себе опіку  над нашими сиротами. Будують будинки для сиріт, куди ті можуть поселитися після досягнення вісімнадцятирічного віку, оплачуть харчування в українських інтернатах, спонсорують вихователів цих закладів. «Бездуховні» американці приїжджають до наших сиріт і залишають їм десятки тисяч доларів, оплачують їм здобуття якоїсь конкретної професії. А от ми, високодуховні православно/греко-католицькі християни, кожного дня демонструємо байдужість до людської біди, яка нас оточує. Шановні священнослужителі, поверніться врешті-решт лицем до реального життя реальних людей і перестаньте лише грати роль у виставі, станьте нарешті душпастирями і тоді вам просто не вистачить часу на інтриги та розколи.

І на завершення дозволю собі ще одну цитату з інтерв’ю отця Заплетнюка: «Але скажу лише одне – той, хто не може бути чесним та порядним у своїх міркуваннях, не може ні зватись християнином, ні мати совість інших навертати до Христа. Що ж може дати нам той, хто нічого сам не має?»