Улюблена українська забава

Це були перші вибори в історії мого повноліття, які я свідомо вирішив проігнорувати. Переконаний, що за кого б я не проголосував, то в найкращому випадку отримав би мінімальну сатисфакцію, що мій кандидат не став на чолі держави й не зганьбив мій вибір. У найгіршому випадку, за умови, що обраний мною претендент став переможцем, раніше чи пізніше відчув би сором за свій вибір. Ні, надії на те, що за якийсь час я зможу гордо промовити: «Я голосував за нашого президента!» - не мав ні найменшої.

Зізнаюсь, що до остатнього моменту боровся зі спокусою проголосувати «за менше зло». Неймовірними зусиллями волі встояв. Знайшов сам для себе вирішальний аргумент: це б означало купитися на не вперше використану дешеву піар-технологію «свій-чужий», не підкріплену жодними програмно-ідеологічними моментами.

Проголосувати «за більше зло»? Так, для приколу, для екстравагантності, з надією на щось новеньке. Чи, наприклад, для того, щоб мати можливість потім з єхидним виразом обличчя сказати своїм політичним опонентам: «Ну, і що, брати зі Сходу, допоміг вам ваш Янукович?» Але ні, без мене. Бо невідомо до чого можуть завести такі політичні жарти. До авторитаризму, тоталітаризму, тотальної русифікації, втрати Незалежності? Навряд чи. Хоча не варто відкидати всі ризики.

Піти на виборчу дільницю й проголосувати «проти всіх»?  Це означало б теж купитися на політтехнологію, на заклики нашої «кривенької качечки», що ще зовсім недавно виконувала обов’язки месії. Лише цілком тупий не міг розуміти: той, хто піддався на агітацію Віктора Ющенка, зіграв  на користь Януковича.

Зрештою я усвідомлював, що взагалі не йдучи на вибори, я теж кладу свій камінець у підмурівок президентської кар’єри «надії Донбасу». Що ж, раз так, хай стає президентом.

І що тоді: російська державна, ЄЕП, Москва-друг і прощавай, Європо? Хрест на проєвропейській та українській Україні? Малоймовірно.

П’ять років тому ми були переконані, що завдяки президентству переконаного патріота ми нарешті виведемо на захмарні висоти авторитет української мови, української книжки, української кінематографії. І що найголовніше – для цього були всі передумови. А що отримали на виході? Падіння на порядок за всіма зазначеними пунктами. Навіть за Кучми ніхто так не насміхався зі всього українського, ні в Україні, ні за кордоном, як це робиться зараз.

Принаймні з’явився шанс, що за кілька років такі кепкування вщухнуть. Маятник піде в інший бік. Такий вже закон фізики. Тепер «наші» насміхатимуться з «їхніх». То наша улюблена українська забава.