Відкритий лист

Вельмишановний Іване Олександровичу!

Заява на Ваше ім’я, підписана низкою українських вчених, проілюструвала загрозливий стан, у якому перебуває тлумачення українським суспільством принципу секулярності держави, тобто її нейтральності щодо різних світоглядних систем.

Автори згаданої заяви обстоюють думку, що „уявлення про природу і людину можуть спиратися лише на сучасні наукові знання”, в яких, за означенням, відсутнє поняття Бога. Цим самим автори стверджують, що держава може толерувати в публічній сфері лише арелігійний світогляд. На моє глибоке переконання, у цьому твердженні міститься серйозна підміна понять.

Арелігійний світогляд є одним із багатьох світоглядів (зокрема, релігійних), що їх дотримуються громадяни України. Принцип світоглядної нейтральності держави, відображений у ст. 35 Конституції України, забороняє державі надавати будь-які преференції якомусь одному світоглядові. Відтак вимога авторів заяви надати монопольні права виключно арелігійному світоглядові є рудиментом атеїстичного викривлення принципу нейтральності держави і серйозним порушенням духу й букви Конституції України.

Цей висновок, зокрема, підверджується тим, що, з точки зору авторів заяви, в системі шкільної освіти „достатньо курсу ‘Етики’ з її ‘загальнолюдськими’ нормами”. Проте сьогодні можна вважати доведеним, що в курсі такої „загальнолюдської” й нібито об’єктивно-нейтральної „Етики” містяться положення, які випливають з арелігійної візії світу, що виразно суперечить релігійному світоглядові. Тому нав’язування учням такого курсу „Етики” призводить саме до того порушення духу Конституції, проти якого буцімто виступають автори заяви. Адже в такому разі держава, всупереч волі батьків, змушує виховувати дітей у чужому їм арелігійному світоглядові.

Монополії у шкільних програмах не може мати ні християнська етика, ні будь-яка інша релігійна етика, ні просто „Етика”. Тому неможливо погодитись із висновком авторів заяви, що „паралельне вивчення у державних школах альтернативних курсів з етики є небезпечним, бо призведе до поділу за світоглядним принципом дітей на ‘своїх-чужих’”. Якраз навпаки, паралельне вивчення альтернативних курсів з етики є єдино можливим шляхом уникнення духовної травми, що її може завдати нав’язування дітям невластивого їм світогляду. Прагнучи уникнути поділу на „своїх-чужих”, автори заяви пропонують зробити усіх дітей України „своїми” для арелігійного, а фактично атеїстичного світу. Однак цей експеримент над людськими душами ми вже проходили, і схоже, що лише непокараність комуністів за їхні злочини перед людством спонукає тепер їхніх ідейних прихильників знову піднімати жупел войовничого безбожництва.

Зрозуміло, що на практиці реалізувати можливість селективного вивчення релігійних чи секулярного варіантів етики непросто. Введення такого курсу можливе лише за дотримання низки вимог: недопустимість катехизації замість етичного виховання, відсутність конфесійних ознак, толерантність щодо представників інших релігійних або світоглядних груп, забезпечення права батьків на звільнення дітей від проходження цього курсу тощо. При цьому важливо пам’ятати, що позірна легкість уніфікаційних чи заборонних моделей обертається для суспільства ще більшими втратами.

На жаль, цим не вичерпуються хиби авторів згаданої заяви. Виявилося, що в основі їхньої позиції лежить антропологія, яка давно довела свою неспроможність. Даремно ці науковці апелюють до Йоана-Павла ІІ, закликаючи „взяти за взірець його мудру думку”, що „релігія... більш компетентна в оцінці можливого впливу наукових відкриттів на людину, суспільство та довкілля”. Адже абзацом вище вони самі заперечують ці справді мудрі слова Папи, стверджуючи, що „уявлення про природу і людину можуть спиратися лише на сучасні наукові знання”. Отож автори вдираються в уже відкриті двері, коли остерігають перед наміром релігії втручатися в закони фізики, – вона цього вже віддавна не робить. Натомість варто остерегти матеріалістичну науку від монопольних претензій на духовний світ людини, оскільки релігія у цьому питанні таки компетентніша.

Крім того, не личить українським вченим забувати, що саме Церква породила сам феномен університету й заохотила людство вільно користуватися великим даром Бога – розумом. Те, що ми називаємо сьогодні „Болонським процесом”, почалося 852 роки тому саме з католицького університету! Не личить їм також ототожнювати науковий світогляд із виключно безбожним – це принижує науковий авторитет тих славних світових і, до речі, українських учених, які публічно визнавали й визнають свою віру в Бога. Можливо, саме тому так важко було відомому космологу Міхалу Геллеру зрозуміти, як „освічені люди можуть бути аж такими сліпими, аби не бачити, що наука займається нічим іншим, як розшифровкою того, що створив Бог... Наука – це спільне зусилля людського розуму прочитати Божий розум” (Парафіяльна газета, № 7, 6 квітня 2008 р.).

Проте є у згаданому зверненні й тривожніші речі. З пафосу заяви можна зробити висновок, що „новації” Міністерства порушують картину морального благополуччя в державі, захищеного дотеперішнім тлумаченням світськості держави. Шкода, однак, що вчені з солідними науковими ступенями не бачать очевидної об’єктивної реальності – а саме: що моральний релятивізм, духовні пошесті, занепад етики праці та суспільна безвідповідальність в Україні стали нестерпними. Ці проблеми набули такої ваги, що духовна безпека країни має стати для суспільства не менш пріоритетною, ніж безпека енергетична чи геополітична.

Оскільки у нинішньому світі корозії зазнає будь-яке етичне почуття, подбати про цю духовну безпеку буде непросто. Проте передумовою успіху є не обстоювання хибних богоборчих монополій, які давно вже дискредитували себе, і не ототожнення „церковної картини буття” з невіглаством і шахрайством, до чого вдавалися лише войовничі більшовики-безбожники, а пошук взаємоприйнятного консенсусу між усіма релігійними та арелігійними групами, який давав би можливість задля виправлення становища мобілізувати зусилля усіх суспільних груп.

Саме до такої співпраці я й мої однодумці закликаємо Міністерство освіти і науки, Уряд нашої держави і все українське суспільство.

Мирослав Маринович,

віце-ректор Українського Католицького Університету