Вони не читають казок

Звичайні українці. Ніякої драми. Ніхто ж не вмирає з голоду. Ніяких покалічених часом заробітчанських сімей, де мама в Італії, тато в Португалії, сестра в Греції і брат в Іспанії. Нікого не вбили в Косово, Іраку, Лівані, ніхто не загинув на приватних будовах Москви, Варшави і Києва, в шахті. Нікого не чекають, не моляться, рахуючи дні, з полону піратів. Всі вдома.

Три дні вихідних. Звичайна родина. Звичайні трударі. Більшість. Помірно релігійні, звичайно патріоти, і в церкву, як більшість, на великі свята. Луганськ, Львів, Суми, Ужгород, Одеса, Луцьк, Херсон, Тернопіль, Миколаїв, Рівне, Житомир, Івано–Франківськ, Донецьк, Чернівці… Звичайні люди в яких одне життя і одна-дві-три роботи.

Як вийде, як зможуть. Встигнути. Обігнати ціни. Вони працюють, працюють, працюють. За все потрібно платити. Все можна купити. Треба, треба, треба. Холодильник, телевізор, меблі, комп’ютер, ремонт, відпочинок, якщо вийде (цього разу не вийшло). Так дорого. 100 гривень в день, дитячий табір під Львовом. Море? Були. Два роки тому. Криза. Стільки різних витрат. Одяг, новий одяг, діти ростуть. Треба відкласти. Освіта дітей. Це так дорого. Ліки і лікарям. Життя пролітає, діти ростуть.

Їхні діти не читають казок, їхні діти читають «Гаррі Потера». У них є гра «Контра страйк» і новий мобільний телефон, свої серіали і музика в телефоні. Звичайні діти. Ніякої драми. Ніхто не нюхає клей, не курить траву, не колеться, не «сів на стакан», не впав на дно, його не шукає міліція. Вчаться. Додаткові заняття з англійської і математики. Година, раз в тиждень… Дуже, дуже дорого жити.     

Невдахи? Навпаки, їм пощастило, вважає багато хто. Є машина, не нова, але... Були в Туреччині, раз чи два. Єгипет. Скільки в Криму? Квартиру залишили батьки. Точніше, зараз разом живуть. Панельний будинок. Багато під’їздів. Кам’яні двори. Забита, затоптана, залита бетоном природа. Місто. Вони діти міста. І їхні діти – також. Вони хочуть забути цей двір. Літо, канікули. Просто не склалось. Нікуди не поїхали. Немає грошей. Наступного разу. А вдома телевізор, комп’ютер, серіали, «контакти».   

Їм обіцяють світле майбутнє. Ну, ті, що там, на трибуні. Стабільність, порядок, боротьба з корупцією, процвітання, робочі місця, інвестиції в їхній завод, фабрику, місто. Свято на кожній вулиці? Вони приходять, відходять. Телевізор міняє картинку. Знімають черговий портрет на стіні. Реформи. Пенсійна, медицини, освітня… Кожен день вони чують щось дуже, дуже тривожне і неоптимістичне. Буде дорожчим газ, проїзд, дорожча вода, дорожчий хліб… дорожче життя. Яке Майбутнє чекає на них? Пізніше на пенсію. Якщо доживуть.

Хтось виграє в житті, яке давно вже, нагадує лотерею. А вони ніби сіли у потяг в один кінець. Можливо, треба було зійти, наважитись, ризикнути. Еміграція однокласників, однокурсників, друзів. Канада, США, Австралія, Іспанія, Ізраїль. Ніхто не вернувся назад. Приїжджали, розповідали, показували фотографії. Живуть. Як і вони. Ніякої драми. Ніхто не вмирає з голоду. Тільки… буде краще? Як?

Все далі відсуваються мрії і той великий світ. Щораз більше, сильніше, чіткіше це відчуття, що їх потяг іде по колу, і це вже все було: трошки краще, трошки гірше, промови, вітання, слава і ганьба, падіння гривні, зростання цін… і нового, нового, нічого не буде? Хіба, можливо, дітям, внукам?