Я не був на Майдані

Я не був на Майдані.

Натомість щовечора допомагав у студії Радіо-Люкс.

«Люкси» і «Ера» були координаторами Майдану, працювали цілодобово і журналісти буквально падали з ніг від утоми. Я допомагав їм трохи перепочити – після щовечірнього виступу Ющенка вдягав навушники і відповідав на питання слухачів.

В розмовах намагався обстоювати думку, щоб ми не чекали на «доброго царя», що ніхто не буде добрим президентом, якщо не зуміємо на нього впливати і контролювати.

Слухачі обурювалися і протестували – адже он гряде «месія», котрий всіх нас ощасливить. Все для нас зробить сам, просто так, бо він хороший чоловік. Як можна у ньому сумніватися!

Я молився, щоб люди виявилися праві, щоб я помилявся.

На жаль тоді не судилося. А зараз – і поготів.

Ні Юля, ні новий Вітя, ні жоден інший для нашого добра ніколи надриватися не будуть. Для них ми – біомаса. І мають достатньо підстав так вважати з огляду на нашу ментальність і практичну громадянську поведінку.

Скоро за роки незалежності почне підростати вже друге покоління, а хлопцям за цей час так і не було з кого брати чоловічого прикладу. Окрім хіба-що злодіїв чи бандитів.

Не було на владному олімпі яскравого, вольового, позитивного козака.

Гриценко не «розкручений». Тягнибок намагається. Тигіпко? Забув додати – окрім злодіїв, бандитів та їхніх прислужників.

Поки-що нашу свободу і державну незалежність можна розпізнати лише по молодих жінках та дівчатах. У 90-х роках в Парижі, місті свободи, ще погляд зупинявся на стильних, динамічних, незалежних мадам. Але вже у 2005-му парижанки своїм виглядом не витримували жодної конкуренції з українками.

Іде по Львову така королівна – елегантна, вільна, розпрямлена, з піднятим підборіддям. Одначе поряд крокує якийсь пацан в короткій курточці, спортивній шапочці, сутулий, руки в кишенях. Ніби не кавалер, а шкодливий молодший братик. Сумно.

Це не просто побутова замальовка. Це тривога – хто ж цю державу розбудує і захистить, хто подасть приклад? Корумповані силовики, депутати-дерибанщики, брехливі міністри?

Господь добрий. Сподіваюся, що не дасть Україні пропасти. Маймо надію, що хто би не став президентом, ця найвища посада відповідно скоректує його погляди та вчинки.

Адже господар країни заледве чи прагнутиме її комусь віддати чи поділитися владою.

Однак наша центральна влада так побудована, що громадяни практично жодного впливу на неї не мають. Хіба-що президента напряму вибираємо, але як потім можемо зупинити його негідні дії?

Як забезпечити вплив людей на центральну владу? Так, щоб вони нас не лише чули, а й були від нас залежними?

Громадяни реально впливають на владу лише на рівні місцевого самоврядування. Напряму вибрані мери міст і сіл сьогодні єдині є легітимними представниками громад. Погляди людей, наприклад у Луганську і Тернополі відрізняються. Але громади цих міст мають однакові проблеми і прагнення, тому міські голови завжди знаходять між собою спільну мову. Бо змушені дбати про мешканців.

Голови громад є стабільними, вони не залежать від центральної влади. Жоден президент чи прем’єр не може поміняти законно обраного мера міста чи села.  

Тому наші міста і села як об’єднання громадян зараз стали єдиною запорукою існування та стабільності держави. Також лише вони спільними зусиллями можуть впливати на президента і парламент, яким вже традиційно байдуже до людських проблем.

Центральна влада і політичні партії розділили Україну, стимулювали міжрегіональну конфронтацію. В їхніх кишенях осідають надприбутки від газових афер і контрабанди. Це вони блокують політику енергозбереження, саботують можливості розробки власних газових родовищ і альтернативних технологій. На їхній совісті перехід національного багатства у власність олігархів. А громадяни розплачуються за всі ці афери і місцеві органи влади з останніх сил підтримують життєздатність комунальних інфраструктур.

Якби-то змогти примусити парламент повернутися хоча б на місцевому рівні до мажоритарних виборів – щоб майном і бюджетом громад керували персонально обрані депутати, а не політичні клани.

Та ще домогтися, щоби більшу частку наших податків залишати у розпорядженні місцевих громад. Бо від центральної влади свої гроші майже неможливо назад отримати.

І потрібно повернути громадам реальні можливості для забезпечення їхньої власної санітарної та екологічної безпеки, а також охорони порядку. Підпорядкувати територіальним громадам силові та контролюючі структури, забрані від них рішенням останньої комуністичної Верховної Ради УРСР, здається наприкінці 1989 року.

Тоді не лише протримаємося протягом важких часів, а й нарешті розвинемо Україну.

Хто би там у Києві не царював.