Закрита кімната

Ми просто зупинилися. Щоб зекономити залишки енергії на підтримання функціональних  потреб – харчування і сну, і це саме в той час, коли могли б  віддавати у навколишній  простір свій беззупинний потік ідей, задумів, проектів, винаходів.

Десятки тих, з ким вчилася, працювала і вела довгі розмови, зупинилися самі в собі. Ні, проблема не у неспроможності мого покоління на революцію чи еволюцію  - бо ми якраз спроможні, - а в тому, що для нас, як і для  сотень українських інтелігентів, і мільйонів простих українців зникла впевненість у самій потребі цього. Зникло відчуття  простору і часу. 

Це без сумніву, тимчасово. Наша молода українська  демократія, після всіх її «розстріляних відроджень» мусить пройти безліч етапів розвитку, щоб нарешті відбутися. Пройти, як спад у синусоїді,  тимчасові стагнації, апатію, стреси, депресії, і зневіру. Тільки от наше людське життя, тривалістю в шістдесят років, занадто коротке, щоб просто перечекати це все у  цьому напівклінічному  просторі, в якому існуємо зараз.  

Я не була на війні, але, навіть в уяві для мене очевидно те, що сконцентрована ціль – тінь чи образ противника – проти якого ти йдеш, щоб захистити власне тіло, душу, волю, свободу – дозволяє тобі такий рівень щирості власних почуттів і дії, яку не можна пережити у житті  буденному.  Очевидно, що в момент найсильнішої загрози в людині оголюється все що було «на споді», включно з найбільшим злом. Натомість, в моменти мирні, люди добре ховають це все у собі. Правда,  на противагу своїй схильності до ігор, маніпуляцій, брехні, зрад, в їхніх життєвих орбітах лишається «люфт» до речей справжніх і щирих.

Але  коли цей «люфт» закривається, то перебувати людській душі далі, у наповненому  смородом, підлістю, непорядністю, мирному житті стає найгіршим і найстрашнішим злом. Починається гра «себе зі собою», стираються межі між правдою і злом – вже виключно для тебе самого,  і триває це все   доти, доки не настане остаточна внутрішня смерть.

Більшості з нас немає ще й тридцяти,  і все могло б тільки починатися, якби ми могли ідентифікувати себе тут, у цьому часі, у цьому місті – зрозуміти ким є і на що спроможні. Означити себе і свої наміри, свої ідеї, свої дороги. Через такий процес проходить кожна генерація, яка була здатна змінити у світі, в якому жила. Або не проходить. І оце «не проходження» - найстрашніше.

Інколи здається, що краще – не мати інтелекту і досвіду, аніж маючи його, задихатися у закритих кімнатах. Коли жодна ідея не має жодного шансу вирватися з тебе, і реалізуватися у зовнішньому просторі.

Ні, не йдеться тут навіть  про те, що по закінченню кількох вищих шкіл, і знанні кількох іноземних мов, здобутті перспективної кваліфікації ми не можемо забезпечити  самих себе на матеріальному рівні, який би дозволив зберегти і власну самооцінку, і самоповагу до себе. Зрештою, до таких механізмів ми, очевидно, колись доростемо. Але значно серйознішим сьогодні є відсутність кисню в нашому біологічному і духовному просторі.

Щось сталося в нашому суспільстві, яке втратило гостроту реакції на очевидний злочин, безкінечну корупцію  і зраду. Все це набрало тотального характеру саме тому, що кожен з нас замість  обурення і спротиву, дозволяє собі аналогічні речі, керуючись формулою «а так зараз скрізь». Оцей безкінечний «колабораціонізм» з подразниками совісті може призвести нас до незворотного…

Як же так сталося, що у відповідь на обман, у нас не виникає бажання викрити його і протистояти? Чому ми приймаємо ці «правила гри», перетворюючи власний світогляд на арену «боїв без правил»?  Ні, виправдати це все тільки економікою не можна…