Золота акція Тігіпка

Тринадцять відсотків голосів виборців – це багато чи мало? Чи зміг би він привернути на свій бік більше адептів, якби розпочав кампанію раніше? Навряд чи, бо він був чи не єдиним претендентом на президентський мандат, хто основну ставку зробив на передвиборчу програму. І вона вийшла справді якісною, без тіні популізму, базована на реальному економічному розвитку. Саме в ній головне достоїнство Сергія Леонідовича, який обіцяв стати сильним президентом. У ній же була закладена і його електоральна слабкість – відсутність все того ж популізму, без якого, як засвідчують усі виборчі кампанії в незалежній Україні, претенденти на мають особливого шансу на успіх.

Бо хто готовий оцінити програму президента, де соціальна стратегія залежить виключно від господарської ефективності країни? Лише середній клас. А ми ж – не Сполучені Штати й не Німеччина, ми – Україна, де представників того середнього класу й налічується приблизно 13%. І те, що Тігіпко зумів за півроку донести свій месидж до їхніх вух, то честь йому й хвала.

Інше запитання: що ж далі? Сергій Тігіпко мав необережність зразу ж після оголошення екзит-полів заявити про своє небажання долучатися до команд когось із двох лідерів президентських перегонів. Ну, це він погарячкував. Зрозуміло, що у такий спосіб він намагався підбадьорити своїх прихильників, налаштувати їх на парламентську боротьбу.

Чи правильну він обрав для себе тактику? Радше ні, ніж так. Бо, припустимо, наступні вибори до Верховної Ради відбудуться, як і належиться, 2012 року. Чи зможе очолювана ним «Сильна Україна» протриматися на плаву ще два роки? Більш, ніж сумнівно. Нинішні господарі політичної ситуації в країні не вгамуються, поки остаточно не знищать небезпечного політичного конкурента. Але, якщо й припустити, що парламентські вибори відбудуться вже в травні цього року, то чи має шанс Сергій Леонідович трансформувати свій президентський рейтинг у рейтинг своєї партії? Теж доволі сумнівно. Не маючи ні трибуни для виступів, ні потужних медіа-холдингів, ні розгалуженої структури в країні, мріяти про вдалий парламентський виступ, навіть з ідеальною програмою здатен лише невиправний романтик.

То що ж робити? Таки погоджуватися на посаду прем’єра. І що з того, що доведеться зламати слово. Хто відстежував президентську кампанію 1999 року, той пам’ятає, як агресивно атакував Євген Марчук свого колишнього патрона Леоніда Кучму, навіть книжку написав про злочинний режим. Але відбувся тоді перший тур і дивним чином Марчук опиняється у кріслі секретаря Радбезу. І всі задоволені.

А Тігіпко, враховуючи наявність у його руках «золотої акції», може виторгувати для себе якнайкращі умови. Що вже це буде – міністри, губернатори, комітети, держзамовлення абощо – Сергію Леонідовичу видніше.

Інше питання: до кого податися? Більшість політологів стверджує, що Тігіпкові доречніше пристати до Віктора Януковича. Адже й більшість Тігіпкового електорату прихильніше ставиться до лідера донецьких, аніж до «газової принцеси» і домовлятися їм, нібито буде простіше, враховуючи, що свого часу Тігіпко належав до команди Януковича. З другого боку, в Сергія Леонідовича є багато точок дотику і з Юлією Тимошенко. Адже обоє – дніпропетровські. Кажуть, саме Тігіпко у часи комсомольського лідерства допоміг Тимошенчисі розпочати свій перший бізнес – відеосалон. Саме Тимошенко повернула Тігіпка назад у політику, зробивши 2008 року своїм радником. Окрім того, ЮВТ, враховуючи гірший результат у першому турі, буде більш схильною до поступок на адресу володаря «золотої акції».

Але все це – ворожіння на кавових фусах. Істину ми дізнаємося протягом наступного тижня-двох.