Апокрифи Саліни

Іноді вони, наче птахи в польоті, зустрічаються й, зіткнувшись, падають на землю. Не знаєш, кому вірити. Що більше дізнаєшся, то містичнішим і жахливішим видається те дійство, під кінець якого усі – мертві. І постає запитання: чи вдасться колись зробити реконструкцію цієї кривавої бійні, лише однієї з багатьох, на Східній Галичині, і наскільки вона буде правдивою?

І слідом за цим питанням інше: навіщо? І навіщо мені?

Можливо, задля Істини. Вона не буває червоною чи жовто-блакитною, чорною або білою. Істина – без політичного чи етнічного, чи релігійного забарвлення. Існує потреба в правді. Правда – це точка опори і точка відліку часу людини.

Отже, для того, щоб правда стала очевидною, потрібно встановити факти: хто віддав наказ вбити і вкинути в соляні шахти Саліни тисячі людей? Ким були виконавці? Встановити їхні імена. Що з ними було далі. Встановити хронологічний перебіг подій. Встановити кількість загиблих та їхні імена. А тоді вже юристи можуть дати правову оцінку цій операції, і, можливо, кваліфікувати її як злочин проти людства, який не має терміну давності. Не менш важливі й соціопсихологічні дослідження.

Ексгумація потрібна не лише для того, щоб перепоховати загиблих, а й встановити, у який спосіб заподіяли смерть цим людям, наскільки болісний і негуманний.

Встановивши ці факти, оприлюднивши їх для світу, ми виконаємо свій обов’язок перед людством і попередимо в майбутньому спроби подібних злочинів. 

 

для того, щоб правда стала очевидною, потрібно встановити факти: хто віддав наказ вбити і вкинути в соляні шахти Саліни тисячі людей? Ким були виконавці?

 

Це не так просто майже через 70 років. Живих свідків вже не залишилось, є записи спогадів свідків, які вели не професійні історики, а просто зацікавленими людьми. Архіви або знищені, або й далі недоступні. Саме їхнім пошуком повинні зайнятись насамперед історики. Відомі місця злочинів та місця поховання-непоховання. Є покинутий і вже проданий колишній соляний завод, на території якого 1941 року відбувались зазначені події. Я зумисне не вдаюся до риторики й трагічного пафосу, хоча мені важко говорити спокійно про такі речі.

Надалі я повторюватиму те, що чула, і читала. Як конкретно про Саліну, так і про загальну ситуацію в Східній Галичині на початку війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом.

Підготовка до зачистки почалася задовго до цих подій. З певною метою директором заводу призначили Прокоп’єва, що, як потім виявилось, служив у НКВС. Із чотирьох шахт працювала лише одна. Ширина кожної шахти – 2,5 м, глибина – 100 м. У шахти закачували воду, а потім її,  насичену сіллю, відкачували як сировину.

Зачистка розпочалась одразу після 22 червня по всій території Східної Галичини масовими розстрілами політичних в’язнів. А також знищенням всіх неблагонадійних: лікарів, адвокатів, інженерів, священників, ченців. Це трапилось і в Добромилі. Розстрілювали за соціальною та професійною ознаками.

...25 червня на дорозі з Перемишля до Нижанкович з’явилась колона в’язнів довжиною приблизно 800 м. Її охороняли тачанки з кулеметами, піші та кінні  енкаведисти. Місцем екзекуції обрали 4-ту соляну шахту, яка була в саду. Серед в’язнів були чоловіки, жінки й діти. Приблизно – 3000 осіб у самій колоні. Дивує те, що дорогою до колони забирали всіх, хто потрапляв на очі, здебільшого чоловіків із сіл, що були при дорозі. У колоні, за неперевіреною інформацією, знаходилось 30 дітей з Перемишльського сиротинця.

Жінок і чоловіків розділили. Біля шахти поставили кулемет. Щоб зекономити набої, використовували також сокири й дерев’яні молотки. Жінок вбивали у костелі на території заводу, а потім відтягували й кидали в шахти. Чоловіків вели через розстрільний коридор, на горбку стояв кулемет. Коли наповнилась 4-та шахта, почали скидати в іншу, що знаходилась вище в лісі.

Є спогади одного місцевого чоловіка, що вижив, і по трупах вибрався з шахти. Він розповів, що саме відбувалось на території заводу, зокрема те, що його вдарили по голові молотом і скинули в шахту. Є інформація ще про одного хлопця, якому теж це вдалося. Інформація надто неймовірна, про те, як той, поранений в живіт, добирався додому за кілька десятків кілометрів. Решта свідчень -  від людей, які бачили колону смертників чи були робітниками заводу, і згодом прийшли опізнавати вбитих. Вони мовчали 50 років.

Під час екзекуції територія заводу була обгороджена колючим дротом, а місцеві мешканці - заблоковані в хатах. Але крики і звуки пострілів не можна було приховати. А потім –  нестерпний трупний запах.

У той день, коли все це діялось, робота на заводі припинилась. Директор сільзаводу викликав робітників нібито отримати зарплату. Він був одягнений у форму НКВС. Той, хто пішов, назад не повернувся. У такий спосіб знищували свідків. Але багато робітників все ж не пішли.

Після приходу німців, 28 червня, місцеві жителі змогли побачити сліди вбивств і в Добромильській тюрмі, і в Саліні. Відкрили одну з шахт, повну трупів. На самому верху знайшли понівечене тіло молодої жінки з розпореним животом і відрізаними грудьми, а коло неї - піврічне немовля. У костелі теж все було залите кров’ю, понівечені людські тіла, а на стіні - розіп’яту людину. Не вказано, хто це був: чоловік чи жінка. 

 

Під час екзекуції територія заводу була обгороджена колючим дротом, а місцеві мешканці - заблоковані в хатах. Але крики і звуки пострілів не можна було приховати. А потім – нестерпний трупний запах

 

Німці мали задокументувати й зафіксувати опізнання. Вони це робили, щоб потім уникнути відповідальності за чужі злочини й використати інформацію з метою пропаганди. Розповідали про офіцера-словака, який плакав, побувавши на місці вбивства. Німці зігнали добромильських євреїв, числом 200 осіб, і примусили їх витягувати напіврозкладені тіла з нижньої шахти в саду. Приблизно витягнуто було 500 тіл. Оскільки сморід стояв нестерпний, далі не витягували. Євреї викопали біля верхньої шахти яму, поховали загиблих і поставили дубовий хрест. Після цього їх розстріляли й скинули в другу шахту, де також були тіла замордованих енкаведистами. Але можливо, їх знищили разом з усім добромильським гетто.

Про Шоа написано достатньо багато. Станіслав Лем у книзі «Провокація» (1979) пише про те, як працювала  машина для вбивства у гітлерівській Німеччині. Для гітлерівського тоталітаризму характерна «героїзація» масових вбивств: убивство як священний обов’язок, як самовіддана праця, як спосіб заслужити похвалу. Те ж саме можна сказати про репресії більшовизму. Ворогів Третього Рейху і «ворогів народу» знищували безжально, без жодного слідства.

Дії каральних військ СС і НКВС не можна пояснювати  страхом чи залякуванням самих виконавців. Цим самим ми допустили б, що страхом можна виправдати жорстокість та насильство. Існує ще таке поняття, як віра в Бога, чи той самий моральний інстинкт. Якщо їх не вдається знищити до кінця, то їх спотворюють до невпізнання. Тоталітарний режим, незалежно від кольору прапора, під яким він виступає, розігрує одне й те саме дійство: Суд Найвищої Інстанції, де «все містифіковане, від доказів вини до справедливості суду, крім кінця»( с.335). Страшний Суд, де кожен, одягнений в уніформу, виконує роль Бога. Зло як  спосіб досягти блага. Хіба цим можна пояснити жорстокість і абсурдність вбивств під час «зачистки»? І своєрідний ритуал, який має за мету профанацію слабкого, бо милосердного, Бога – Ісуса.

Перетворення кляшторів на стайні, в’язниці, божевільні, інтернати для неповносправних – усе це буде потім, після війни. Лаврівський монастир, що був пантеоном галицької духовної й політичної еліти, перетворили на свинарник. У зачинених львівських храмах  зберігали прапори, транспаранти та інші атрибути парадів. Священиків, які не ставали сексотами, знищували автоматично. Їхні ряси – це була претензія на участь в іншому суді - тому, що прощав, а не карав.

«Жага вбивства і Божа могутність» керували суддями, які заодно були й виконавцями. Така сама колона арештантів йшла у червні 1941 року до Мостиськ. В’язні спитали: куди їх ведуть, і хтось з солдатів сказав: «На розстріл».Тоді в’язні розбіглися й більшість врятувалася.

У колоні арештантів, яка йшла до Саліни, теж запитали. Їм відповіли: «На роботу».Усі вони загинули. 

 

Беттельгайм пояснює пасивність в’язнів тим, що ті були поступово доведені до самогубства внаслідок втрати особистості. Коли колону в’язнів кількістю 400 осіб ведуть двоє озброєних конвоїрів, і ніхто не робить спроби втекти, це означає, що ці люди вже МЕРТВІ

 

Один із найвідоміших психологів сучасності Бруно Беттельгайм був в’язнем Дахау й Аушвіца. Згодом він написав трактат «Освічене серце», де проаналізував поведінку людини в концтаборі. Так-от, Беттельгайм пояснює пасивність в’язнів тим, що ті були поступово доведені до самогубства внаслідок втрати особистості. Коли колону в’язнів кількістю 400 осіб ведуть двоє озброєних конвоїрів, і ніхто не робить спроби втекти, це означає, що ці люди вже МЕРТВІ. Як людські істоти. Або настільки кволі, що хапаються за найменшу соломинку надії: а раптом вони виживуть, виявивши покірність? Так само поводяться ті, хто на волі. Вони або мовчать, або хапаються за соломинку. Звідси одна з версій, що участь у вбивствах на Саліні брали також місцеві мешканці, з довколишніх сіл. Якщо так було, то де вони? І виникає апокриф, що виконавців після екзекуції теж прибрали. Радше чутка. Але чутка промовиста, бо євреїв  видавали їхні ж сусіди, сподіваючись заслужити прихильність «суддів». Річ не нова під сонцем. Утім останні вбивці теж померли від старості.

Тут не було Нюрнберзького трибуналу. Директор сільзаводу після війни став директором хлібзаводу в м.Долині Івано-Франківської області. Це прізвище «Прокоп’єв» повторили мені кілька людей з Добромиля.

Станіслав Лем зауважує, що жоден з «суддів» ніколи не писав мемуарів, не давав інтерв’ю: «Абсурдом і повною дурістю було б вважати, ніби кати самі розуміли, що вони чинять, що вони осмислено втілювалися в постать Бога, який справедливо позбавляє життя».(с.336)

Мені пригадуються слова Ісуса з апокрифічного Євангелія від Фоми: «Блаженні ті, хто відає, що вони чинять, але  прокляті ті, хто не відає, але чинить». Це Євангеліє було знайдено 1945 року. Людина, наділена свідомістю, ніколи не стане ні катом, ні жертвою, що вмирає ще за життя.

Постскриптум. Забути й пробачити. Коментарі на зразок: «скільки можна про це говорити», «політичні спекуляції», «це все неправда» - свідчать про те, що ввімкнуто механізм витіснення. Після війни чимало німців теж заперечували існування концтаборів, крематорії, вбивства дітей. Після війни в Радянському Союзі не можна було говорити про зачистки влітку 1941 року на Західній Україні, про будь-які репресії, і от нам знову насаджують міф про священну війну й воїнів-визволителів, на тлі яких трагедія Саліни –якесь зловживання, страшна легенда або просто кримінальний злочин. Але ніхто не замислюється над тим, що відбувається в суспільстві на ментальному рівні, чи здатна бодай якась його частина сприймати історію незаангажовано. Йдеться не про покарання, а про закон іменування, про який казав філософ Мераб Мамардашвілі. Назвати речі своїми іменами й відкрити всі ці імена. Потреба у правді – це те поживне середовище, без якого не може виникнути потреба у справедливості. Без цієї потреби ми просто автоматично стаємо співучасниками злочину.

У статті використано цитати з книги Станіслава Лема. «Апокрифи». – Львів, Літопис, 2001 рік.