Чому Табачник?

Міністр знання і об’єктивної істини. Міністр історії і пам’яті. Міністр майбутнього. Він полюватиме на мізки і душі наших дітей. Він перетворить освіту на російськомовне пекло, поверне хабарі, обкраде музеї й архіви, впарить нам кремлівську історію Малоросії, повиганяє кращих патріотів з вишів і шкіл на вулицю. Просто Судоплатов, Каганович і Валуєв в одній персоні - нє? Десь такий образ малює галицьке колективне несвідоме з цього персонажа української політики.

Як на мене, логіка команди Януковича у призначенні Дмитра Табачника має три складові. По-перше, символічно помститися "помаранчевим", поставивши одіозного кучміста зі стажем на гуманітарне міністерство. По-друге, Міносвіти за серйозними розкладами непрестижне  (та й на пониження йде новий міністр — в минулому уряді він був віце-прем’єром),  в плані грошей не особливо жирне, але на "червону шмату", на громовідвід для опозиції цілком годиться - ну не ПЕК робити ж таким подразником, там же ж серйозні діла... Це відволікаючий маневр: люди в результаті готові протестувати не проти антиконституційно призначеного Кабміну, а тільки проти фольклорного персонажа, котрого не поважають його ж соратники. По-третє, це непоганий майданчик для того, щоб перевірити потенціал майбутньої опозиції, подивитися, на що вона здатна – а там, якщо будуть дуже наполягати, то Табачника цілком можуть зробити "цапом-відбувайлом" — "дешевого клоуна і казнокрада" (слова Бориса Колесникова) можна і поміняти на перевіреного ще з древніх дореволюційних часів Василя Кременя, наприклад, або когось безіменного й тимчасового. 

 

Міносвіти за серйозними розкладами непрестижне, в плані грошей не особливо жирне, але на "червону шмату", на громовідвід для опозиції цілком годиться - ну не ПЕК робити ж таким подразником, там же ж серйозні діла

 

Дмитро Табачник є одним із небагатьох регіоналів, хто не схильний недооцінювати роль гуманітарного чинника у політиці. Його  участь в ток-шоу "Великі Українці" мала ще й політтехнологічний аспект: він позиціював себе як людину, яка має право розставляти акценти в історії, бути переможцем в історичній дискусії про "найкращого українця". Цікаво, чи шкодує Дмитро Володимирович, що свого часу "міг трахнути Бандеру Щербицьким, але не зробив цього"?

У мене інколи складається враження, що Табачника дуже сильно персонально образили галичани - наприклад, в адміністрації Кучми, коли він втратив пост керівника цієї структури 1996-го (невже - Зиновій Кулик?). Та все ж, мабуть, помаранчевий посттравматизм відіграв особливу роль у цій приватній війні політика проти регіону своєї країни.

Такий регіональний шовінізм Табачника - особливий, і Петро Симоненко є уже секонд-хендом у галичиноненависництві. Антинаціоналізм, антикатолицизм і антиукраїнство під маскою "насильно нав’язуваного галицького діалекту" складають основу персональної ідеології Табачника. Останнім часом (мабуть, на відчутті кон’юнктури) до цього додалася боротьба з "насильницькою українізацією" освіти, в додаток - персональна війна зі ЗНО.

За цим одіозним діячем, втім, немає жодної позитивної програми. Все, що не стосується критики "націоналістів" - химерний сплав постсовкового, російсько-імперського й незрозумілого "українського-без-галицького". І це - тільки гуманітарне: ні про власну економічну, ні про соціальну програму Табачника ми ніколи не чули. Відтак претендент на роль російського націоналіста №1 в Україні - ідеологічно несамодостатній, а його позиції — здебільшого просто загострені антитези ющенківських "концептів", приправлені великодержавним північно-східним шовінізмом. 

 

Дмитро Табачник є одним із небагатьох регіоналів, хто не схильний недооцінювати роль гуманітарного чинника у політиці

 

Очевидно, він працює на розкол країни, на колупання в її історичних ранах, на загострення мовного питання – як і годиться типовому політику-провокатору, нездатному на конструктив. Утім, регіональний шовінізм – явище якраз галицького походження. Стигматизація "донецьких" не могла не викликати дзеркальну "Україну без Галичини". Згадаймо, як багато з нас каже - "от віддали ми б москалям отой Донбас – і тоді нормально би зажили". Впізнаєте?

Україна – велика, а відтак негомогенна держава. І потреба компромісу - закономірна ціна за її соборність. Урок Табачника для галичан – вміти побачити в тому, що так дратує в противнику, власні гріхи.

Що ж далі? Дмитро Табачник і сам був би радий покинути цю аморфну Партію регіонів, з її бізнесменами, котрих він ненавидить класовою ненавистю уявлюваного потомственного дворянина до промислового люмпен-пролетаріату; з її невиразними пріоритетами, які виливаються в заяви Януковича про "єдину державну мову"; з її латентною неросійськістю (просто інституційна логіка української держави диктує інакше). Стратегічно, я думаю, він на це і сподівається - гримнути дверми, коли настане слушний момент, і підібрати під себе 3+% антиукраїнського електорату. З ким він піде далі – з "православними інтелектуалами", що спеціалізуються на "карпаторусинских вопросах", з недобитими православними атеїстами від КПУ, котрих якось планував очолити, чи зорієнтується на молоду, ще не охоплену структурами поросль з ностальгорадянським світоглядом (а є вже й така) - складно передбачити. Він цілком здатний зайняти симетричний Тягнибоку електорат, регіонально розташований на Сході, і підібрати з втомлених рук Наталії Вітренко бойовий прапор православного русофільського квазікомунізму. 

 

Стигматизація "донецьких" не могла не викликати дзеркальну "Україну без Галичини"

 

На місці галичан я б не панікував – ми пережили радянську владу, переживемо і цього діяча. Очевидно, варто сказати своє "фе" — і не тільки публічними акціями, а й позитивними діями на утвердження якості галицького освітнього простору. Проти солідарних працівників освіти виступити не так вже й просто – тому, можливо, прийшла пора на дійову і достатньо радикальну профспілку освітян. По-друге, однозначно потрібна конструктивна критика того, що відбуватиметься – і оскільки міністр Вакарчук повернеться до Львова, то є навколо кого гуртувати спротив. По-третє, це – питання до студентів та школярів-старшокласників: чи хочуть вони скасування Болонської системи і повернення радянських порядків у вступний процес. Україна чекає їхнього голосу і їхнього креативу.

Виклики, що їх уособлює собою новий міністр освіти (і справжні, і надумані) мобілізують нас - і це добре, бо, як на мене, протягом помаранчевого періоду ми геть втратили тонус, давши постреволюційній владній еліті загнити майже повністю. Важливо, щоб ми винесли з цього процесу уроки солідарності, повернули собі відчуття "ліктя", напрацювали новий стиль якісного й успішного спротиву, зрештою – заклали основу суспільного запиту для майбутнього приходу нормальних політиків до влади.