Добрі свої і погані чужі

Історична пам'ять один про одного двох сусідніх народів не може бути тільки позитивною, якщо в недавньому минулому в них був територіальний конфлікт. Якщо таких конфліктів було кілька, то пам'ять про останній з них переважає над пам'яттю про всі попередні. Негативне ставлення до сусідів особливо сильне у сторони, що програла. У разі польсько-українського конфлікту першої половини 20-го сторіччя польський національний рух був витиснений зі Східної Галичини й Західної Волині, що становить не менше 80% спірних територій. Пам'ять про програну боротьбу, зазнані в ній численні жертви і беззастережну втрату цих земель для польської держави не може не обтяжувати сучасних польсько-українських відносин і спроб їхнього покращення. У сучасному польському суспільстві позитивно сприймається Україна і українці як незалежна від Росії сила. Але вся толерантність до українців і українофільство в Польщі відразу зникають, щойно мова заходить про Західну Україну і польсько-українські бойові дії в 1943-1947 рр.  

Рішення Президента України Віктора Ющенко нагородити Степана Бандеру званням Героя України ще більше посилить українофобські настрої в Польщі і для цього є всі передумови. Навіть прихильно налаштовані до України польські політики, історики й громадські діячі говорять тільки про масове вбивство поляків українцями на «східних землях» Польщі в 1940-ві роки, але не про взаємні жертви внаслідок польсько-українського збройного конфлікту. Якщо й згадується про вбивство українців поляками, то обов'язково зазначається, що це була реакція у відповідь на «звірства українців». Про український національний рух, ОУН і Українську Повстанську Армію на Західній Україні в роки ІІ Світової війни йдеться лише як про німецьких колаборантів і фактично як про злочинців, котрі знищували поляків. Робилися і робляться багаторазові голослівні й непідкріплені фактами спроби звинуватити 14-ту дивізію, що складалася з українців, СС «Галичину» в участі у придушенні варшавського повстання у серпні-вересні 1944 р.

Про особливу упередженість у цьому випадку свідчить факт, що в Польщі незрівнянно менше лунає звинувачень на адресу російських або азербайджанських есесівців, які, на відміну від галицьких українців, справді брали найактивнішу участь в придушенні повстання. Чомусь у Польщі, наприклад, нікому не приходить в голову звинуватити у полонофобії і схильності до масових вбивств поляків російське населення Брянської, Орловської і Курської областей. Російські антикомуністи і націоналісти з цих регіонів у складі Штурмової бригади СС Камінського, що мала також назву 1-ша дивізія Російської визвольної народної армії, і певний час 29-та гренадерська дивізія СС, знищили у Варшаві за три тижні з 4 по 25 серпня 1944 р. 10 тисяч цивільних осіб включно з жінками, дітьми й літніми людьми. Ці російські солдати СС не тільки почали виконувати наказ  зі знищення всього населення Варшави, поголовно «зачищаючи» свій район,  але й супроводжували свої дії зґвалтуваннями, підпалами і грабунками. 

Також вимагає особливої уваги питання про двояке ставлення польської історичної пам'яті до перебування на німецькій службі польських поліційних батальйонів на Волині в 1943-1944 рр. У березні-квітні 1943 р. з поляків на Волині було сформовано на німецькій службі три поліційних батальйони №102, 103 і 104, плюс на Волинь прибув польський поліційний батальйон №202 з уродженців Варшави і центральних районів Польщі. Звичайно, коли вони співпрацювали з польськими партизанами з Армії Крайової, це - патріотизм, але як бути, коли вони водночас виконували найжорстокіші накази німецького командування і використовували німецьку допомогу в масових вбивствах українців? У принципі, абсолютно зрозуміло, з чого поміж іншого почався їхній «бойовий шлях» на Волині, коли вони навесні 1943 р. прийшли на заміну кільком тисячам українських поліцейських, котрі зі зброєю в руках, часто з боями, перейшли на бік українських партизанів. Як чинили німецькі окупаційні власті з партизанами, що боролося проти них, та з їхніми сім'ями, пояснювати не треба. Те, що УПА на Волині вело бої не тільки проти поляків і радянських партизан, але й проти німців, можна дізнатися зокрема зі спогадів радянських партизанів. Сім'ї українських партизанів-колишніх поліцейських і нових польських поліцейських 1943 р. у більшості випадків жили на селі і, природно, стали першими жертвами неминучої братовбивчої війни.

Якщо повернутися до особи вже згадуваного Степана Бандери і ОУН і зупинитися  на звинуваченні їх у співпраці з Німеччиною і німецькою розвідкою 1920-х – початку 1940-х рр., то, по суті, лідери українських націоналістів намагалися заручитися підтримкою сильного союзника, як це робили до них засновник ІІ Речі Посполитої Юзеф Пілсудській і перший лідер Радянської Союзу Ленін. Юзеф Пілсудській співпрацював за гроші проти Росії з німецькою, австрійською і японською розвідками, а 1914 р. привертав в свої загони на австрійській службі піддані Російської імперії, уродженцем якої він також був. Більшовицька партія Леніна боролася за поразку Росії в боротьбі проти Кайзерської Німеччини – знамените гасло «що гірше, то краще». А в 1917 р. Ленін за допомогою німецької сторони повернувся до Росії, щоб діяти вже всередині країни. Надалі очолювана Ю. Пілсудським Польща дозволила Гітлеру прорвати дипломатичну ізоляцію за допомогою Договору про ненапад 1934 р. і разом з нацистською Німеччиною підготувала і здійснила розділ Чехословаччини в 1938 р. – до Польщі була приєднана Тешинськая Сілезія.  Всім відомі дії Радянського Союзу в 1920-початку 1930-е рр. з підтримки і відродження німецького Райхсверу (армії) в умовах його обмежень Версальським мирним договором. В 1939 р. СРСР разом з тією ж німецькою армією, якій він допомагав раніше, напав на Польщу.

Варто особливо зупинитися на проблемі колабораціонізму з нацистською Німеччиною у роки Другої світової війни. Він був присутній, з різних причин, під різними гаслами і за різних обставин у великих масштабах у всіх країнах і територіях, окупованих Німеччиною. Він був скрізь, і в Україні, включаючи Східну і Західну, і на окупованих землях Росії, і в Білорусі, і в країнах Прибалтики, і в Чехії, Франції, Бельгії, Голландії і Норвегії. Польща не є виключенням. Різною мірою в колабораціонізмі з Німеччиною була задіяна велика частина населення. Чи то була служба Райху зі зброєю в руках, чи робота на неї. В окупованій Польщі антинімецька підпільна Армія Крайова налічувала кілька сотень тисяч осіб і була найбільшою подібною армією в Європі. Але кількість озброєних польських колаборантів на німецькій службі була зіставною.

Передусім це 40-50 тисяч озброєних учасників різних польських поліцейських формувань на німецькій службі. Саме т.з. «ґранатова поліція» зі зброєю в руках підтримувала порядок на території більшої частини т.з. Краківського генерал-губернаторського. Польські поліцейські брали активну участь в обшуках, арештах, боротьбі з антинімецьким підпіллям, розстрілах і охороні концентраційних таборів. У рамках колаборантсьої поліції були спеціальні підрозділи, які серед іншого охороняли єврейські гетто. Природно, навіть ті поліцейські з «гранатової поліції», які співпрацювали з антинімецьким підпіллям, не могли уникнути своїх «обов'язків» участі в депортації євреїв у табори знищення. Не могли не брати участь, хоча б побічно, в депортації і знищенні євреїв численні польські підрозділи з охорони залізниць, якими євреїв доставляли до газових камер. Залізниці, які охороняли поляки, були ключовими комунікаціями для німецького східного фронту і боротьби з Радянським Союзом. Крім «гранатової поліції» і залізничної, з поляків також була сформована водна, поштова, лісова і фабрична поліції. На українських землях ті ж самі функції, включаючи участь і в здійсненні злочинів проти людяності, здійснювала українська поліція (на Волині, на відміну від Галичини, тільки до весни 1943 р.), на російських землях – російська, на білоруських – білоруська, у Франції – французька тощо.

Не менше 200-300 тисяч поляків служило у Вермахті і СС. У вересня 1939 р. західна частина Польщі була включена до складу Третього Райху і у фольксдойчі записалося близько 1 800 000 польських громадян, більшість з яких мала польську національність. Так вони рятувалися від того, щоб їх не вигнали зі своїх будинків і не виселили за межі Райху. На них розповсюджувалися всі закони Німеччини, включно з обов'язком несення військової служби. Серед 1800 000 осіб військовозобов'язаних чоловіків мало б бути не менше 20%. При цьому вони служили саме у Вермахті, в якому за німецькими законами могли служити тільки громадяни Третього Райху. Поляки у Вермахті і СС де-юре і де-факто воювали вже як німці проти своєї ж польської національної держави, яка не капітулювала у вересні 1939 р. і продовжувала залишатися членом антигітлерівської коаліції. Також треба враховувати, що на військові потреби Німеччини працювала практично вся промисловість міжвоєнної Польщі, що збереглася, включно з виробництвом озброєнь.

Наведені фактів не мають на меті звинуватити в чому-небудь якусь зі сторін. Вони подані тільки як ілюстрація проблем у взаємному історичному баченні один одного поляками і українцями. Взаєморозуміння між народами і примирення історичної пам'яті можливе лише тоді, коли існує шанс не тільки критично подивитися на своїх сусідів, але й самокритично – на самих себе. Допоки свої залишатимуться добрими тільки тому, що вони свої, а чужі - поганими тільки тому, що вони чужі - взаєморозуміння і примирення історичної пам'яті між українцями і поляками буде неможливим. У цьому питанні поляки і українці не самотні, схожа ситуація більшою чи меншою мірою спостерігається практично в усіх сучасних європейських народів.