Галичина, як проблема

«Український стаж» Галичини налічує трохи більше як півтора століття. Коли у травні 1848 р. цісарський намісник, переляканий революційним піднесенням поляків, запропонував групі русинських лідерів висловити їхню політичну позицію, ті, виходячи із ситуативних міркувань, ухвалили вважати галицьких русинів не окремим народом чи уламком Великої Русі, а частиною особливої, малознаної тодішньому світу нації, котра свій основний осідок має не берегах Дніпра… Справа доволі ординарна – сучасна етнополітична карта Європи великою мірою сформувалася внаслідок актів довільного вибору, здійснених окремими згромадженнями, ба навіть окремими суб’єктами. Згодом спільноти забувають подробиці й починають сприймати свій поточний статус як природний або й єдино можливий, благо що історія не знає умовного способу. Та все ж мав місце акт вибору, тож на тлі стрімкого наростання ознак його неостаточності доцільно ще раз проаналізувати всі пов’язані з тим актом обставини.       

Неймовірно високою виявилася та ціна, яку заплатили галичани за обране ними українство. Плату вносили жертвами російської окупації під час Першої світової; кров’ю, пролитою Січовими стрільцями за Збручем; трагічними долями «зачарованих на Схід» галицьких інтелектуалів, які в 20-30-х рр. прийняли фатальне рішення перебратися до УРСР; зривом співпраці з ІІІ Райхом, яка, за прикладом Словаччини, могла би вбезпечити край від воєнного лихоліття й т. ін. Але найстрашнішою компонентою платні стало сталінське «визволення» Галичини, офіційним мотивом якого, нагадаємо, було возз’єднання українського народу… За жодних обставин ніхто з галичан не ставив усерйоз питання про доцільність зміни етнополітичної орієнтації регіональної громади – майбутня вільна Україна вважалася достатньо високою метою, аби приносити на її вівтар будь-які пожертви. При тому в повстанських схронах, дисидентських згромадженнях абощо галицькі патріоти українства виявляли навдивовижу слабку обізнаність із реальною ситуацією за Збручем та брак розуміння тих етносоціальних трансформацій, які там відбувалися.    

 

Неймовірно високою виявилася та ціна, яку заплатили галичани за обране ними українство

 

Незалежність України стала наслідком колективного волевиявлення її населення, однак саме галичани виконали добрячих 80% роботи з підштовхування москвослухняної «совреспубліки» до цього зухвалого кроку. Від кінця 80-х бурхливий розвій громадсько-політичного руху в Галичині різко контрастував із застійною сплячкою решти регіонів. Урешті-решт, сталося майже неймовірне – воля меншості перемогла; сплячий гігант на якусь мить прокинувся й зробив кілька кроків слідом за неймовірно активним карликом… Оцінюючи тодішні події з позицій сьогодення, мусимо визнати, що мало який масовий суспільний рух у новітній історії був скерований до такої ірраціональної мети, як ота галицька «оксамитна революцію».      

Що ж реально отримали галичани внаслідок підняття над Верховною Радою синьо-жовтого прапору замість червоного? Участь у державному проекті, що його дедалі більша кількість людей в цілім світі вважає абсолютно безперспективним… Економічні реалії, які поєднують найгірші риси ринкової та командно-адміністративної моделей… «Багатовекторний» політичний курс, що намертво приторочив країну до геополітичного роздоріжжя «Європа-Євразія»… Спільні громадянство та національне ім’я з людьми, більшість з яких рішуче не бажає виводити свій родовід із «шевченківської хати» та змінювати москвоцентричну орієнтацію й, розкошуючи в своїх іллічівськах та дніпродзержинськах серед пам’ятників Свєрдлову, Косіору, Постишеву тощо, спалахують ненавистю при згадці про Мазепу, Петлюру чи Шухевича… Культурний простір, в якому потужно й незамасковано домінують неукраїнські чинники…

 

Від кінця 80-х бурхливий розвій громадсько-політичного руху в Галичині різко контрастував із застійною сплячкою решти регіонів

 

Чому плоди омріяної галичанами української незалежності виявилися для них такими нестравними? Пошук відповіді на це запитання варто починати з визнання власної провини. Адже попервах Велика Україна виявила хай не беззастережну, але доволі велику довіру до галицьких пасіонаріїв державницької ідеї. На якусь мить мешканці зазбручанських теренів повірили в те, що волелюбні й наснажені відмінним від їхнього історичним досвідом галичани підказують  реальний вихід із глухого кута «пєрєстройки». Однак… найактивніші поборники проекту «незалежна Україна» виявилися водночас найгіршими його користувачами. Прямо скажемо: порівнюючи нині наповнюваність бюджетів та рівні доходів населення, стан доріг чи розвій підприємництва в Галичині й багатьох регіонах за Збручем, доходимо висновку про те, що ми не маємо морального права на жодні лідерські амбіції в цій країні.           

Але ж, але ж… Чи не була наша візія української незалежності та свого місця в процесі її здобуття хибною від самого початку? Чи може бути тривким політичне лідерство регіону, який є безперечним економічним аутсайдером? Чи взагалі мала рацію україноцентрична концепція тих соціально-політичних та етногенетичних процесів, котрі сформували сучасне обличчя найбільш урбанізованих та економічно розвинутих територій України? Чи слушно вважати їхніх мешканців «заблудлими братами», які потребують нашої допомоги, аби повернутися до свого природного національного єства? Чи можливе успішне національне відродження, оперте на силу та авторитет державних чинників, але не на волю й підтримку трішки ширших кіл громадянства?..          

Питання, здавалося б, невчасні – адже потяг пішов! Та ми змушені повертатися до цих питань, відчуваючи загрозливо хитку ходу українського потягу й плекаючи поважні сумніви щодо притомності його машиністів. Українське суспільство поринуло в прірву тотальної недовіри та «війни всіх проти всіх», якій жодні владні пертурбації чи позірно демократичні процедури не обіцяють покласти край. Воно виявляє повну неготовність відповідати на виклики глобалізованого світу й так відверто демонструє свою безоборонність перед московською експансією, що не може не провокувати агресивного сусіда, який стрімко посилюється, на всебічне розширення цієї експансії…        

Ніде на пострадянському просторі ми не зустрінемо такої різкої, як у Галичині невідповідності між процесами, що відбуваються, з одного боку, в політико-ідеолого-символічній площині, з другого – в реальному житті основної маси населення. Адже ми одночасно плекаємо візії «українського П’ємонту» - й знищуємо під корінь власну важку індустрію (реальний П’ємонт був і є індустріальним серцем Італії)… «Обстоюємо ринкові реформи», заганяючи в труну чи «виштовхуючи за Збруч» власного товаровиробника… Войовничо «поборюємо комунізм», любовно леліючи залишені ним економічну й соціальну культуру, етику та естетику тощо… «Виступаємо за європейський вибір», перебуваючи у ментальному полоні войовничого ірраціоналізму та антиєвропейських фобій… «Мужньо протистоїмо московській експансії», полишаючи  імперії Путіна справу працевлаштування сотень тисяч галицьких трудових мігрантів… Одночасно вшановуємо Бандеру, Шухевича і… російських «зірок». Будуємо «українську Україну», навіть не намагаючись розірвати московський медійний зашморг і нібито сподіваючись, що повноцінний український інформаційно-культурний продукт надійде до нас із Києва, Харкова чи Одеси…

 

На якусь мить мешканці зазбручанських теренів повірили в те, що волелюбні й наснажені відмінним від їхнього історичним досвідом галичани підказують реальний вихід із глухого кута «пєрєстройки»

 

Наслідки цього шизофренічного роздвоєння галицького менталітету є вкрай гіркими та небезпечними. Щораз, спілкуючись із друзями та знайомими не лише з Угорщини, Чехії чи Литви, а й з Росії, Білорусі, Східної України, ловлю себе на думці про те, що в посткомуністичному світі саме Галичина зорієнтувалася найгірше. Вона не тільки не наближається до Європи, а й пасе задніх у тих процесах фрагментарної модернізації, які розгортаються на євразійських теренах. Ми їдемо в майбутнє московським потягом, причому в його останньому, загальному вагоні, до того ж, постійно сварячись із провідниками та рештою пасажирів…

Тим часом вітчизняний інформаційний простір дедалі наповнюється текстами, просякнутими нелюбов’ю до галичан. Кожного разу, читаючи такі послання ненависті – чи то «наукові» розвідки професора Д. Табачника, чи відвертості невігласів з Інтернет-форумів,  хотів би вірити в те, що це відлуння інспірованої Москвою інформаційної війни проти українства й що автори послань, певна річ, не репрезентують думки всіх своїх земляків. Можливо, так воно й є, тільки ось імовірні опоненти цих авторів чомусь уперто відмовчуються, тоді як наші ненависники дедалі шаленіють.

Наша інша поведінка у попередні 20 років могла би спричинити сьогодні багато в чому відмінну ситуацію. Якби ми критично оцінили реальні можливості Галичини та вчасно взялися за примноження, а не руйнацію своєї ресурсної бази… Якби виявилися вдалими стратегами та кмітливими господарями… Якби налагодили ефективну взаємодію з іншими (про)українськи орієнтованими регіонами, послідовно посилюючи український елемент у загалом неукраїнській державі… Але маємо те, що маємо! Не потрібні пророцькі здібності Ванги чи Нострадамуса, щоби сповна оцінити перспективи подальшого перебування Галичини в статусі упослідженої й зневаженої провінції такої країни. Один із дописувачів форуму висловив ці перспективи жорстко, але доволі слушно: «Якщо будем селючитись то сюди прийдуть жити кращі люди, які один до одного ставитумуться ліпше. Неважливо тоді якою кров’ю і як нас винищуватимуть». Додаймо від себе: неважливо й те, винищуватимуть нас самих, чи «тільки» наших потенційних лідерів, а заразом і нашу пам'ять, традиції, сумління…