Іграшкова Україна

Ми часто кажемо одне одному: "Я не розумію, що відбувається". Медіа - нібито перископи сучасності - дедалі частіше дозволяють побачити лише барвисті мозаїки, поцуплені з дитячих калейдоскопів. Єдина наша реальність, яку важко оскаржити, - це несправжність.

Тривале й незворотне руйнування спільних систем координат, які б однаково застосовували або в різних суспільствах, або в різних транснаціональних соціальних групах, або принаймні в герметичних мовно-культурних просторах, гарантує нам цілковиту втрату порозуміння. Знакова система сучасного світу - філософічне шапіто, в якому криві дзеркала запнуті чорними ряднами.

Від кожного щеплення можна очікувати побічної дії. Вакцинація демократією - не виняток.

В Україні вразливою виявилася досі монолітна система знаків суспільного порозуміння.

Знак позбувся фундаменту - тієї суспільної угоди, яка завжди чудово виконувала функцію апарата штучного дихання, ба навіть живила нескінченні вервечки загальнозрозумілих символів.

Обвали знакових систем найпомітніші в правничій та законотворчій царинах. Перша, зосередившись на дотриманні "букви закону" і втративши моральне право патякати про "дух закону", стала заручницею тотальних смислових галюцинацій - нашої мовно-буттєвої стихії, в якій однакове прочитання й тлумачення найпростіших тверджень - це завжди веселий і придуркуватий атракціон для дітей з вродженими вадами розвитку. Законотворення ж настільки узалежнене приватними бізнесовими інтересами, що асоціюється з творенням специфічного корпоративного кодексу, якого - з незбагненних причин - належить дотримуватися громадянам усієї країни, незалежно від їхньої особистої причетності до масштабних економічно-фінансових ігрищ на території України. Усе це дедалі виразніше нагадує антиутопію Джуліана Барнса, в якій творення іграшкової, суто туристичної копії Англії перетворилося на такий успішний бізнес-проект, що він згодом поглинув і саму державу Англію.

Відтак іграшковість соціально-політичної системи, її безтямна контраверсійність і глиняна вертикаль із вкрапленням стразів та розтрощених мисок трипільської доби, невипадково втрачає контакти з суспільством, як і суспільство втрачає відчуття реальності геть усього, що відбувається у владних лабіринтах. Таке враження, що суспільство для української "політичної еліти" стало суто інформаційним - у тому сенсі, що його достатньо угноювати суперечливими повідомленнями; відтак і народну волю можна чудово перетворювати на "інформаційний потік" - суму не менш суперечливих суджень, позбавлених спільного знаменника.

Катастрофи виробництва смислів у нашій вітчизні, хоч як це парадоксально, не стосуються однієї лише царини - інформаційної промисловості; навіть кількісне скорочення носіїв аудіовізуального мороку не позначилося на його якості: пряма трансляція осколкових вибухів глупоти триває безкінечно.

Коли дитина плаче - їй дають іграшку. Це далеко не завжди допомагає, але тицяння ведмедика - це вже не так рефлекс, як ритуал.

Найцікавіша тенденція обвалу знаків цього сезону - на межі рефлексу та ритуалу - поява нового поля бою для так званої громадської думки, а насправді - тицяння іграшки неспокійній дитині. Йдеться про неадекватно жваве обговорення морально-етичних проблем, хоча вкидання шайби щоразу відбувається з порушенням правил. Що цікаво - важливість цієї дискусії, вигадана чиновниками-казкарями, підкріплюється ще й кримінальними претензіями до тих чи тих "порушників спокою".

Навіщо у країні, де незабаром вигідніше буде розпалювати у квартирах багаття, ніж сплачувати комунальні рахунки, стільки слів про шкідливість порнографії чи "пропаганду жорстокості та насильства"? Невже в іграшковій Україні, де бандитам тюрми загрожують не більше, ніж бабай - неслухняним дітям, весь цей моральний атракціон і справді може так забити громадянам баки, що замість гірників та кримських татарів під Кабміном стоятимуть пікети борців за права сексуальних меншин? В іграшковій Україні, переконаний, така метаморфоза нікого б не здивувала: діти люблять все яскраве.