Кому потрібна імітація демократії?

Західні прихильники Радянського Союзу до останнього відкидали будь-який аргумент проти комуністичного міфу.  Їх тоді не переконували слова щодо провалля між словами та дійсністю.  Вони стверджували, що і їхні політики теж брехали, декларували відданість найвищим цінностям, коли насправді прагнули влади та можливостей збагачуватися.

Про одну суттєву відмінність вони не здогадувались або воліли не знати.  Політики в демократичних країнах чудово знають, що можуть скільки завгодно немовлят поцілувати, зворушливих промов про свободу та процвітання народу виголосити, проте голоси отримають не за слова, а за результати. 

Цілком погоджуюсь із Ярославом Грицаком щодо економічного підґрунтя невдоволення українців змінами після 1989 р.  Втім, в опитуваннях, як-от в згаданому ним  дослідженні Pew Research Center, дуже багато залежить від запропонованих варіантів відповідей.  Якщо в запитанні йшлося саме про перехід до демократії, то могли би додати можливу відповідь: „Не знаю, не пробував”.  Підозрюю, багато респондентів обрали би саме цей варіант. 

Що наявність багатьох політичних партій не рівнозначна демократії, переконливо продемонстрували події навколо формування нового уряду в березні цього року. Утім, коріння проблеми, напевно, значно глибші.  Механізмів, що захищали би населення від сваволі політиків, фактично немає.  Закони про вибори завжди ухвалювались під конкретні політичні сили, закони, що забезпечили би незалежність судової влади, справжній доступ до інформації, рівний доступ до вищої освіти, прозорість влади тощо, обговорювали, розробляли та не поспішали ухвалювати. 

Тішить, звісно, позитивне ставлення людей до демократичних цінностей.  Цілком природно, що їх більше турбують наявність праці, ціни на хліб тощо, ніж якісь, як їм здається, абстрактні „права”.  Насправді жодної абстрактності тут немає.  Свобода слова, свобода мирних зібрань, право бути обраним, чи право на оскарження судового рішення не обмежуються заради якихось абстрактних порушень не менш абстрактної Конвенції, а з абсолютно ясною метою: щоб владі не заважали робити те, що їй заманеться. 

У цьому контексті варто згадати одну особливість недавнього звернення громадськості до Президента з проханням заветувати «Закон про судоустрій та статус суддів».  Деякі нововведення цього закону викликали застереження з боку парламентського юридичного управління, аналітичних та правозахисних груп, співдоповідачів Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), й окремих представників Венеціанської комісії Ради Європи. У зверненні наголошено, що закон ставить під загрозу незалежність суддів та доступ людей до правосуддя.  Відгукнулись, та й досі відгукуються, більше людей з різних західних країн, аніж у самій Україні. Наші громадяни фактично ніколи не жили в умовах незалежного правосуддя, тож не реагують так гостро на додаткове обмеження, не розуміють, що це їх напряму стосується.

Боюсь, влада ані на мить про це не забуває. До закликів дочекатися висновку Венеціанської комісії не прислухались ані нардепи коаліції, що поспішно та свідомо ухвалили закон із порушеннями Конституції, ані Президент, який його 27 липня підписав.

Раніше він проігнорував попередження правозахисників, медійників та Асоціації українських банків про те, що Закон про захист персональних даних ставить під загрозу свободу слова та доступу до інформації й економічний розвиток держави.  Так само, як проігнорував усі застереження, зокрема, й представників ПАРЕ стосовно призначення власника „Інтера” Валерія Хорошковського спочатку головою Служби Безпеки України, згодом іще й членом Вищої ради юстиції. Остання, за новим законом, має значно ширші, ніж передбачено Конституцією, повноваження щодо призначення, звільнення та притягнення до відповідальності суддів.   

Новий підхід СБУ не забарився.  Днями дізналися про взяття з блогера Олега Шинкаренка письмової обіцянки, що той більше не критикуватиме владу „в різкій формі” у своєму блозі.  Кумедного багато, смішного мало, й ціль досягнута.  Всі знають, що СБУ не тільки читає особисті блоги, а може й до автора завітати.  Підозрюю, що в усіх демократичних країнах застосовується негласне стеження, аби вчасно запобігти терактам чи справжнім загрозам життю публічної особи чи державній безпеці.  Але ж блогер, який написав слова „забити гада”, представники Харківської крайової організації «Спілка української молоді», що написали лист до Президента США, керівник представництва у Києві німецького Фонду Конрада Аденауера, Ніко Ланґе, що написав критичну статтю  про перші 100 днів президентства В. Януковича, такої небезпеки не становили.  Адже ні блогера, ні представників СУМу не арештували, аби потім в суді довести злочинність їхніх дій, та й Ланґе таки впустили до країни. 

            Мова, виходить, йшла про „профілактику”, як напевно, й з візитом співпрацівника СБУ до ректора Українського Католицького Університету, о. Бориса Гудзяка 18 травня цього року.

Така так звана «профілактика», що радше є залякуванням і тиском на громадян та іноземців, у демократичній країні не те що заборонена, вона немислима?

Втім, немислимим є й багато іншого. Зокрема й той факт, що Президента не бентежило ані те, що В. Хорошковський за законом не може бути членом Вищої ради юстиції, ані явна невідповідність Конституції урізання повноважень Верховного Суду та значне розширення компетенції Вищої ради юстиції в законі, підписаному „Гарантом Конституції” наприкінці липня. 

Після рішення Конституційного Суду 6 квітня, яке узаконило створення уряду фракціями та окремими депутатами, незважаючи на протилежне рішення того самого суду від 17 вересня 2008 р, не просто повірити, що судді КСУ знову „не виходитимуть з реальних процесів життя”. Вигадають якісь благозвучні слова, що люб’язно повторюватимуть більшість телеканалів, зокрема й Перший національний, який, за словами заступника президента Національної телекомпанії України Валіда Арфуша: «має завжди висвітлювати роботу влади, доносити лише позитивну інформацію до глядачів. Тоді люди нехай самі судять, чи справді все так, як кажуть на каналі. Наприклад, ми розказуватимемо, що ремонтуються під'їзди, а вони насправді не ремонтуються, тоді люди йдуть і жаліються».

            Лукавство слів п. Арфуша відверто вражає. Слабо віриться, що він не вловлює різницю між невідремонтованим під'їздом та загрозами від деяких законодавчих актів чи сумнівних дій СБУ.  Втім, головна хитрість у тому, що протягом останніх місяців частіше за все інформація просто замовчується. Як, перепрошую, мають „судити” глядачі, позбавлені суспільно значущої інформації, про те, що наприклад, ДАІшники не дали активістам опозиції  чи прихильникам УПЦ-КП доїхати до Києва?

            Майже з першого дня створення нового уряду влада демонструє абсолютну неготовність діяти за правилами демократичного суспільства.  Не хочу стверджувати, що попередня влада ставилась більш відповідально до своїх обов’язків перед народом. Бо коли б так було, то не вдалось би аж так швидко скасувати ті лічені реформи в сферах освіти та в діяльності міліції. Був би створений механізм спротиву щодо недотриманих обіцянок, намагань максимально розширить владу. 

            Прикро, що дедалі чіткіше проглядаються радянські прийоми в діях нинішньої влади, разом із риторикою тих часів.  Остання вкрай погано узгоджується зі словами про демократичні цінності. Настільки погано, що закономірно припустити: вони не можуть обійтись без імітації демократії. Здійснювати тиск, знаходити, так би мовити, стимули чи просто промивати мізки за допомогою люб’язних медіа-друзів, звісно, можна. Це вам – не кредитодавці з МВФ.

            Втім, наважусь висловити сподівання, що йдеться не тільки про кредитодавців, а й про чималу частину населення. Тому надзвичайно важливо не опускати руки, не задовольнятися словами, порожніми деклараціями, а максимально публічно вказувати на правду, ставити прискіпливі запитання, та вимагати, щоб дії відповідали словам.

            Кому потрібна імітація демократії?