Криза – наш єдиний порятунок

Настав час учинити по-антикитайськи - одержати насолоду від грядущих змін. Китайці, звісно, не зрозуміють, та найкращим побажанням для українців я вважав би таке: дай, Боже, відчути нам усю глибину політичної кризи. Що глибше і ближче до багнистого дна - то ліпше!

Геніально точну дефініцію кризі дає медичний словник (недарма саме він, адже українська політика вже давно межує з медициною): «Криза - це переломний момент під час хвороби, після якого стан хворого відразу поліпшується або погіршується». Політична криза сягає своєї пікової кульмінації, набирає екстремальних форм, відтак настає час прогнозувати розв'язки. Їх дві.  Пацієнт (суспільство) або видужає і самоствердиться, або остаточно втратить найменші шанси на нормальну життєдіяльність.

Чистої води апокаліпсис

Релігійні люди панічно бояться слова «апокаліпсис», хоча у перекладі воно означає всього-на-всього «відкриття». У цьому розумінні все те абсурдне й ненормальне, що відбувається на верхах, - чистої води апокаліпсис. За якісь 2-3 місяці перед суспільством виразно відкрилися істини та похідні від них перспективи, на які багато хто заплющував очі останнє п'ятиріччя. Самопоїдання і самознищення так званої політичної еліти - це те найкраще, що може дати нам криза, і в такому разі нехай благословенна вона буде! Політична криза, яка розвивається за стрункими об'єктивними законами, розгребе замість нас усю ту, даруйте на слові, кучу, яку ми своїми власними руками й бюлетенями творили останні 5 років.

Апокаліпсис (тобто відкриття) нинішньої ситуації полягає у тім, що в Україні політика як інтелектуальна професія вмерла безповоротно. Відтепер слово «політик» стоятиме в одному синонімічному ряді з «брехун, крадій, лицемір, корупціонер» і т. д. Це є радісною ознакою другого відкриття: суспільство чи не вперше за всі роки незалежності впритул підійшло до нагоди стати громадянським. Цьому сприяє третє відкриття кризи: у людей на глибинному рівні зафіксується різка відраза до ймовірного авторитаризму (БЮТ). Нарешті Помаранчева революція 5-річної давності лише зараз принесла чудовий плід - готовність людей жорстко поставити на місце неорежим, який уже дістав не гірше кучмівського. Політиками створена криза завдасть нокауту їм самим. Країни без влади не буває, тому, коли на Олімпі панує багатовладдя, у гру мав би вступити народ як абсолютний суверен. І дискредитовані політики мимоволі вселяють у людей сильну віру у їхні можливості. Це - прекрасний початок для системних змін. Інтуїтивно кожен, мабуть, відчуває, що русло новітньої історії України підійшло до водорозділу: стара течія нікуди не дінеться, вона ще інертно потече своїм шляхом, зате народиться нова, свіжа, яка не хоче слухняно лягати під дистильоване зло й аплодувати авторитарним замашкам деяких діячок.

Якщо не західняки, то хто?

Криза як така - це логічна зв'язка у ланцюгу змін. Старий непотріб, оптом зосереджених у телешоу Шустера та Фірташа, мусить відсохнути через самодискредитацію, і на цьому місці має постати щось перехідне (не обов'язково цілком нове). Якраз до цього історичного етапу підійшли всі ми. І, як засвідчує істерична катавасія з тернопільськими виборами, народження нової якості політикуму мусить початися саме зі Західної України. Якщо ми не підтримаємо будь-що нове і будь-кого нового, тоді хто?

Випереджуючи звинувачення «східняків» в оманливій місійності «західняків», треба сказати, що і Схід, і Захід максимально доклалися до того, що влада стала дистильованим злом. Схід упевнено підтримав відкритих вихідців зі світу бандитизму.  Захід - завуальованих під патріотизм лицемірів (тут нема емоцій). Чия провина важча - хай вирішує час. Проте час спокути настав передусім для Західної України, яка зачаровується швидше, відтак розчаровується так само.

Після Помаранчевої революції я якось наважився порівняти збірний типаж західняків із неактуальною зараз бабою Параскою. Тоді вона була дуже галицька: смішна така, войовнича й добродушна водночас. Недарма баба Параска родом із Галичини - це ж дуже по-галицьки: зачаровуватися, розчаровуватися, посипати голову попелом і проклинати тих, за кого ще вчора свічку у церкві ставив. Глянувши на таку екзальтовану особу, кожен східняк сказав би: якщо ви всі такі у своїй Галичині, то прийміть наші найглибші співчуття. І цей східняк виявиться правий. На Галичині всі такі: політично хворі. Були. До кризи. Тепер же баба Параска - це нахабний шарж, прощання з галицькими стереотипами.

Спіраль історії знову висуває Львів та Західну Україну на авангард змін. Подобається це комусь чи ні, але Галичина - це самобутня неукраїнська ментальність, аналогів якій в Україні немає. Окрема раса. До кризи й подекуди зараз це була суцільна баба Параска: смішна, мила, романтична, наївна, заполітизована, не зовсім здорова та істерична, а отже, безсила. Проте криза впевнено вичавлює бабу Параску з умів галичан. Мудрішаємо.

Давайте бути злими!

У східняків і західняків є спільність - усі ми надто полюбили біг по замкненому колу і сліпу віру. Однак є і значна різниця. Від своєї сліпої віри східняки стають наївними, а тому там процвітає культ інертності. А от ми від сліпої віри стаємо злими. У цьому наша перевага.

Тут і зараз, 2009 року, Львів мусить бути злим. На своїх кумирів, на самого себе, що повівся на обман кумирів. Усі останні роки після кожного припадку злісті Львів знаходив утішливу розраду у нових кумирах. П'ємонт усі ці роки затикав вуха, одягав на очі чорну пов'язку для летаргічного сну, витирав плювки з обличчя - і далі продовжував бігти по замкненому колу маніякальної віри у свою місію, у своїх юль; він уесь цей час сліпо вірив, потім ставав злим, потім знову навертався до святої сліпої віри, аби спокутувати злість, і знову ставав злим - і так по колу на шаленій швидкості. Нарешті, криза прорвала це порочне коло. Тепер, коли ми побачили, що всі вони однаково погані, наша злість не має конвертуватися у нового кумира. Коло розірване. Сліпа віра й мітингове накачування вже не пройдуть.

Як це не парадоксально, однак що гірше, то краще для нас. Енергія і рішуча вимога змін обіпреться об злість. Об нормальну людську злість на тих, хто довів до критичної межі. Без здорової людської злості кардинальні політичні зміни неможливі, позаяк злість - це найдієвіший мотиватор до руйнування. «Добра» Помаранчева революція, яка привела до влади опозицію, була лише першим кроком до змін. Тепер до влади треба привести не владу і не опозицію (колишню владу), а треті сили, які там ще ніколи не були. А отже, потрібна злість та тверда позиція. І тут єдина надія - на кризу в найгіршому її вияві.

Що нижче нас опустять, то ближче чинні політики доберуться до стрижневого інстинкту виживання - то ліпша народиться нова реальність. Тому я боюся боротьби з кризою. Бо для мене це - боротьба зі змінами, боротьба з надіями мільйонів людей. Треба дати кризі вцілити у найвразливіші точки приспаного суспільства. Криза мусить стати тією шокотерапією, яка вертає до тями бездумних прихильників юлі-ющенка-федоровича-та-іже-з-ними. Можливо, це попахує якимось мазохізмом, але випростовування суспільства у повен зріст можливе лише після максимального падіння. Тому треба просто дочекатися кипіння протесту на рефлекторному рівні. Для цього потрібно дуже мало - лишень дозволити кризі виявити всю свою свавільність. Ліпше буде для всіх. Колись же треба платити за свідомий помилковий вибір!

Якщо абстрагуватися від тактичних політичних розкладів, то в Україні назріває проста ситуація. Народжується дієве громадянське суспільство - таке, яке здатне побити вітрини, як у Талліні, чи відправити еліту на пенсію, як в Ісландії. Суспільство, що прокидається й мужніє з кожним днем, є основною проблемою для будь-якої влади, яка має всі класичні ознаки мафії (нікого не випускати і тим паче не впускати). Тож дика боротьба БЮТу проти тернопільських виборів - цілком прогнозована поведінка закритої від народу влади як такої. Це жест жалюгідної слабкості, і люди це розуміють.

Розуміння, помножене на обурення та злість, зазвичай дають прекрасний результат. У цивілізований спосіб - коли через вибори до влади просочаться нові сили. Або у недемократичний спосіб - коли люди просто-на-просто спаралізують, зметуть владу у громадянському протесті.

Доречною буде одна ілюстрація, яку довелося почути від поважної людини «звідти», з київських пагорбів. Виявляється, більшість властьімущих на своїх посиденьках щиро дивуються: чому народ їх ще терпить? Вони, чесно кажучи, прифігіли від непристойно великого людського терпіння.

Значить, все так не буде.

Фото зі сайту www. stb.ua