Крок назад, півкроку вперед

Мистецтво інтерпретації

Нарешті стрілки годинника підтягнулися до позначки 8 на циферблаті (двадцять нуль-нуль за київським часом – у Петропавловську-Камчатському саме збирається світати, у Детройті в розпалі новий діловий тиждень). Як не дивно, найдовше підтягувалася секундна стрілка, хоча вона найпрудкіше бігає, тож двом її соліднішим партнерам довелося стримувати себе, бо елегантна таємниця годинника полягає в тому, щоб усім трьом досягнути фінішу одночасно. 

 

закликати не йти на вибори чи не підтримувати жодного кандидата безвідповідально, бо це означає заздалегідь знеправлювати одного кандидата і забезпечувати перемогу другому

 

Заледве були оголошені результати екзит-полів, як стартував виснажливий інтерпретаційний марафон. Вивчення громадської думки у формі соціологічних опитувань, яке є неодмінним чинником сучасного життя, як не парадоксально, на цю ж громадську думку і впливає, особливо коли демократія молода і людина щойно вчиться виробляти й обстоювати власні погляди, тобто тільки формується як громадянин. За таких обставин часта демонстрація результатів соцопитувань закладає певну матрицю, що впливає на вибір. В усвідомленні цього парадоксалізму з’являються замовні, тобто нечесні опитування або й такі, що взагалі не проводилися, однак їх результати прикрашають сторінки наших вільно-позбавлених критичного мислення ЗМІ.

З цього парадоксу випадають екзит-поли, адже законодавчо врегульоване оголошення їх результатів не впливає на перебіг голосування. Однак впливає на підсумки – якраз результати екзит-полів дали формальну підставу для Помаранчевої революції, зовсім не унікального в новітній українській історії явища, адже був Рух за перебудову (потім Народний рух – не плутати з партією), була Революція на граніті. Всі вони завершувалися нічим й одночасно кожна рухала суспільство й державу на півкроку вперед, ба навіть приклалася до розпаду однієї держави, колоса на глиняних ногах і з ядерними боєголовками в таких же глиняних руках, і виникнення іншої, яка відтоді розвивається так, як може розвиватися життя, що не має загального й разом з тим виразного бачення себе.

Услід за радянською традицією в пострадянській Україні, яка не перестала бути такою досі, цифри відіграють магічну роль. Здавалося б, Піфагор міг би порадіти (хіба Фройд заплакати). Візьмімо, наприклад, одне з останніх повідомлень перед першим туром, адже вже тоді ми майже з певністю, підкріпленою соціологічними дослідженнями, знали, що це не просто вибори, а лише перша відслона демократичної вистави. 

 

Услід за радянською традицією в пострадянській Україні, яка не перестала бути такою досі, цифри відіграють магічну роль

 

Це повідомлення звучить так: «40% українських громадян отримують Шенгенські візи безкоштовно». Інформація мала б говорити про неабиякі успіхи зовнішньополітичної діяльності й додавати голосів кандидатові, який цей відсоток озвучив. Що ж кажуть ці відсотки насправді? Насамперед те, що 99% громадян віз таки потребує (1% власники дипломатичних паспортів). Далі... А далі варто було б тому, хто цей відсоток озвучив, подивитися на дискусію під повідомленням, на нескінченні дискусії на незліченних Інтернет-форумах, на безперспективні судові тяганини українських громадян, за якими не стоїть держава, що захищає хіба лиш відсотки, а не своїх людей, врешті, виробити звичайний паспорт, причепити, щоб не впізнали, бороду й вуса і спробувати пройти всі знущання й приниження, яким піддається громадянин (громадянка) України, щоб отримати безкоштовну (чи коштовну – байдуже) візу. Ніхто нам не робить і не зробить оферти на тій підставі, що в нашій нещодавній історії був Голодомор.

Позиція інтелектуала

Український інтелектуал, який себе за такого має, по-своєму розуміє традицію європейського інтелектуалізму, вважаючи, буцім позиція «справжнього» інтелектуала полягає у відстороненості. Однак чи не відстороненість інтелектуалів співвідповідальна за шляхи, якими рухаємося, і за те, як ми ними рухаємося?

Інтелектуал глузує з опонентів, якими йому бачаться ненависно-неспроможні політики, і суспільство загалом. Іноді в такому дискурсі прочитується жахливе й неназване слово «унтерменші»: мовляв, вони такі є, то ж що з них візьмеш? Стібально-обструктивною позицією український інтелектуал, ще не відбувшись, змаргіналізував себе. Ніхто йому не вірить – помножмо на традиційну недовіру до інтелектуалів як таких. Ресурси, на яких він «вимахується», відвідує доволі обмежене коло людей, переважно його однодумців та поціновувачів чарівної фрази. 

 

Ніхто нам не робить і не зробить оферти на тій підставі, що в нашій нещодавній історії був Голодомор

 

Вболіваю, щоб в Україні з’явилися інтелектуали заангажовані. Не за оплату, а на боці правди, ідей, які б якщо й не рухали спільноту, то принаймні творили систему орієнтирів (вартостей). Це той другий тип – справжнього інтелектуала, якого нам бракує, мов кисню на міських вулицях буднього дня. Перший тип – інтелектуал-критик, який уміє описати вади системи й суспільства, досягаючи в цьому дивовижної стилістичної майстерності, в Україні вже є.

Другий тур

Бентежить не другий тур виборів – з ним усе гаразд, а заклики, якими перехлюпують ЗМІ й основну думку яких можна звести до простого спільного знаменника: обоє рябоє. Немає нічого деструктивнішого, ніж така фразеологія. Вона відкидає можливість поступального руху й реформ. Адже закон України «Про вибори Президента України» каже: «Якщо до бюлетеня для повторного голосування було внесено дві кандидатури, обраним Президентом України за підсумками повторного голосування вважається кандидат, який за підсумками повторного голосування одержав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні».

Щоб сказати своє «фе» обом претендентам – а начебто саме на це нас підмовляють інтелектуали (жменька вирішила між першим і другим туром відмовчатися), потрібно, щоб законодавство передбачало іншу можливість: якщо у другому турі жодний кандидат не набирає 50% плюс один голос, тоді обоє сходять з дистанції і суспільство шукає інших претендентів. 

 

Український інтелектуал, який себе за такого має, по-своєму розуміє традицію європейського інтелектуалізму, вважаючи, буцім позиція «справжнього» інтелектуала полягає у відстороненості

 

Проте в нашій ситуації, коли перемагає той кандидат, який набере більше голосів, ніж інший (один набирає 0% голосів і вибуває з гри, другий 0,1% і стає президентом), закликати не йти на вибори чи не підтримувати жодного кандидата безвідповідально, бо це означає заздалегідь знеправлювати одного кандидата і забезпечувати перемогу другому. Велика втіха, якщо переможець матиме підтримку тільки третини суспільства і можна буде сказати, що 70% проти нього? Тіштеся, він президент. Не ваш? Але ж держави, громадянами якої ви є, з наслідками, що окошуватимуться на вас.

З огляду на законодавство, закликаю піти на вибори і віддати свій голос за одного з кандидатів – за кого, це справді хай кожний вирішує сам. А потім, відкинувши огиду і страх перед численними інструментами, які нам дає в руки демократична організація життя, лобіювати свої інтереси, не особисті, як ми це вже вміємо, а спільноти, до якої належимо і хочемо, аби вона була справедливішою, відповідальнішою, перспективнішою, людянішою, ніж останні вісімнадцять років, не кажучи про сторіччя перед тим.