Левова доля

«У нас починалося щось подібне. На той час уже почалося. Як  завжди, зі Львова...»

Таємниця: Замість роману

1

Самоцитування - жахливо невдячна справа: хочеш підморгнути Улюбленому Читачеві, а провокуєш Злостивця. І от він уже знов репетує (від латинського repetitio): Самоповтоооооорення!

Проте я все-таки наважився винести в епіграф ті два з половиною речення, з яких і почалася ця чергова спроба. Більш ніж два роки тому точнісінько так мені і сказалося в розмові з Еґоном Альтом - що все у нас почалося зі Львова. Я сказав це, особливо над сказаним не задумуючись - чому? І чому я при цьому сказав як завжди? Чому зі Львова, чому як завжди і чому як завжди зі Львова?

І найголовніше «чому». Чому сьогодні все це виглядає таким сумнівним і - ще гірше - втраченим?

2

Якщо історичний час хоча б незначною мірою даний нам у відчуттях, то спробуймо підперти ними свої припущення. Одне з них полягає в тому, що фактично з моменту  заснування Львів був покликаний до лідерства. Ішлося передусім про лідерство реґіональне, але позаяк із плином часів розуміння реґіональності щоразу змінювалося, то й лідерство Львова набувало щоразу інших значень. Пізньосередньовічну Європу заманливо уявити собі передусім як спільноту міст, поєднаних пунктирними лініями купецьких валок. У цій мережі була своя беззаперечна вища ліга з Парижем, Флоренцією, Венецією, Римом, Віднем, Прагою, Нюрнберґом чи Гамбурґом. І була значно чисельніша перша ліга, провідні міста якої завзято боролися за вихід до вищої. Мені здається, що десь там, у тій першій лізі, але ближче до середини її турнірної таблиці, стало боровся за себе і Львів - героїчний, ніби ФК «Карпати» 70-х років минулого століття.

Львів є одним з тих міст, що стали собою внаслідок спільного зусилля Сходу і Заходу. Тому перебування в межах таких західно-східних утворень, як Річ Посполита чи Австрійська, а відтак і Австро-Угорська імперія, не могло об'єктивно (і, що не менш важливо, суб'єктивно) не посилювати його лідерства. Жити у Львові, належати до львівської міської громади вважалося певним привілеєм долі - як у власних очах, так і в сторонніх. І хоч, згідно з Іваном Крип'якевичем, дня 14 липня 1826 р. стара ратушева вежа по полудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечером з великим тріскотом завалилася (з чого випливає неминучий висновок про хронічно успадковане донині нехлюйство міських комунальних служб), переважна більшість львівського населення не змінила оптимістичну візію світу на катастрофічну.

3

У радянські часи, що розпочалися відомими і вельми радикальними змінами у складі населення, відчуття львівського лідерства не тільки нікуди не зникло, але й доповнилося новими нюансами. Це було пов'язано передусім із виразною - даруйте на слові - європейськістю міста на тлі всієї решти радянських міст, себто його «західною» аурою. Саме Львів, а ще деякі балтійські міста, передусім столиці, вважалися в СРСР такими собі шматочками Заходу - того самого, закритого й забороненого, але такого бажаного. Тобто Львів виявився своєрідним імплантом у загалом чужому тілі. І як показав дальший розвиток подій, імплантом, достатньо для цього тіла шкідливим. Якщо не смертоносним. Як, зрештою, і балтійські столиці.              

Суттєвою компонентою навколольвівської міфології часів СРСР було уявлення про «осине гніздо українського націоналізму». Парадоксальним чином воно - попри фактичні репресії, заборони, вистежування, винюхування та інші запобіжні заходи - додавало містові особливого шарму - і не тільки в очах пересічного киянина чи одесита, але й, приміром, москвича. Адже підпільний спротив завжди приваблює, а спротив такій системі як совок - і поготів. Відома ж приказка «Хай живе радянська влада і ми коло неї!» - цей надзвичайно промовистий концентрат особливого львівського конформізму - ще й додавала всьому місцевої дещо карнавальної амбівалентності.

Відчуття власного лідерства породило особливу львівську зверхність щодо інших міст та реґіонів СРСР, і старе галицьке слово «гонор» прийшлося тут як ніколи до речі. Львів був найближчим до Заходу, тобто найщасливішим. У Львові жили найзаможніші і найкраще (бо наймодніше, з балочки) одягнуті люди. Вони мешкали в найкомфортніших несовкових житлах (т.зв. «польських» або «люксах»). Вони слухали і колекціонували найкращу музику і вільно оглядали у своїх домашніх телеприймачах закордонне (польське!) телебачення. До речі, про телеприймачі, найкращі. Їх виробляли у Львові. Як і найкращий шоколад. Крім того, у Львові була найкраща кава, бо тільки у Львові розумілися на її правильному приготуванні. Підстав для гордощів було більш ніж достатньо. І навіть хронічна відсутність води у «люксових» житлах не могла затьмарити маленьких радостей життя в цьому істинно європейському місті. 

4

Саме з нього, з відчуття львівської зверхності, випливав і особливий ефект, притаманний Львову радянських часів - «міста, закритого для чужих». Наприкінці 70-х, коли міська громада радянського періоду вже, що називається, відстоялася, цей ефект втілював себе у своєрідній внутрішній солідарності мешканців Львова незалежно від їхньої власної мовно-національної ідентичності. Таких ідентичностей було, до речі, загалом дві - українсько-радянська і російсько-радянська, і всіляких конфліктних ліній між ними було, зрозуміла річ, більше ніж досить. Але при зіткненні з чимось зовнішнім, нельвівським, вони зазвичай солідаризувалися. Я ніколи не забуду, як мої російськомовні львівські товариші під час студентської практики у всуціль російськомовному Києві 1979 року всі як один і фактично не змовляючись перейшли виключно на українську, до того ж підкреслено бездоганну і свідомо не позбавлену деякого галицького нальоту - і що публічніше було місце, то голосніше вони нею розмовляли. Це був маніфест: ми - не ви, ми інші, ми західні, ми зі Львова. Тобто ми кращі. Міф про «осине гніздо націоналізму» слід було плекати на різні способи.

5

Саме звідси й безумовне лідерство Левового Міста у національно-визвольних процесах пізньої перестройки - перші ініціативи творчої інтеліґенції і слідом за ними - перші мітинґи, коли «...на третій раз у влади зіграло очко, зірвало дах і вона застосувала омон з вівчарками. Кажуть, ніби виникло жахливе місиво - крики, кров, гумові палиці, заламування рук. Найбільше перепало старим жінкам, бабусям, вони ж у Львові завжди на чолі процесів. І процесій». Це знову самоцитування, даруйте. І трохи далі: «...омон тоді засвітили вперше, ніхто й ніколи перед тим чогось такого не бачив, навіть і не чув про існування чогось такого - справжнє ґестапо, всі по два метри, бритоголові, в чорному, тупі, безжальні, б'ють лежачих, жінок, дітей, усі на психотропах. Найбільше мучило саме це: хто вони такі і звідки взялися на наші черепи зі своїми, курва, кийками». Тобто навіть у цьому сенсі - застосування нових, раніше не бачених силових підрозділів проти мирних демонстрантів - Львів виявився лідером. І все - як завжди! - почалося з нього. 

А ще я ніколи не забуду зелених свят у червні 89-го і багатотисячний потяг львів'ян з бандерівськими (зараз вони державні) прапорами, що висадився у Франику, експортуючи революцію. І як хрестоматійно-вусатий вуйко у вишиванці, розгортаючи прапор над головами перонних роззявлених франківчан гарикнув на них: «Приїхали до вас, бо ви тут спите!» І всі почали йому аплодувати.

6

Але ось вона - іронія історії (історія іронії?): разом зі здобуттям Україною незалежності і - ширше - падінням комунізму та всіляких центральноєвропейських берлінських стін Львів уперше (чи не за всі часи свого існування взагалі?) втрачає лідерство. Своєрідні констатації цього процесу я намагався робити в «Малій інтимній урбаністиці» дев'ять років тому. Зараз - певна реінтерпретація тієї спроби.

Отже, десь уже з першої половини 90-х років ледь не правилом доброго тону зробилося твердження про львівську провінційність, відсталість, а відтак і депресивність. Головною причиною такої деґрадації вважалося (і, напевно, слушно) переорієнтування «еліти», головно молодої, на Київ чи й на закордон, що потягло за собою суттєвий відтік з міста особистостей. До цієї я наважився б додати ще кілька причин, кожна з яких, безумовно, пов'язана з іншими, та ще й у такий органічний спосіб, що їх уже можна вважати і причинами, й наслідками водночас.

Це, по-перше, надзвичайно швидке розчарування українців у змінах, перш усього в самій незалежності, що вдарило насамперед по її «аванґардові» - тобто неуспішність Львова стала найвідчутнішою гранню неуспішності України в цілому. Додам, що за здатністю розчаровуватися й нарікати українці поза всякими сумнівами належать до світових лідерів, а в Європі, можливо, є чемпіонами.

По-друге, це тотальна хаотизація, інфляція та деґрадація побуту, а з ним і буття ранніх (та й пізніших) 90-х - звісно, що найболючіше вона вдарила по тих «територіях», які раніше відзначалися більшою побутово-буттєвою впорядкованістю й навіть комфортністю. У них - і найперше у Львові - занепад сприймався значно чуттєвіше, отже, було втрачено престиж та імідж «культурного міста». Якщо з міста перестати вивозити сміття, то воно дуже швидко заповнить голови його мешканців. Ця модель діє, на жаль, безвідмовно навіть у містах благословенних.

По-третє, це перетворення дещо снобістського «міста, закритого для чужих» на дещо люмпенське «місто - прохідний двір», таку собі перевалку зі Сходу на Захід, суцільну забігайлівку край битого шляху, сповнену випарами технічного спирту, попси і немитих тіл.

Проте навіть у такому, зруйнованому, стані Львів багато в чому не переставав бути атракційним - у ньому безперервно щось відбувалося, майже невидиме, бо катакомбне.  «Він шалено живучий, - писав я про нього у 1999 р., - недаремно ж він з родини котячих».  

7

Якщо Львів має повернутися до себе й опритомніти, то він мусить знову стати лідером. Не одним з обласних центрів аморфного державного утворення поміж Росією та Європою, а чимось значно більшим. Скажімо, її, Європи, пульсуючим вкрапленням, її імплантом - цього разу не смертоносним, а життєдайним. Тому те, що для решти країни і в тому числі, а може й передусім, для її столиці є всього лише чиновницькою риторикою, у Львові мало б стати практичною дією всіх громадян. Я про виняткове значення - гм, хай так і називається, хоч набило оскомину! - євроінтеґраційного проекту. Я за його абсолютизацію. Тобто за повернення до першої ліги.

Я за плекання образу (і подоби) «найзахіднішого міста» і Міста як такого.

Я за те, щоб максимально відкритися Заходові і перехоплювати його розтлінні впливи під носом у Києва та інших. Це страшенно відповідально - для цього доведеться рішуче погодитися з власною унікальністю та - хай Бог милує! - мультикультурністю, а також толерантністю та іншими ліберастичними заморочками. І як перший необхідний ступінь такого європосвячення - чесно усвідомити, визнати і спокутувати історичні гріхи та злочини. Це дуже болить, але по-іншому нічого не вийде, а купи сміття так і залишаться в головах.

Я за максимальну кількість спільних проектів, запрошення всіх можливих фундацій та випробування всіх приголомшливих ініціатив. Треба відкрити всі брами і роздати ключі від міста

Усе надзвичайно просто - необхідно стати чимось на кшталт доброго прикладу. Щоб урешті віднайти своє право по-лев'ячому гарикнути на всю цю націю, збіговисько    
невдах і нарікальників: «Бо ви тут спите!»

Довідка ZAXID.NET

Юрій Андрухович - поет, прозаїк, есеїст, перекладач.

Народився 1960 року в Івано-Франківську.

У 1985 році разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, яка одна з перших почала відроджувати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції.

Автор поетичних книг «Небо і площі», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини», «Пісні для мертвого півня»; романів «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», «Дванадцять обручів», «Таємниця. Замість роману»; збірок есе «Дезорієнтація на місцевості» «Центрально-східна ревізія», «Диявол ховається в сирі».

Твори Андруховича перекладені на польську, англійську, німецьку, російську, угорську, фінську, шведську мови.