Літературна тарзанка, або про тяглість традиції у творчості окремого автора

Діставши нову книжку того чи іншого автора, мимоволі розраховуєш на те, що прочитаєш там щось новеньке. Звісно, важко очікувати від авторів, котрі видають по книзі щороку (або що два роки) якогось різноманіття, та й, з іншого боку, критикові так значно легше: береш минулорічний відгук, міняєш назву й імена персонажів – і вуаля, нова рецензія готова. Що ж до українських видавництв, то їх, здається, на відміну від німецьких, про які загадала у своїй повісті Наталка Сняданко, не турбує те, що під їхнім логотипом із року в рік виходять книжки-близнючки…

 

Перший роман досить непогано продавався, до наступного видавництво уже мало претензії,і його довелося суттєво переробити, третій був опублікований лише тому, що це було обумовлено в попередньо підписаній угоді, а четвертий рукопис опублікувати так і не вдалося.

Наталка Сняданко, «Комашина тарзанка»

 

Отож, «Комашина тарзанка» (2009) та її зв’язок із «Чебрецем у молоці» (2007). Відома письменниця Наталка Сняданко продовжує творити тексти в дусі «школи Прохаська» – тексти, де в найдрібніших деталях та найтонших нюансах описуються речі, відчуття, спогади, але немає сюжету, інтриги й експресії. Але якщо про попередню книгу батько Тарас писав: «Мені давно бракувало роману, який би нагадував про те, яким був світ у ті роки, що найважче даються до запам’ятовування. Як він пахнув і смакував, якими були доторки, рухи, жести, інтонації і вібрації, як можна було ступати, тертися і вдарятися, які знаки давалися бути побаченими… А тут так багато всього того, з чим би хотілося кохатися ще довго…» – і з ним ще можна було погодитись, то на цей раз хочеться лише з роздратуванням констатувати, що кохатися з цими штуками вже суттєво підзакохало. Світ «тих років» відчутно просмердівся смаженою на салі картоплею з меню тяжких дев’яностих, а власноруч укладати якийсь глибший сенс в описи переживань дівчинки, котра стоїть у довжелезній черзі за сметаною, – не найкраща розвага.

Так, у новій книзі Сняданко так само багато дівчаток і хлопчиків, і всі вони мають батьків, і навіть, як це не печально, бабусь і дідусів; і в батьків, і в прабатьків є якісь свої родинні історії, котрі дбайливо розкриваються у кожному з оповідань. Усі ці батьки і діти – о жах! – полюбляють готувати їжу, і про це також детально розповідається в текстах. Зрештою, як і в «Чебреці», предмети в книзі Сняданко домінують над персонажами. Після чергового екскурсу в глиб «предмета» вже буває важко згадати, хто така Софійка і чим вона відрізняється від Лілі чи Даринки… Пардон, це з попередньої рецензії – в новій книзі персонажів звуть значно вибагливіше, як мінімум, Лянами та Янінами, а в самій повісті «Комашина тарзанка» головними героями є Сарон і Сарона, причому сестер Сарони кличуть Естер, Рахіль і Лія. А що – їхня мама любила старі єврейські імена! Всі ці Сарони і Лії виглядають на тлі пізньорадянських реалій так само неправдиво, як і Люська, дружина вуйка Стефка з галицького села. Не надто надихають і спроби авторки відтворити «місцевий колорит», що складається з ґаляреток, пляцків і бабусиної порцеляни.

Можливо, цікавішими видадуться читачеві розповіді про мандри за кордоном – вони теж складаються з неквапливих описів німецьких міст та їхньої історії. Скажімо, такими описами обмінюються у своєму листуванні пріснопам’ятні Сарон і Сарона – «подружня пара, котра переживає напружений період стосунків». Правда, якби не анотація, то про те, що період напружений, читач міг би й не здогадатись… Образ комашиної тарзанки проскакує побіжно і міг би бути випадковою художньою деталлю, якби не римувався так гарно з прізвищем авторки, – ну й якби не потрібний був хоча б якийсь нетривіальний образ для чергової порції мемуарів чи то щоденникових записів (див. оповідання про те, як Наталка Сняданко отримувала польську візу).

Уся атмосфера книжки – есей задля есею; до надто невиразної повісті додані надто різнопланові оповідання і, здається, «лише тому, що це було обумовлено в попередньо підписаній угоді».

Утім, одне з оповідань привертає увагу і, можливо, могло б дати новий поштовх для творчості авторки. Це останній текст збірки «Конкурс найбридкіших смертників» – відверто саркастичний і навіть цинічний. Тут немає того поверхового імпресіонізму, на якому Сняданко вже добре набила руку. Натомість в описах конкурсу з участю невиліковно хворих дітей відчутна більш жорстка експресіоністична нотка, спроба гротеску, адже сьогоднішній день переконує – справді, «ще трохи, і повернеться середньовічна мода на публічні страти, тортури на дибі, спалення відьом, і тоді різко впадуть телерейтинги всіх популярних передач…» Саме тому не викликають здивування смáчні картини інтерв’ю одного з «бездоганних українських учасників», котрий «майже безперестанку блював, що зовсім не відлякувало журналістів, швидше навпаки, вони з готовністю підставляли свої мікрофони та відеокамери під бризки Петрикового блювотиння з кров’ю». Хворі українські діти виявляються зовсім не хворими, і це найбільша несподіванка книги – оповідання, що має сюжет і динамічну розв’язку. Шкода лишень, що несподіванка ця одна й така коротка…

Наталка Сняданко. Комашина тарзанка. – Х.: Фоліо, 2009.