Львів – ілюзорна столиця

Навесні 2001 року у Чернівцях сталася одна малопомітна, проте знакова подія. У кав'ярні «Цісарська кава», де на стіні висів портрет найяснішого цісаря Австро-Угорської імперії Франца-Йосифа, зібралося з десяток політологів, журналістів, культурологів, митців (але - що важливо - жодного діючого політика), аби за кавою і коньяком поговорити на тему можливості державницького існування західних областей окремо від решти України.

Більшість із присутніх були підписантами забутого нині листа «недобитків молодої української інтелігенції» до чинного на той час президента Кучми з вимогою подати у відставку, тож ілюзій щодо цивілізованого майбутнього України з тією владою не плекали. Одним із варіантів можливого збереження української ідентичності та реалізації європейського курсу бачилось у розділенні України на її ментально іманентні частини з тим, аби кожна далі пішла своїм, прийнятним для неї шляхом. При чому буковинські учасники тієї посиденьки висували гасло «Галичина і Буковина нероздільні, як Боснія і Герцоговіна». Передбачалося також, що до гіпотетичного західноукраїнського державницького проекту «по умолчанию» долучаться Закарпаття і Волинь. Столиця без варіантів - Львів.

Далі розмов справа не пішла, але осад, як мовиться, залишився. Деякі учасники того засідання з числа буковинської делегації згодом успішно подолали свої провінційні сентименти і вигідно осіли в столиці.  Але чомусь не у Львові, а у справжній столиці так і не розділеної держави - місті Києві. Ось такі вони ці малосвідомі буковинці, столиця в уяві їхньої історичної пам'яті - це неодмінно щось далеке, малозрозуміле і переважно чуже.

Для мого діда, капрала австрійської армії під час Першої світової війни і пасічника у мирному житті, столицею був Відень. Все сходилося: далеке, малозрозуміле (хоч німецьку мову дід знав добре) і, звісно, чуже.

Для мого батька, хотів він того чи ні, до часу закінчення Другої світової війни столицею (з невеликою перервою з червня 1940-го до червня 1941 року) мусило вважатися місто Бухарест чи, як їх змушували вимовляти в школі, Букурешті. Потім, як і для мене та мого покоління, - Москва. Київ, як це не контрпатріотично тепер виглядає, ніхто серйозною столицею не вважав. Хоча б тому, що буковинці впродовж віків звикли очікувати від тієї чи іншої чергової столиці лише чогось злого, а звідки за час перебування Буковини в складі СРСР йшло найбільше зло, як не з Москви? Навіть погана погода, це смішно тепер звучить, але старі люди не дадуть збрехати, для нас починалася саме з прогнозів московського радіо і телебачення.

А ось Львів своєю столицею буковинці ніколи не бачили. Може тому, що це місто не надто далеке, не дуже чуже і майже цілком зрозуміле. А даремно. Бо принаймні тричі в ХХ столітті Львів міг стати столицею держави (чи держав), у яку входила б і Буковина. А тоді для буковинців, як громадян тієї чи іншої евентуальної держави, вибору не було б. Як не було його у випадках із Віднем, Бухарестом, Москвою...

 Почнемо із альтернативи під умовною назвою «ЗУНР». Як це не прикро для галичан, але доля Західноукраїнської Народної Республіки  у листопаді 1918 року могла вирішитися саме у Чернівцях. Нагадаємо, що третього листопада того року Буковинське Віче (легітимне народне зібрання) у Чернівцях висловилося за приєднання української частини колишнього коронного краю Австрійської імперії - Буковини до Великої України. А в Україні на той час ще існувала визнана навіть більшовицькою Росією держава гетьмана Павла Скоропадського. Буковинський український уряд на чолі з президентом (національним комісаром) Буковини Омеляном Поповичем не посилає  дислоковані у Вижниці та Чернівцях два курені Січових стрільців під командуванням Василя Вишиваного (архикнязя Вільгельма Габсбурга) у Львів на допомогу уряду ЗУНР у її війні з Польщею. Ці січові стрільці залишаються на Буковині і стають ядром Української Буковинської Національної Армії (УБНА), яка успішно захищає територіальну цілісність нового (україно-буковинського) державного утворення, зокрема вщент розбиваючи 8 листопада 1918 року в бою під Глибокою румунську окупаційну дивізію під командуванням генерала Задіка.

Вишколені, досвідчені, загартовані на фронтах Великої війни Січові стрільці без особливих зусиль громлять румунське військо, яке, за свідченнями очевидців, складалося переважно з новобранців, погано навчених, обшарпаних, взутих у постоли, а деяких взагалі босих і у цивільному одязі.

Таким чином, незважаючи на драматичні для української справи події у Києві та Львові, на Буковині утверджується невеликий, проте міцний осередок української державності. Звідси й розпочинається новий етап українського державного відродження на Західній Україні.

Забезпечивши собі спокій на румунському кордоні, УБНА під командуванням генерала Василя Вишиваного розпочинає визвольну місію на Галичину. Наступ буковинців у часі збігається з успішним розвитком Чортківської офензиви 8 червня  1919 року. Внаслідок злагоджених дій УБНА і УГА українці розбивають поляків на всіх фронтах і  звільняють Львів та цілу Східну Галичину. Того ж року, в результаті двох успішних визвольних походів на Луцьк та Ужгород, до західноукраїнської держави приєднано Волинь і Закарпаття. Новоутворена держава, яку зі скрипом, але визнає Антанта, а також ще з більшим скрипом - більшовицька Украинскя ССР, стає справжньою незалежною Україною, щоправда в дуже скороченій редакції.

У перші ж дні миру постає питання про столицю. Буковинці, зважаючи на заслуги і визначальну роль свого краю у Великій Звитязі, вимагають, аби нею стали Чернівці. Галичани натякають на Львів. Починаються інтриги. Зрештою галицька закуліса домагається від буковинців згоди, аби зверхником держави став Василь Вишиваний з роду Габсбургів, а для цього всі історичні українські землі - Галичину, Буковину, Волинь і Закарпаття, об'єднані в незалежну державу, слід проголосити єдиним Українським Королівством (буковинці не проти) з королем Василієм Першим на чолі. Всі - за! А якщо так, якщо - королівство, то традицію треба тягнути від короля Даниїла Першого (хай буде Галицького), тому де бути столиці, як не у славному місті Лева?! Буковинці змушені погодитися, виторгувавши собі по ходу квоту на посаду прем'єр-міністра.

Вдруге у ХХ столітті Львів міг стати столицею певної частини українських земель (в тому числі й Буковини), зібраних у  нашвидкуруч склепану державу, в 1941 році, коли ОУН-б 30 червня проголосила відродження України і сформувала уряд Я.Стецька. Тоді для реалізації цієї справи треба було зовсім небагато, - лише б в оточенні Гітлера перемогло проукраїнське лобі (адмірал Канаріс, ідеолог Розенберг, обер-группенфюрер СС Альтшуллер тощо). Суттєвою перешкодою для визнання Третім Рейхом Української Держави (воєнного союзника Німеччини, до речі) могла стати негативна реакція держав-сателітів Рейху - Угорщини і Румунії, які в разі постання України втрачали, відповідно, Закарпаття і Буковину. Але в гру вступає великий майстер крою і шиття політичної мапи Європи Ріббентроп. Він віддає Угорщині замість Закарпаття Трансільванію, а Румунії замість Буковини Трансдністрію, а також обіцяє Крим, з тим, аби румуни збудували собі Східну Романську імперію від Дунаю до Дону. Румуни змушені погодитись і зробити вигляд, що повірили.

Україна стає, хай маріонетковою, як Словаччина Тісо чи Хорватія Анте Павеліча, проте все ж державою.

За такого варіанту історичного розвитку гонорові буковинці змушені притлумити свою центральноєвропейську північно-балканську постімперську гординю і погодитися на Львів як столицю. Це справедливо, бо, на відміну від версії 1918-19 рр., визволення України прийшло не з Буковини, а таки (що є, то є) зі Львова. Але буковинці не були би буковинцями, якби в цій новій державі погодилися на роль пересічної провінції і не намагалися б виговорити  для себе якийсь особливий статус. Аби заслужити це, Буковина добровільно бере на себе нелегку, але почесну миротворчу місію у справі партійного будівництва.

Справа в тому, що незважаючи на розкол ОУН і подальшу ворожнечу між мельниківським і бандерівським її відламами,  на Буковині жодного протистояння не було і два оунівських крила разом успішно боролися проти румунського політичного і національного гніту.  Так от, саме з Чернівців, де обкоми ОУН-б і ОУН-м об'єднуються в одну-єдину (керуючу і спрямовуючу) політичну партію, розпочинається процес створення єдиної партії на всеукраїнському рівні, яка, якщо б не сталося Сталінграду, Курської дуги та Малої землі, могла б і донині правити Україною.

Третього разу... Ні, недарма Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України капітан Ющенко В.А. полюбляє возитися в танку, танки, зокрема Т-64БМ «Булат», якщо не зіграли і, дасть Бог, не зіграють, то, принаймні, могли би зіграти свою роль у політичній історії України. Це якби в листопаді 2004 року київський Майдан перетворився у пекінську площу Тяньаньмень зразка 1989 року. Ну, віддали б дивізію Внутрішніх Військ України під командування одного московського політтехнолога, як він випрошував те у Кучми, і Помаранчеву революцію було би утоплено в крові. Звісно, що тоді західні області України цілком легітимно - ухвалами своїх Рад усіх рівнів, можливо, навіть за силової підтримки ОКВПУ (Обмежений контингент Війська Польського в Україні) відкололися б від решти України і створили б незалежну державу під назвою... хай буде «Українська республіка» під жовто-синім (як учить нас Влодко Костирко і що є правильним), а не синьо-жовтим прапором та з президентом іммігрантом-східняком на чолі.

Де в такому разі бути столиці нової, визнаної, до речі, більшістю провідних країн світу, включно з Російською Федерацією, Гондурасом і Берегом Слонової Кістки держави? На кволі натяки тернополян, станіславівців та лучан ніхто не зважає, головне суперництво розгортається між Львовом і Чернівцями. Львів - ясно, велике місто, національно свідома громадськість, ну, й штаб ОКВПУ теж... А от чому Чернівці?  Буковинські народні депутати Верховної Ради Української республіки (яка, як не крути, засідає таки у Львові) не можуть висунути якихось вагомих аргументів на користь столиці-Чернівців і проти Львова, вони просто тупо стоять на своєму і - все!  Буковинці невтомно інтригують, вкотре доводячи, що їхня впертість ще може позмагатися з легендарним буковинським гонором. Зрештою, буковинська фракція йде на компроміс (ні вам, ні нам) і погоджується на те, аби столицею стала... нейтральна Коломия. Світова громадськість душиться зі сміху, бо органи державної влади Української республіки давно вже працюють у Львові, але затяті буковинці не здаються. Вони заразили своїми ілюзіями ще й коломийців і безкінечно проводять круглі столи та полеміку у паперових та електронних ЗМІ на тему: де бути столиці УР? А під цей шумок не такі ідейні, як нардепи-політикани, очільники виконавчих влад Чернівців та Буковини вибивають у Львова все нові й нові субвенції та дотації на різні найфантастичніші проекти - від будівництва метрополітену під сімома чернівецькими горбами до спорудження пам'ятника головнокомандувачу УБНА генералові-архикнязю Василеві Вишиваному (Габсбургу).

Львів дає, аби лише пискаті буковинці заткнулися.

Довідка ZAXID.NET

Кожелянко Василь - поет, прозаїк. Живе і працює у селі Кам'яна (Буковина). Автор романів «Дефіляда у Москві», «Конотоп», «Людинець пана Бога», «ЛЖЕNostradamus», «Тероріум», «Третє поле», «Срібний павук».

Критики визначають напрям прози Кожелянка як «альтернативну історію», «політичне фентезі». Його романи стали одною з перших вдалих спроб створення українського фентезі з присмаком «віртуального реваншу» за поразки українства в реальній дійсності.