Маємо пам’ятати, що все йде поволі, – Блаженніший Любомир (Гузар)

Глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) - це людина, яка наче знає майбутнє, дивиться в нього і з огляду на свою візію творить сьогодення. Блаженніший завжди відверто говорить про процеси, які відбуваються в Україні та світі, це надзвичайно розумна, мудра та водночас проста у поведінці та слові людина.

Про погляд на важливість ролі священнослужителів у час духовної, перш за все, а не фінансової, кризи, аналіз політичної ситуації у країні, майбутній візит Патріарха всія Русі Кирила - в ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET із Главою УГКЦ Блаженнішим Любомиром (Гузаром).

-  Яким Ви вбачаєте значення Церкви і кожного священика зокрема у час кризи?

-  Треба зрозуміти, що ця криза, є кризою не так економічною, фінансовою, як кризою умів і сердець. Одно слово - духовна криза. Оскільки Церква в Україні, Церкви в Україні, мають довіру народу, вони мають дати зобов'язання супроти народу, допомогти жити по-Божому. Ми ще носимо тягарі минулих десятиріч, прикрих десятиріч, комуністичних, коли була особлива мораль, але цілком далека від християнської, від якої ми сьогодні потерпаємо. Отже, священик, єпископ, церковна громада повинні намагатися допомогти людям не лише однією проповіддю, а стараючись зробити громаду, парохію, громадою людей, що вірують. Значить, таких людей, які серйозно ставляться до того, що вчить Ісус Христос, читають його слово, Євангеліє і стараються у щоденному житті, в усіх його виявах здійснювати Божу правду. Священик має велике завдання - він не тільки навчає, а має бути дуже заангажований у житті громади, щоб вона справедливо діяла, щиро допомагала всім, хто потребує цього. Священик мусить намагатися усувати з життя громади корупцію, хабарництво. Має увійти, поза стисло церковним, у громадське життя. Треба допомагати людям - не наказувати, керувати, але допомагати, щоб вони зрозуміли своє завдання, покликання, і у той спосіб відроджувалися і приходили до духовного життя.

-  Говорити про кризу фінансову - це втікати від дійсності. Можна говорити експертам - хто розуміється, може говорити, це не є гріх. Але тільки говорити, аналізувати - замало.  

-  Але священик має знайти правильне слово...

-  Слово - це є один засіб. Пам'ятаєте, Ісус Христос ходив, проповідував і допомагав: лікував, виганяв дияволів, багато, багато чого робив. Слово - це лише один вияв священичого діяння. Він передовсім має своїм приміром, якщо він одружений, то прикладом своєї родини, вихованням своїх дітей, участю у громадському житті, заохочувати людей. І не боятися самому прикласти руку, коли потрібно. Не тільки стояти збоку і казати людям, що робити, а докласти власної енергії, допомогти, не боятися взяти цеглинку до рук. Священик має не тільки величезне завдання, але й величезну можливість допомогти, цього ми не маємо забувати. Ніхто сьогодні, за наших обставин, у нашій культурі, не має такої можливості допомогти людям.

-  В інтерв'ю на диску «Дорога до себе» Ви зазначили, що українці, як нарід ізраїльський, мають пройти сорок років пустелею, щоб збудувати свою державу, щоб відійшли політики, які прийшли з Радянського Союзу.

-  Політики наші не дуже виправдали себе. Вони багато говорять, бо це дуже легко - говорити і обманювати людей. Прикро, власне, що наш політичний провід говорить багато. Багато слів, а мало змісту. Люди не довіряють нікому. Знайдіть мені хоч одну політичну постать сьогодення, про яку можна беззастережно сказати, що люди мають до неї довіру. Може, трішки тут, трішки там, але так, на загал, - ні. Наш політичний світ так себе зруйнував, що сьогодні люди вже кричать - давайте чогось нового, нових людей, бо то вже негода дивитися. Але маємо пам'ятати, що все йде поволі. Сорок років нарід ізраїльський ходив пустелею, щоб відійшло ціле покоління. Треба часу, бо воно у нас і довший час наростало - у східних областях сімдесят, у західних - поза сорок. Так легко того не позбудемося. Треба багато часу. Бачите, двадцять років вже минуло, а у політиці нічого не змінилося. Треба нових людей. Надія у Бозі, що ті, хто прийдуть, будуть очищені. 

-  Але вони виховані на прикладі тих, хто є зараз... 

-  Так, і це є небезпека, безумовно. Я не маю сьогодні дуже багато контакту, але під час Патріаршого собору у справах молоді було багато різних молодіжних груп, я мав нагоду побалакати з ними. Вони самі відчувають, що вже щось треба робити. Є, звичайно, такі, які є цілковито копіями своїх батьків, однак є багато молодих людей незадоволених. Вони вже побачили трохи світу, зустрічали однолітків за кордоном. Це цінна частина нашого суспільства, яка, я би сказав, є ще дуже жива. Вона шукає чогось, не задовольняється так легко. Хоча не скажеш, що серед молодих людей все є так цілковито гаразд. Вони занадто безкритично наслідують те, що приходить із Заходу. Є наркоманія, пияцтво. Але є такі, що щиро хочуть робити добро.

-  Політична ситуація у країні не є стабільна. За яких умов Церква може втручатися у політичне життя країни?

-  Втручатися не треба. Церква мусить зайняти певне становище і звертати увагу. Церква не є на те, щоб формувати листи кандидатів, а щоб сказати правду. Нещодавно  дуже гарно віце-прем'єр-міністр України Іван Васюник на зібранні Всеукраїнської ради церков сказав, що Церкви мають бути у якийсь спосіб завжди критичні супроти уряду. Значить, звертати увагу, що робиться зле. Церква має сказати вустами ієрархії, священиків, свідомих мирян. Це очищує, допомагає цьому суспільству бути добрим.

-  Єдина помісна Церква може стати платформою для єднання Сходу і Заходу, людей загалом?

-  Наш народ настільки сформований християнською релігією, що без урахування цього годі зрозуміти його ставлення до життя. Якщо у минулому ми і зазнавали невдач, то мусимо визнати, що вони ставалися через те, що ми відступали від тих правд християнської віри, що були і мають завжди бути основними орієнтирами у нашому особистому і національному житті. Натомість, коли ми були вірні Богові, то були добрі господарі на своїй рідній землі і не піддавалися легко чужим впливам.

Погляньмо лише на один приклад того, до чого призводить наше віддалення від Христа. Йдеться про ту страшну науку, яку пізнав наш народ через внутрішній поділ, що  відбувся, власне, через наше невірство. Ми допустили, щоб наші релігійні переконання замість того, щоб сприяти духовному зростанню, стали приводом до роз'єднання. Вони порізнили нас, відчужили одне від одного, зробили нас із братів недругами. Те, що мало б нас об'єднувати в одну родину дітей Божих і тим самим робити нас здатними долати внутрішні і зовнішні загрози - наша свята віра, - стало полем протистоянь, упереджень, недовіри, а подекуди й  відкритої ворожості. Тоді ми не тільки самі переслідуємо одне одного, а й стаємо іграшками у грі інтересів інших народів. Одним із гріхів сьогодення є роз'єднаність між християнами - дітьми того самого Бога, братами і сестрами Христа. Цей дошкульний поділ проходить не по якійсь географічній, культурно-цивілізаційній чи канонічній лінії, як дехто стверджує, а по лінії самого серця єдинокровного народу. Відновлення хресних обітниць має для нас бути щорічною нагодою до щирого іспиту сумління і до каяття. Не впадаймо у спокусу вважати наші релігійні переконання за оправдання цього поділу, бо це згубний самообман. Мусимо також перепросити Господа Бога за всяке наше відступництво від духовних основ нашої віри і постановити собі, що будемо старатися жити по-Божому і так здійснювати свої релігійні переконання, щоб врешті-решт таки відшукати шлях до своїх братів. Відчуймо біль у своєму серці через поділ колись єдиної Христової родини в Україні! А водночас постановімо зробити щось конкретне, бодай маленьке, щоб те роз'єднання якнайшвидше відійшло в минуле.

-  Нещодавно в одному із інтерв'ю Ви дали коментар з приводу майбутнього візиту до України Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, зокрема йшлося про те, що Українська Православна Церква може стати знаряддям, за допомогою якого Росія хотіла б не допустити повної самостійності України.

-  Ми побачимо. Я не хочу наперед щось говорити чи засуджувати. Побачимо, як Патріарх Кирило буде поводитись, з ким зустрічатиметься, які думки висловлюватиме. Він нещодавно дав дуже гарне дипломатичне інтерв'ю, але він мусить показати, що дотримується того, про що говорить. Це є його проба. Він приїжджає, ми будемо всі дивитися і уважно слухати, бо він може зробити багато добра, коли буде добре наставлений. Будемо критично, не злобно, але критично приглядатися, чи справді те, що він говорить, він здійснює у житті, які візії майбутності приносить. Побачимо, наперед щось говорити не є чесно.

-  Чи може бути священик членом партії? Коли по телебаченню чуєш, як священик каже, що належить до певної політичної сили, це нагадує Радянський Союз... 

-  Воно є небезпечно. Священик має бути абсолютно відкритий для всіх. Коли він є прихильником, тобто має певну візію, яка збігається із баченням певної політичної сили, - то одне. Але бути членом партії, а тим більше, коли він на цьому наголошує, то одразу ділить громаду. Можу навести приклад, це в Канаді сталося. Були різні групи політичні. І заповіли, що один священик буде проповідувати парохіяльну місію, а половину людей тої парохії сказали, що не прийдуть, бо він з іншої партії. Такого не має бути. Священик має бути, як Ісус Христос, відкритий для всіх.

-  Криза мала вплив на всі галузі життя. Чи вплинула вона на життя Церкви?

-  Церква є частиною громади. Церква - це люди, це не є закрите коло, не є самі єпископи, а ціле суспільство. Ми творимо певну церковну громаду, проте це ті самі люди, які передусім мають обов'язок допомогти тим, хто є частиною Церкви - вірянам. Допомогти їм піднестися із духовної кризи. Це не значить, що в церкві є самі ангели, самі досконалі. Ні, ми є частиною дійсності.

-  Багато науковців, психологів говорять про негативний вплив Інтернету на формування свідомості. Яке Ваше ставлення до цього?

-  Біда є з тим. Інтернет дає дуже багато інформації, а не дає можливість це перетравити. Дитина дуже багато сьогодні знає, але не вміє собі з тим дати раду. Інтернет може бути корисний. Треба допомогти дітям і молоді критично дивитися на справи.

-  Яке значення у майбутньому матиме побудова Патріаршого собору в Києві для України?

-  Це є видимий центр, щоб могли прийти всі і відчути, що це є наша церква. Навіть з Бразилії чи Канади приїжджають, вони зложили якусь лепту на будову і вони кажуть - це є наша церква. То не є церква київської громади. Коли собор буде повністю завершено - наразі не знаємо. То є дуже коштовний проект, коли кілька років тому робили кошториси, то все мало коштувати 10 млн доларів США, а зараз все тричі пішло вгору. Робимо, що можемо.

-  Щодо гуртування громади навколо побудови храму було проведено тур «З вірою і любов'ю», він матиме продовження? Яке Ви враження винесли після нього?

-  Це почалося на рівні фінансовому, а пізніше ми зрозуміли, що маємо сказати людям, щось краще, дати щось вище. Ми повторимо тур, але в іншій формі. Це буде 10-12 місць, щоб людям дати нагоду відпочити, не тільки от - ми гроші «тиснемо». Ми не замовчуємо, що є потреба грошей, але хочемо, щоб люди духовно жили.

-  Наскільки українці є християнами? Зараз ми стали такими байдужими одне до одного, люди не хочуть допомагати ближнім, проходять повз тих, кому потрібна увага?

-  Ми є люди, ми є грішні люди, які потребують покаятися. Ми віримо у Бога, але не віримо послідовно. Грішні. Маємо на то сповідь, щоб навернутися. Християнин - то не є ангел, то є людина, яка вірить і змагається. Розуміє, що є шлях до навернення, що є Бог, який милостивий, але треба слухати Бога, не ображати, бо Він є одиноке забезпечення нашої гідності. Чому, ви думаєте, тут (на Всеукраїнській прощі до Зарваниці, - ред.) стільки людей є? Мені казали, що церкву люди просто облягли, хочуть сповідатися. Люди відчувають потребу очиститися. 

-  Чому відбулось таке різке зміщення цінностей, моралі?

-  Це двадцяте сторіччя, подивіться на нього - дві світові війни. Колосальний духовний переворот - нацизм, комунізм, фашизм, капіталізм. Все це спричинилося до того, що людину сколихнули. Це було страшне сторіччя. І ми намагаємося тепер вийти якось із цієї біди.

-  На заході України багато протиріч щодо подій Другої світової війни...

-  Треба пізнати, старатися зрозуміти правду, щоб не повторяти помилок. Тут не треба дослухатися політиків, треба слухати науковців. Як казав Пантелеймон Куліш, ми не можемо змінити історії, історія є, але треба мати відвагу пізнати історію, щоб не повторювати помилок.

-  Наскільки загрозливим є фанатизм у вірі?

-  Не дай Боже. Є так званий фундаменталізм і серед буддистів, мусульманів, є між християнами, і католиками також. Це є дуже небезпечне явище. Його важко поборювати, бо це є люди вперті, засліплені.

-  Чи знаєте ви ситуацію, яка є зараз у Підгірцях на Львівщині - йдеться про так званих «підгорецьких отців»?

-  Я не знаю деталей того, що в них відбувається. Знаю, що вони надсилають листи по цілому світі; що вони осуджують людей в Україні і поза її межами; що вони представляють себе як досконалі Християни, які мають всім і вся сказати, що вони мають робити. Дуже складно зрозуміти мотивацію тих людей і їх спосіб діяння. Кажуть, що хочуть допомагати Церкві, але годі допомагати Церкві ззовні. Щоб Церкві допомагати, треба бути в ній, бути її частиною і щиро будувати, а не руйнувати. Є дуже різні підозри про цю групу, так зване „угрупування Догнала". Дуже різні і в Україні, і поза її межами вісти про них. І справді, дехто навіть ставить таку тезу, що це є люди підіслані кимсь на те, щоб руйнувати греко-католицьку та католицьку Церкву загалі.

-  Часто можна чути таке твердження, що священик є посередником між Богом та людьми. Це має надто матеріальне звучання. Чи має посередник за це посередництво отримувати гроші? Часто чуємо, на жаль, що молоді люди йдуть «у священики», бо вважають, що це прибуткова професія?

-  Треба розрізнити уважно посередництво. Священик є посередником не як той, без кого не обійтися. Він є той, який має допомагати кожному з нас через ту владу, яку він отримав у святій Тайні Священства. Має допомагати кожному з нас чинити якнайкраще наші релігійні зобов'язання. За цю, так скажу, послугу йому не належиться якась матеріальна відплата. Священик не має права вимагати плати за свої релігійні послуги, але він має право, як людина, жити і право вимагати від громади, щоб йому дала нагоду та можливість жити так, як живе щонайменше пересічний член кожної громади.

Довідка

Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року у Львові. Тут закінчив народну школу та перший клас гімназії.

У 1944 році сім'я змушена була покинути Україну. Спочатку зупинилися в Австрії. У м. Зальцбурзі Владика продовжив навчання в українській гімназії. У 1949 році родина Гузарів переїхала до США. Середню освіту Владика Любомир закінчив у Малій Духовній Семінарії у Стемфорді (штат Коннектикут). Потім студіював філософію в Колегії Святого Василія, де 1954 року одержав ступінь бакалавра. Богословські студії відбув у Вашингтонському Католицькому університеті в Америці.

У 1958 році як вихованець Великої Духовної Семінарії Святого Йосафата одержав ліцензіят богословія. 30 березня цього ж року Владика Амврозій Сенишин висвятив Любомира Гузара на священика для праці в Стемфордській єпархії. У 1958-1959 роках працює вчителем і префектом в Стенфордській Духовній Семінарії Святого Василія, а також служить у Кергонксоні (штат Нью-Йорк) як душпастир оселі "Союзівка" Українського Народного Союзу та виховної оселі Спілки Української Молоді Америки в Елленвілі (штат Нью-Йорк).

З 1965 року є настоятелем парохії Пресвятої Трійці в Кергонксоні. У Фордгамському університеті Нью-Йорка продовжував навчання, вивчаючи філософію. У 1967 році здобув ступінь магістра. В 1969 році переїхав до Риму для продовженим богословських студій, які завершив доктором богослов'я 1972 року. У 1972 році Владика Любомир вступає до монастиря Святого Теодора (монахів студійського уставу) в Гроттаферрата (Італія).

У 1973-1984 роках Владика викладає в Папському Емісійному Університеті "Урбаніана" в Римі, виконує різні доручення Патріарха Йосифа. 2 квітня 1977 року в монастирі Студійського Уставу в Кастель-Гандольфо поблизу Рима був висвячений Патріярхом Йосифом Сліпим на єпископа. У 1978 році Патріярх Йосиф призначає Єпископа Гузара архимандритом монастиря Святого Теодора, а також відповідальним за монастирі студійського уставу за межами України.

З 1984 по 1991 рік є протосинкелом Львівської Архиєпархії в Римі. У 1993 році разом зі спільнотою з Гроттаферрата повернувся на рідну землю. У 1993-94 роках служив духівником у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа. У 1995 році спільнота осіла в своєму монастирі Святого Теодора Студита в с. Колодіївка на Тернопільщині.

У листопаді 1996 року Владика Любомир призначений Єпископом Помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви. 26 січня 2001 р. на надзвичайному Синоді єпископів вибраний Верховним Архиєпископом УГКЦ.

21 лютого папа Іван-Павло ІІ призначив його кардиналом Католицької Церкви.

21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва.