МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Крутий маршрут Євгенії Гінзбург

Набрав у Гуглі українською "Євгенія Гінзбург Крутий маршрут" і пішов шукати. "Гортав" десятки сторінок, переглядав сотні й тисячі посилань, та не зміг в Інтернеті знайти тексту знаменитої книги українською. Невже нема? Не маю сумнівів у наявності паперового українського видання чи кількох – надто вже гучна назва, але у Мережі так і не знайшов. Тому наведені нижче фрагменти перекладав сам - як вмію.

Чи можна Євгенію Семенівну Гінзбург назвати львів’янкою? Однозначно ні. Але після 10 років перебування у тюрмах і таборах та 8-річної висилки на Магадан вона повернулася до звичайного життя і десять років прожила у Львові. Саме у нас була написана її єдина знаменита книга спогадів "Крутий маршрут. Хроніка часів культу особи" - один з найбільш відомих у світі творів про злочини сталінського режиму. Тут закінчувала десятирічку її прийомна донька Антоніна, сюди приїжджав до мами Василь (Васілій) Аксьонов - майбутній не менш знаменитий письменник, шістдесятник, автор відомої повісті "Колеги" і сценарію однойменного фільму, повісті "Апельсини з Марокко", роману "Острів Крим" і ще десятків творів. У 1980 він за запрошенням вилетів до США і приземлився в Америці вже позбавлений радянського громадянства.

Вікіпедія повідомляє:

Євгенія Семенівна (Соломонівна) Гінзбург (20 грудня 1904, Москва - 25 травня 1977, Москва) - російська радянська журналістка, відома мемуаристка.

Закінчила Казанський університет, кандидат історичних наук, у 30-ті роки активна комуністка, працівник освіти в Казані, співробітник обласної газети «Червона Татарія».

Була репресована 1937 р., засуджена до тюремного ув'язнення Військовою колегією Верховного суду за статтею 58, пункт 8, 11, звинувачена в участі в троцькістській терористичній організації. Провела 10 років у тюрмах (зокрема в Бутирках і Ярославському політізоляторі) і колимських таборах (Ельга), 8 років у «безстроковій» висилці.

Автор книги спогадів «Крутий маршрут» (1967, друга частина - 1975-1977), одного з перших літературних творів, що розповідають про сталінські репресії в СРСР. Перша публікація відбулася в Мілані (видавництво «Мандадорі», 1967 рік), куди вона була вивезена у вигляді аудіозапису. Вивіз і подальша публікація були зроблені без відома автора. У СРСР «Крутий маршрут» уперше видано1988 р., доти - розповсюджували в самвидаві.

У 1989 Галина Волчек поставила в театрі «Современник» п'єсу «Крутий маршрут» в інсценуванні А. Гетьмана. У ролі Євгенії Семенівни – головної героїні п'єси і спогадів – була Марина Нейолова.

Їх було тільки троє – великих літературних талантів, які вижили у сталінських таборах і змогли описати пережите – Солженіцин, Гінзбург, Шаламов. "Крутий маршрут" Гінзбург входить в "джентльменский набір" пострадянського (зрештою, і справжнього радянського) інтелігента поруч з "Одним днем Івана Денисовича" і "Архіпелагом Гулагом" Солженіцина, "Колимськими оповіданнями" Варлама Шаламова та іншими творами, знання яких є обов’язковим для розуміння суті сталінського режиму, велетенського механізму знищення, фізичного та морального калічення людей. Спогади Гінзбург стали класикою цієї трагічної літератури. Хоча рубрику читають переважно цілком освічені люди, не виключено, що хтось і досі не знає цього твору, і ця публікація підштовхне його до прочитання безперечно захопливої книги.

Я вибрав кілька цитат та уривків з самої книги і спогадів про Євгенію Семенівну, які можуть дати певне уявлення про стиль автора та розповідають нам про її непересічну особистість.

Глава тринадцята. Я часто думала про трагедію людей, руками яких здійснювалася акція тридцять сьомого року. Як їм було! Адже не всі вони були садистами. І лише одиниці знайшли в собі мужність покінчити життя самогубством.

Крок за кроком, виконуючи всі нові чергові директиви, вони спускалися сходами від людини – до звіра. Їхні обличчя ставали все більш невимовні. Принаймні, я не можу знайти слів, щоб передати вираз облич тих, хто став вже Нелюдом. 

Глава сімнадцята. За мене знову взялися. Мене поставили «на конвеєр». Безперервний допит. Вони міняються, а я залишаюся все та ж. Сім діб без сну та їжі, навіть без повернення у камеру. Добре поголені, виспані, вони проходили переді мною як уві сні. Ліванов, Царевський, Крохічев, Веверс, Ельшин і його «асистент» лейтенант Бікчентаєв – коротенький рожевощокий хлопчина з дрібними кучериками, схожий на загодованого горіхами індика.

Глава двадцять восьма. У Бутирках ізоляція від зовнішнього світу була набагато повнішою, ніж у казанських в'язницях. Камери комплектували за принципом - «на одному рівні по ходу слідства». Тому до нас зовсім не надходили люди з волі. Якщо і приходили новенькі, то у всіх, так само як і у мене, слідство чи було закінчено, чи наближалося до кінця.

У наступних главах Євгенія описує етап, страшний "лєсоповал" на Ельгенській зоні, початок війни, мороз і голод. Мінус 50 за Цельсієм – робочий день "актується", тобто на роботи не ведуть, мінус 49 – валити ліс, за найвищу першу норму виробітку – 400 грамів табірного хліба. Згодом сталося велике щастя – перевід на "курорт" - табірну птахоферму.

А потім нечуваний "злочин" з викраденим листом і негайне покарання від громадянки начальниці Ціммерман – відправка на "Ізвесткову", яку сама Гінзбург описує так: Ельген – штрафна зона для всієї Колими, Милга – штрафна для Ельгену, Ізвесткова – штрафна для Милгі. Пхаю в мішок речі – задрипані мої, зашмаркані по етапах ганчірки. З жахом усвідомлюю, що у мене немає нічого для такого шляху: ні ватних штанів, ні міцних чунів. Бігала тут по зоні в старих черевиках з маминої вдовиної посилочки сорокового року. А на дворі кінець листопада. Більше сорока буває.

- На чому їхати? - Шепоче перелякана тьотя Настя, днювальна. - Туди, кажуть, на тракторі тільки.

Ні. Наша справедлива, але сувора начальниця визначила за мої злочини більш сувору кару. Мене повели пішки. Сімдесят п'ять кілометрів. Тридцять - до Милги і 45 - від Милги до Ізвесткової. Незайманою, малоходженою тайгою.

Ув’язнені табору та працівники табірного медпункту. 1944 р.

 Євгенія перша зліва у другому ряді

Потім їй знову було трохи легше – табірні медпункти і навіть харчоблоки. Зустріч з лікарем-зеком німцем  Антоном Вальтером, який згодом став чоловіком Євгенії Семенівни і був поруч з нею і в магаданському засланні, і у Львові. Так минули довгі десять років.

Після них ще вісім без волі. У Магадані після багаторічної розлуки нарешті зустрілася з сином Василем, який приїхав до мами і там закінчував десятирічку.

Євгенія Гінзбург була повністю реабілітована 1955 року, вже після смерті Сталіна. Чоловік – ще через два роки.

Робота над книгою почалася у 1959. У 1962 рукопис складався з 400 сторінок машинопису. Надії про видання книги у СРСР розвіялися скоро. Гінзбург пише: до кінця 1966 всі надії на якесь, крім самвидавчого, життя книги були поховані. І те, що відбулося далі, було для мене не просто несподіванкою - фантастикою!

Непередбачувано переплітаються різні шляхи в нашому дивовижному столітті. Раптом я побачила свою книгу (принаймні першу її частину і шматок другої) надруковану в Італії. Мене – довголітню мешканку крижаних каторжних нар з переважаючим звуком И в назвах місцевостей (МИлга, ХаттИнах і т. д.) - надрукували в солодкозвучному Мілані. А потім і в Парижі, і в Лондоні, і в Мюнхені, і в Нью-Йорку, і в Стокгольмі, і в багатьох інших місцях.

В.Аксьонов, Є.Гинзбург і А.Вальтер. Магадан, 1950 р.

Гучна світова слава раптом впала на голову непомітної львів’янки з вулиці Шевченка. Зусиллями друзів вона повертається до Москви.

Власний примірник "Крутого маршруту" Манкурт свого часу подарував синові – щоби прочитав і знав. Цитати для цієї публікації взяті з тексту книги на  "Лібрусеку". З цієї ж сторінки і фото, і фрагмент спогадів письменниці і правозахисниці Раїси Орлової:

Зберігся знімок – ми біля під'їзду її львівського будинку, вулиця Шевченка, 8. Вона посміхається, мружиться, очі-щілинки.

Другий знімок - у профіль. Заколює шпильки. Поправляє волосся. Древній жіночний кокетливий рух. Високо піднятий лікоть. Витончена лінія руки. Вона знала, що їй пасує цей жест. Милуюся. І боляче. Тридцять чотири роки їй виповнилося у в'язниці. Звільнилася вона після п'ятдесяти.

Дивлячись на молодих, ошатних жінок, вона іноді говорила з гіркотою:

- Такою я не була, це в мене відняли, вкрали.

Втрата «жіночих квітучих років», як вона сама їх називає, була, мабуть, гіршою, ніж втрата роботи, ніж втрата самої свободи.

У Львові вона познайомила нас зі своїм другом, Леонідом Васильовичем. Полковник у відставці – високий, світло-русявий, гарний. Він захоплювався нею, вона раділа його замилуванням.

Восени вона писала нам, що він поїхав до Тули до вмираючої матері: «Я позбавлена постійного співрозмовника саме тоді, коли він особливо потрібен».

У 1965 році в Києві та Львові заарештували кількох молодих поетів і художників. За звинуваченням у націоналізмі. Знову почалося з України – там і тридцять сьомий почався в тридцять четвертому.

На першотравневій вечірці виникла суперечка: чи мають рацію молоді люди, чи треба було затівати рукописний журнал, чи тепер заарештовують без підстав і т. д. Одні захищали, інші обережно засуджували заарештованих. Леонід Васильович хотів щось сказати, але вирвався лише хрип, і він упав на руки Євгенії Семенівни мертвим.

Після смерті Леоніда Васильовича їй вже несила було залишатися у Львові. Вона писала (4.7.1966): «... скільки б ви не бажали прискорити мені обмін житла з Москвою, а він, на жаль, знову зірвався. У цьому є щось фатальне... Видно, Личаківське кладовище ніяк не хоче поступитися мною Кузьмінському (бачили гумор шибеника?) ».

Часом син діставав їй путівки в будинки творчості. Їй подобався розмірений режим, прогулянки, можливість працювати без перешкод, можливість спілкування.

Коли вона вперше приїхала до Малєєвки, реєстраторка запитала:

- Ви член сім'ї?

Вона відповіла звично:

- Ні, у мене самостійна справа.

Перебратися до Москви було важко. Але допомогли друзі, допомогли читачі – знайомі і незнайомі, більше тридцяти осіб. Особливо багато зробили Рой Медведєв і Григорій Свірський, в ту пору обидва - члени партії. Клопотав за неї і працівник ЦК Ігор Черноуцан.

Одні допомагали комуністці, яка залишилася вірною прапору й після вісімнадцяти років таборів; інші – жертві режиму, треті – письменниці, що розповіла правду і, значить, незалежно від її намірів, викривала систему; четверті – дбали про друга.

У 1966 році вона в'їхала в однокімнатну квартиру на Аеропортівській в письменницькому кооперативному будинку.

Даючи свій номер телефону, говорила:

- Початок, як у всіх в наших будинках, - 151, а далі все про мене: перше - коли? - 37, а друге - скільки? - Вісімнадцять.

Після переїзду до Москви вона іноді питала:

- А можливо, я мала б тихо сидіти у Львові, писати і писати своє?! Але людина ж жива?!

Суперечності, розбрат, навіть розкол між письменником і людиною – одне з джерел драматизму останніх років життя Євгенії Гінзбург.

Вона писала 5 квітня 1965 зі Львова: «Так, Раєчка, ви правильно відчули, що за моїм коротким привітанням до свята 8 березня стоїть досить сумний настрій. Та з чого б, власне, веселитися?  Що призначені мені лічені роки, а можливо, й місяці (це не песимізм, а просто реальний облік віку) біжать стрімкіше, а те, що треба доробити, досі недороблено, тоне в поспіху кожного дня... »

….Одна з читачок Є. С. продиктувала всю книгу на магнітофонну плівку.

В останні роки Євгенія Семенівна часто повторювала:

«Я вдячна Микиті (Хрущову - Манкурт для молодих читачів) не тільки за те, що всіх нас випустили, - а то б лежала б у вічній мерзлоті з біркою на нозі, - але і за те, що визволив нас від страху. Майже десять років, поки не заарештували Синявського і Даніеля, - я не боялася.

Якщо б можна було дізнатися про справжні самвидавські тиражі, - думаю, що «Крутий маршрут» зайняв би одне з перших місць.

Рукопис потрапив на Захід. У 1967 році італійський видавець Мандадорі випустив книгу одночасно по-італійськи і по-російськи. Багато глав передавали на Бі-Бі-Сі.

Міністр держбезпеки Семичастний на зборах в редакції «Известий» заявив, що «Крутий маршрут» - «наклепницький твір, що допомагає нашим ворогам». Це сказав всесильний глава всесильного КДБ.

Ще у Львові ми дізналися, що є інший варіант рукопису, набагато різкіший. Має назву «Під покровом Люциферового крила». Вона розповіла про це пошепки в безлюдному парку.

Кілька років по тому я запитала про цей рукопис. Вона відповіла:

- Спалила. Злякалася і спалила.

Окрик Семичастного повернув колишні страхи ... Інакше й бути не могло. Не бачу я того героя, який після вісімнадцяти років не боявся б повторення. Та хіба тільки зеки? Бояться сини і дочки табірників. Сини й дочки тих, хто тоді боявся табору. Боїться переважна більшість, і не без підстав.

Вона сама пише в кінці книги:

«Можна ще зрозуміти, а зрозумівши, простити тих, хто навіки забитий страхом, хто не в змозі перемогти свою нервову пам'ять. Рецидиви страху я й сама часом відчуваю по нових нічних дзвінках у двері, при повороті ключа з зовнішнього боку».

Злякалися за неї друзі. Стали вигадувати, як захистити. Влаштували інтерв'ю з кореспондентом газети «Уніта», якому вона сказала: «Книга видана за кордоном без мого відома і згоди».

Це було правдою. Але тому, що рукопис став книгою і в Італії, і в Німеччині, і у Франції, і в США, - вона раділа.

Я перекладала їй рецензії з американських та англійських газет і журналів. Її дратувало, що деякі рецензенти об'єднували «Крутий маршрут» з книгою Світлани Сталін «Двадцять листів до друга», що вийшла майже одночасно. Наші спроби захищати Світлану були марні - вона ненавиділа все, що хоч якось було пов'язано зі Сталіним.

Незабаром зняли Семичастного.

Безпосередня небезпека для неї минула».

Є.Гінзбург у Львові. 1960 рік

У цьому короткому збірнику довгих цитат треба згадати ще один момент.  В епілогу своєї книги Гінзбург пише: «Отже, я написала правду. Не всю правду (ВСЯ, напевно, була і мені невідома), але ТІЛЬКИ ПРАВДУ.

Так, щоб написати ВСЮ правду, у мене не вистачило ні інформованості, ні вміння, ні глибини розуміння. Вистачило мене лише на те, щоб не підпорядковувати свій виклад софізмам, що жонглюють поняттям «доцільність», щоб не підпорядковувати свою думку спекулятивним концепціям «даного моменту». Я виходила з тієї найпростішої думки, що правда не потребує виправдання доцільністю. Вона просто ПРАВДА. І нехай доцільність спирається на неї, а не навпаки.

Регістр слів "правда", "вся правда", "тільки правда" - від Є.Гінзбург. Водночас відомо, що люди, які сиділи на нарах поруч з автором спогадів, критикували її і за відхилення від правди реальних подій, які мали місце, і за деяке прикрашення і героїзацію власної персони. Гадаємо, це слушна критика. Але і слова Пушкіна пам’ятаємо - "Писати свої Memoires заманливо і приємно. Нікого так не любиш, нікого так не знаєш, як самого себе. Предмет невичерпний. Але важко. Не брехати – можна; бути щирим – неможливість фізична". Сьогодні для нас не так важливі окремі подробиці і розбіжності, які не мали на меті якось згладити всі жахи минулих часів.  Так, це спогади, написані, безсумнівно, літературно обдарованою людиною, якій, можливо, і не вдалося по-бухгалтерськи бездоганно і точно відтворити всі реальні  епізоди. Але в цій книзі є важливіше – правда художнього образу доби. Саме тому їй вірили і вірять читачі в усьому світі.

Щоби це ніколи не повторилося у майбутньому і нам, і нашим дітям варто нагадати про книгу Євгенії Гінзбург "Крутий маршрут", написану у Львові півстоліття тому.