МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Мистецтвознавець Григорій Островський

Перед тим, як писати, звично замислився - як сказати про Григорія Островського – відомий, видатний, знаменитий? Потім махнув рукою - навіщо торгуватися, якщо людини вже нема – історія знайде слушне окреслення. Джерел під рукою вистачає – після смерті Григорія Семеновича 2007-го близькі друзі мистецтвознавця  прислали мені кілька статей про нього, та й син Ігор, який зараз живе в Нью-Йорку, є в моєму "Skype" - не проблема подзвонити,   але почав пригадувати сам.

Вперше наштовхнувся на прізвище Островського на початку 70-х років. Був тоді студентом, регулярно сидів у Кабінеті мистецтв Бібліотеки В.Стефаника, поліз у каталожну шухляду на букву "О" і раптом побачив, що практично вся вона заповнена картками "Г.С.Островський". Подумав - нічого собі написав дядечко! Зараз сказали б "ніфігасє". Потім звернув увагу, що розділ західноукраїнського мистецтва у академічній 6-томній Історії українського мистецтва написаний Островським. А написати розділ для цього видання - все одно, що прижиттєвий пам'ятник самому собі поставити. Отже, більше не було кому. Передбачаю саркастичні посмішки окремих читачів, тому, випереджуючи їх, додам - радянська влада сильно не любила Григорія Семеновича. Все життя. Антисемітизм в нас панував однаково - що при колишніх комуністах, що при нинішніх "демократах". Тим більше, що Островський ще в зовсім молоді роки, коли працював у нашій Картинній галереї, мав гріх перед владою, якого йому вже ніколи не вибачили.

Пригадую виставку у тій же Картинній галереї. Солідна комісія на чолі із завідувачем відділу культури обкому партії оглядає ще не розвішаний живопис, вчений секретар галереї Оксана Пеленська представляє роботи. Чийсь пейзаж з церквою на другому плані – лицем до стіни! Тобто відхилити. Соціалістичне мистецтво релігію не пропагує. Ще один пейзаж без церкви, але під назвою "Похмурий ранок". До стіни! Наше мистецтво пропагує оптимізм і відповідні бадьорі ранки. Завідувач відділу культури здаля бачить портрет Григорія Островського, якщо не помиляюся, пензля З. Флінти, фізіономія в нього витягується і він обурено і голосно:

- А цей ще що тут робить?! Оксано!

Пеленська мовчки повертає Грішу Островського обличчям до стіни. Не любили!

Ніколи не належав до близького оточення мистецтвознавця, не знаю, як він сприймав подібні демарші проти  себе, хоча кому ж це може бути приємно? Втім, він не брав собі дурного до голови, на всіх обговореннях виставок слово Островського було вагомим і авторитетним, художнє життя Львова і тоді було насиченим, протягом дня мистецтвознавця можна було побачити  в одному музеї, в другому, у Спілці художників і знову в музеї. І писав, писав, писав, невідомо коли встигав.

Відкриття виставки Ю. Чаришнікова в Саратові. Травень 1989р. (зліва направо): Г. Островський, Д. Перельман, Л. Горелик, Ю. Чаришніков.

Сам відірвався від клавіатури, поліз на полиці шукати путівник Г.Островського "Львів" і не знайшов. Отак давай друзям книжки. Це зараз краєзнавчої літератури у книгарнях навалом, а тоді протягом багатьох років книжечка Островського була чи не єдиним джерелом для звичайних львів'ян і гостей міста.

Мав смак. Мав чуття. Вже коли я потрапив у музейне "начальство", прийшов до мене в якійсь справі. Я похвалився новеньким проектом переобладнання музейних експозицій.  Він безпомилково вгадав автора проекту, похитав головою:

- Він не зможе зробити музейної експозиції.

- А хто зможе?

- Ігор Прокопенко зможе. А цей - не зможе.

Я тоді йому не повірив. Хоча вже пізніше бачив проектні роботи Прокопенка з бригадою художників і розумів, що Островський був правий. А той наш проект так і викинули нереалізованим. Бо треба було слухати мудріших!

Восени 2008 року близький друг Островського і мій старий львівський знайомий Давид Перельман прислав до річниці смерті мистецтвознавця статтю-спогади та кілька особистих фотографій з Островським. Вона велика, тому дозволю собі навести тут тільки кілька фрагментів з цього тексту:

 «Не беруся точно описувати теми наших розмов, але кожне слово відкривало нові пласти інформації, про які я не мав ні найменшого поняття. Говорили про техніки графіки (причому всі ілюструвалася зразками з колекції, що нараховувала близько 3000 одиниць), і про графічні школи Москви і Петербурга. Це були десятки нових імен з показом гравюр і листів різних років. Я вперше дізнався про Фаворського та  Кравченко, про українських художників Нарбута, Бойчука, Петрицького, був просто завалений іменами П. Ковжуна, М. Бутовича, М. Сосенко, С. Гординського та інших учасників львівської "Асоціації незалежних українських мистців ". Немає потреби нагадувати, що в ті роки багато про що не було публікацій у друкованих виданнях і що багато імен не виголошувалися вголос взагалі.

Давид Перельман та вже хворий Григорій Островський.

Я тонув у цьому морі інформації, купував журнали, книги з історії мистецтв, хотів "відповідати" темі, а він обвалював на мене черговий "пласт" і, побачивши мою розгубленість, хрипко сміявся, примружуючи очі від диму сигарети "Шипка".

- Ідіть пити каву (іноді він переходив на ви).

Будучи пристрасним збирачем, Островський дуже любив сам процес пошуку та обміну. Торгуватися не вмів, готовий був поступитися і був великодушним. Одного разу ми з ним розглядали нові надходження від В. Д. Королюка, доктора історичних наук, автора тритомника "Історія Польщі", з яким він мене потім познайомив. Серед екслібрисів мене вразили роботи Є. Н. Голяховського. Дереворити нагадували малюнки тушшю, зроблені пензлем. М'які і романтичні. Звичайно ж, я нічого не міг запропонувати для обміну. Все, що  мав - це були гравюри львівських художників, з якими я познайомився з подачі знову ж таки Островського.

За кілька днів я одержав ці екслібриси у подарунок.

Після захисту кандидатської Григорій Семенович почав працювати над книгою про російський примітив. Це була його мрія - досліджувати, систематизувати й донести до широкої публіки дуже специфічний пласт художньої культури російських міст. Особливу увагу він приділяв міським вивіскам. Повертаючись із поїздок по маленьких містах Росії, розповідав багато смішних історій, ділився радістю знахідок і працював з усе більшою одержимістю.

Це був час його творчого злету. Григорій Семенович був затребуваний скрізь. У 1978 році виходить його книга "Художні музеї Львова" у видавництві "Искусство" Ленінград, За кілька років там же видають книгу "Львів" із серії "Архітектурно-художні пам'ятники". Він викладав історію мистецтв в Карачаєво-Черкеському інституті. Пам'ятаю він привіз і всім демонстрував бурку, шаблю, черкеску:

- Гірський орел, а-а-а?

У 1990 році ми отримали дозвіл. Зсунувши термін відрядження, Григорій Семенович поїхав проводжати нас до Москви. Всю дорогу Островський був задумливий, сумний сам, але намагався підбадьорити нас:

- У тебе все складеться, все буде добре. Ех, мені б твої роки ....

У Москві, прощаючись, сказав:

- Ну. До швидкої зустрічі!

Я зрозумів. У 1992 році родина Островських прибула до Ізраїлю».

"Був затребуваний скрізь". Так, додамо від себе. Крім офіційного Львова тих часів. Тому і їздив викладати, перепрошую, чорт зна куди. Я свідомо опускаю тут фрагменти чужих текстів, де яскраво описується, в якому саме районі Тель-Авіва поселилися Островські після переїзду. Скажімо так  - це був не найкращий район. Справа навіть не в матеріальній скруті - їм просто складно було призвичаїтись до нових обставин. І по-справжньому вони так і не прижилися до останніх днів життя. Чи можна у цьому когось звинувачувати? Хіба час…

Тель - Авів. 1993 Г. Островський  та добре знайомі Манкурту художник Л. Бурман та співавтор нашого пам'ятника жертвам Голокосту  Ю. Шмуклер

18 жовтня 2007 року ізраїльська російськомовна газета "Окна", для якої Григорій Семенович писав статті десять років, присвятила кілька матеріалів пам'яті мистецтвознавця. Обрав статтю Міріам Гамбурд "Нет, весь я не умру" і пропоную тут її скорочений варіант:

«Власне писання Григорій Островський називав мистецтвознавчою прозою. І це зобов'язувало. Мистецтвознавча проза Островського точна, як науковий документ, інформативна, як Інтернет і барвиста, як полотно, приміром, Хаїма Сутіна.

В Інтернет Островський не заглядав, комп’ютером не користувався, всю інформацію по-старому тримав у голові і в папках. На сторінці його щільного тексту часто-густо налічується до тридцяти дат, географічних найменувань, прізвищ – обов'язково з іменами, по-батькові та цитатами із зазначенням джерела. На тій же сторінці можна ознайомитися зі списком предметів російського національного костюма: фартухи, касталани, ферязі, повойники, сороки, кокошники і рясні, унизані річковими перлами. Що ж це за інвентарна книга така? Нічого подібного - поетично щемливий  сказ про кріпосного художника, учня Венеціанова  Григорія Сороку. 208 сторінок густого тексту захопливого читання.

Дослідження мистецтва примітиву (російського, а потім і світового) - тема докторської дисертації та справа життя Григорія Островського. Це сьогодні саме собою  розуміється, що місце примітива – на п'єдесталі великого мистецтва. Кілька десятиріч тому в Радянському Союзі це аж ніяк не було очевидно. Лубок, вивіска – ця «поезія з торгівлею поруч» - замовлений купецький і міщанський портрет «персона» значилися в «низьких» жанрах.

«Персони» - це низка, за словами М.Волошина, «викритих  пензлем осіб». «Подорожуючи за власним покликом»  по містах  і селах расєйської глибинки, невтомний автор збирав матеріали по темі у заштатних музеях запорошених Мухосранськів. Дві книги про мистецтво примітиву побачили світ в Ізраїлі в 2003 і 2005 роках. Дослідник підносить цілинний пласт, і його текст пройнятий пафосом першовідкривача і нетерпінням поділитися своїми знахідками  з читачем. Здавалося б, тема невичерпна – займайся тільки нею. Але ж ні. Розстріляний український авангард, мистецтво єврейської діаспори в Росії, єврейські художники «паризької школи», сучасне ізраїльське мистецтво – монографії, статті, есеї, оповідання.

Сибарит, бонвіван, вальяжний величний красень з левовою гривою волосся в оксамитовому піджаку, колекціонер і критик. Таким пам'ятають його давні друзі (по Львову, - Mankurt).

Старий вдівець (левова грива не поріділа),  що сидів на продавленому  дивані   за низьким і незручним – завжди липким – столом, так їв, писав, приймав гостей, на жаль, щораз рідше (по Ізраїлю). На столі поруч з рукописами із залишками їжі розкидана рідкісна колекція старовинних гем - печаток, різаних в техніці контррельєфа по напівдорогоцінному камінню:

- XV століття. Купідон знімає поясок з амазонки, а це - Італія XVII століття. Подивіться. Візьміть лупу: профіль Мікеланджело, яка майстерність, а!

По кутах - нерозкриті картонні коробки з книгами, гуцульської керамікою і кахлями. Як привезли 15 років тому, так і стоять запечатані. «Тепер без Лілі і не відкрию ніколи... Знаєте, коли я прийшов до Лілі свататися, вона спустила на мене злючого пса. Той вишкірив пащу і, точно розрахувавши траєкторію, злетів у повітря, збираючись стулити щелепи на моєму горлі. Коли звірюка вже був досяг своєї мети, господарка точним рухом схопила його за нашийник. «Якщо наречений після цього з'явиться знову, - сказала вона, - отже, наміри серйозні». «Ти маєш знати: вона зовсім глуха. Ускладнення після хвороби, - попередила мене Ліліна баба - вона нічого не чує». Лідія Островська пропрацювала багато років хірургом-офтальмологом, а після переїзду до Ізраїлю зайнялася живописом. Вони прожили щасливе життя і – так і хочеться сказати – померли в один день. Ні, не в один. Григорій пережив дружину на два роки, і ці два роки були фінішною прямою, якою він рухався із зловісною цілеспрямованістю, відхиляючи майже всі пропозиції допомоги (У текстах плутанина з ім'ям дружини Островського. Насправді вона була Лідія Яківна, але сам Григорій Семенович називав жінку Лілею, - Mankurt). За ним доглядала релігійна сусідка, якій Гриша довіряв, але бурчав: «У горло не лізе її кошерне куховарство». Вона звеліла зняти зі стіни стародавню ікону. І він, мистецтвознавець, зняв. У хостел перебратися відмовився (Так в оригінальному тексті, напевно - в хоспіс, - Mankurt). Островський поспішав. Він встиг видати збірку «Роботи різних років», куди увійшли начерки про художників, масштаб і рівень яких нерівний, як тиск гіпертоніка, але яких об'єднала під однією обкладинкою любов до них автора. Ель Лисицький, Василь Важай, Хаїм Сутін, Захарій Зограф, Михайло Гробман, Євген Лисик, Володимир Фаворський. «Хтось скаже, що така пристрасність применшує об'єктивність критичних суджень, але в тому-то й полягає парадокс, що упередженість не заперечує неупередженості, а особистісний характер критики протистоїть її безликості і байдужості», - наполягає Островський. Найоб'ємніший нарис у збірнику про Хаїма Сутіна, сина бідного містечкового кравця і одного із знаменитих художників минулого сторіччя. Скільки написано про ці провінційних «попелюшок», яких у середовищі паризькій богеми видавав «меланхолійний вигляд і брудна білизна», про цих обідранців!  Їхні твори сьогодні - гордість найбільших музеїв світу, а несамовиті біографії - золоте дно для режисерів. 

Яффа. 1993 рік.

За кілька місяців до смерті Григорій, який ніколи не потребував окулярів, став сліпнути. «Темрява надходить, треба встигнути..." Встиг видати маленький, але вдалий альбом – монографію дружини і підвів підсумок багаторічної діяльності виданням брошури – повного бібліографічного довідника  своїх робіт.

Один з героїв оповідань  Островського, одягнений у знаменитий на весь світ френч і штани, заправлені у високі чоботи, виголошує: «Нэт, вэсь я нє памру». Знаючи Гришину самоіронію, думаю, у такому вигляді пушкінський рядок його б влаштував  більше винесеного у заголовок . Оригінал він би вважав занадто пафосним для себе.

Так завершила статтю Міріам Гамбурд.

Львів'янин Григорій Островський помер 1 жовтня 2007 року, у свій 78-й день  народження, похований у Тель-Авіві.