Мій сон – Львів

Повертався меандрами снів - і закортіло перейтися крихітною вуличкою Сковороди. Стояла довгождана вечірня, майже безлюдна прохолода, і вузеньке бруковане русло ласкаво впустило мене до себе. Та сама брама, ті самі вікна помешкання, де я жив двадцять років тому, навіть та сама чорна керамічна прикраса з Гавареччини на підвіконні.

Так дивно, так добре стало на серці; пішов далі, повз корпуси медінституту, спускаючись до Пекарської, і далі - до Зеленої, де в снах завжди зупиняється чотирнадцятий автобус. Голоси телевізорів долинали з розчинених на вулицю вікон; пахощі домашніх страв і старих речей, роками усталеного побуту й затишку, пахощі осілості і безпеки. В одному з таких розчинених вікон сидів капловухий пес, печально дивлячись на сутінки, на безлюдну вулицю, на перехожого мене і на рудого кота, що примостився під парканом. Незвично бути сновидінням львівського пса! Ще ніколи так гостро не відчував я себе гессівським Степовим Вовком, як оце тут, у безгомінні візії, коли, принюхуючись до покручених вуличок, повертався до чергової самотницької келії, до чергового тимчасового притулку реальності, невагомими ногами збуваючи чергову стацію на шляху старого пілігрима. Залишитися б отут - і жити у статечному австрійському будинку, в тихому, засадженому липами кварталі; жити разом з привітною, усміхненою, милою, молодою жінкою, трохи мрійливою, трохи легковажною, - коханою; щодня ходити до праці, цікавої і потрібної, викладати філософську герменевтику, скажімо, або видавати й редагувати журнал «Камена», листуватися з читачами й авторами, писати романи й есе, складати вірші та пісні, все, що спаде на думку.

А у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій. І нікуди більше не квапитись, бо сам темпоритм цього старовинного міста сприяє сповільненню рухів та відпруженості, це якесь невимушене сецесійне анданте, якась мимовільна майже урочистість, до якої пасують Бах і Брейгель, найулюбленіші. Спроквола перебирав кульки цього бозна-колишнього ружанця, старанно топтав ілюзорну бруківку, добре знаючи, що це неможливо, що цього ніколи не буде, ніколи, що сталість і послідовний консерватизм у цьому світі можливі тільки як сни, що дають змогу жити далі, але не справджуються. Якби я направду знову оселився тут, Львів за короткий час втратив би свій романтичний флер, створений безпритульною ностальгією. Почала би дратувати хронічна відсутність води, сморід спітнілих тіл у натоптом напханих маршрутках, стихійні базарчики вздовж вулиць, де м'ясо, сир і городина лежать просто на землі, де блукають обкурені гопники, де тхне вся оця незужита совковість, якої подостатком маю хоч у Києві, хоч у Чернігові...

   Так, направду, посеред того, що ми вважаємо дійсністю, є кілька різних Львовів, змушених співіснувати в одному часопросторі. Є Львів русифікований і постсовєтський, а є український і націоналістичний. Є Львів, заселений учорашніми мешканцями довколишніх сіл, але є також Львів старих інтелігентських родин, коріння яких сягає ще в австрійські часи. Львів - це літера, яку в кожній зі згаданих і незгаданих культур та субкультур відчитують по-своєму, вкладаючи суперечливі, часто протилежні значення. Знаючи про існування всіх цих паралельних Львовів, які, поміж тим, час від часу перетинаються у проблематичних, подеколи вибухонебезпечних пунктах, я водночас знаю ще одне: у мене є свій Львів, недотичний для загребущих лап політика, ділка і профана, що, врешті, одне й те ж. Це Львів, у якому наприкінці 80-х років минулого століття я робив революцію разом зі своїми друзями - поетами, музикантами, художниками, гіпі, кришнаїтами і греко-католиками. Львів, у нелегальному самвидаві якого друкувалися мої перші вірші і повісті. Місто, в якому на нас спускали вівчарок і били гумовими кийками совєтські міліціянти, представники найлюдянішої в світі держави, казали вони. Місто, де ми вперше виконували заборонений гімн України зі сцени, піднімаючи такі ж заборонені синьо-жовті прапори, де відроджували різдвяні вертепи, упорядковували занедбані стрілецькі могили і з трепетом записували на диктофон пісні УПА від старих, немічних вояків, що пройшли пекло совєтських концтаборів. Львівська бруківка добре пам'ятає кроки десятків тисяч людей, які 17 вересня 1989 року вийшли на вулиці, вимагаючи легалізації греко-католицької церкви - чи не тоді я вперше зрозумів, що то є, коли тебе кличе Львів, коли Матриця послуху і страху, закладена в суспільство окупаційною владою, дає нарешті довгожданий збій.

    Звичайно, я знаю і те, що потім нас зрадили. Що політики, вчорашні політичні в'язні, яких Львів небезпідставно вважав героями, вдалися до ганебної колаборації з комуністичними владцями, дозволивши одному з них стати першим президентом України, а відтак, започаткувати хибну й безперспективну лінію подальшого руху. Що велетенський соціальний капітал довіри і солідарності, нагромаджений львів'янами, розтринькали за лічені роки язикаті нувориші-популісти - і сьогодні у Львові ніхто нікому не вірить, так само, зрештою, як і в цілій Україні. Як і за совєтських часів, до речі.

   Все це я знаю. Тому моєму Львову ліпше поки що залишатися там, де він є тепер - у символічній реальності. Тільки там його вузькі вулички є священними на дотик. Тільки там з'являються перехожі, яких я, на жаль, більше ніколи не зустріну в яскравому світлі яви. Бідно вбрані, не підозрюючи про існування мобільних телефонів, КПК й Інтернету, вони п'ють дешеве вино, розповідаючи мені вірші, яким судилося стати безсмертними - але вони не знають про це. Розповіді про реальну Україну викликають у них саркастичну посмішку. А проте, коли я кажу, що нікому не вірю, бо в цьому світі продалися всі, вони заперечно хитають головами. Вони кажуть: виросло нове покоління. Виросли ті, хто не потерпить зради і приниження. Згадай, яким неподоланним здавався зненавиджений усіма монстр СРСР - а ми ж його повалили, бо були юними і вірили, попри відсутність будь-яких підстав. Ці юні, що прийшли, повалять химерну споруду на глиняних ногах, поквапливо змайстровану продажними. Є речі, які не продаються. Тому що саме без них життя втрачає сенс. Душа не продається, Львів не продається, розумієш?

   І розплющуючи очі, повертаючись до сумнівних, у кожному разі завжди надто твердих ласощів матеріального побутування, я мушу зважати на слова, сказані померлими побратимами з потойбіччя, мушу продовжувати спроби поєднати гадано непоєднуване - сни з реальністю, спогади - з мріями, анархізм - з консерватизмом... Одне слово, спроби створити вічний Львів, засадничо українське місто, не провінційний галицький міф, якого жваво і хтиво братимуться деконструювати чужинці, а столицю, з якою вони змушені будуть рахуватися.

Довідка ZAXID.NET

Костянтин Москалець - поет, прозаїк, літературний критик, музикант.

Народився 23 лютого 1963 року у селі Матіївка біля Батурина на Чернігівщині. Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (поезія, семінар Едуарда Балашова). Один із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську, працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень. Лауреат першого всеукраїнського фестивалю «Червона рута» (1989) у номінації «авторська пісня». Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати...»). Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997). Від 1991 р. живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди, займаючись виключно літературною працею.

Костянтин Москалець - автор поетичних книг «Думи» та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима»), «Нічні пастухи буття» та «Символ троянди», книги прози «Рання осінь», філософської і літературної есеїстики «Людина на крижині» і «Гра триває», а також книги щоденникових записів «Келія чайної троянди».

У 2000 році Віктор Морозов записав диск пісень Москальця «Треба встати і вийти».

Проза Костянтина Москальця перекладена англійською, німецькою та японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе.

Лауреат премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Стуса (2004), ім. В. Свідзінського (2004), ім. М. Коцюбинського (2005), ім. Г. Сковороди (2006).