Між «важливим» та «резонансним»: Україна, підсумки року

Нещодавно одне інтернет-видання запропонувало своїм читачам визначити інтерактивним голосуванням «найрезонанснішу» з-поміж десяти подій 2009 року в Україні. До списку потрапили відразу три футбольні події (виграш «Шахтарем» кубку UEFA, виліт української збірної з фінальної частини чемпіонату світу-2010 та багатостраждальне рішення UEFA провести все-таки Євро-2012 у чотирьох українських містах). Ще чотири події мали суто кримільний характер і стосувалися педофільського скандалу в «Артеку», скандалу з депутатом Лозинським, арешту генерала Пукача та визволення українських моряків із рук сомалійських піратів. Ще дві справи мали характер напівкримінальний – п’яна бійка міністра Луценка у франкфуртському аеропорту та закриття грального бізнесу, і лише одна подія не стосувалася (принаймні безопосередньо) ані спорту, ані кримінальної сфери: епідемія так званого свинячого грипу.

Усі ці події у сенсі медійного розголосу були справді найрезонанснішими, хоча жодна з них не була справді важливою – хоч би на тлі багатьох інших подій, що відбулися 2009 року в Україні й довкола неї. Популярне видання, звісно, має право проводити опитування, як йому хочеться, але те, що в основу подібних анкет покладено критерій резонансності, а не важливості, говорить багато – і про якість українських мас-медій, і про характер суспільства, яке без ремствувань такими мас-медіями задовольняється. Одні з них витворюють віртуальний світ, у якому скандали й сенсації просто нанизуються одне на одного, наче у мильній опері, без жодної інтелектуальної рефлексії, без намагання заглибитися в причини того чи того явища, а тим більше – відстежити наслідки. Другі – приймають цей віртуальний світ як підтвердження, що все довкола – лайно, що нікому не можна й не варто вірити, крім найближчих друзів та родичів, і найкраще, що можна зробити у цій беззаконній, дисфункціональній державі, – це сховатись у внутрішній еміґрації, якщо вже не можна податись до зовнішньої.

A тим часом чимало резонансних подій могли б стати справді важливими, коли б журналісти хотіли й уміли з’ясувати їхню важливість, а не обмежувалися самою лише резонансністю. Скажімо, у справі Лозинського варто було б дослідити, як сформувалося явище новітнього латифундизму, хто (поіменно) блокує нормальний ринковий продаж землі і заохочує шахрайську «оренду» велетенських територій, наскільки великим і впливовим є нині цей клас феодалів із власними кишеньковими суддями, прокурорами, начальниками міліції та ватагами озброєних головорізів, що офіційно йменуються «охороною».

Чи, скажімо, у справі Луценка – найліпший час був би поговорити про безвідповідальність українських політиків, відсутність елементарної професійної (та й суто людської) етики, про їхню дрімучу совкову віру в революційну доцільність та про солідарність мафійної зграї, яка своїх не здає. А заразом – простежити помаранчеві витоки цієї хвороби – від Ющенкового заступництва за брехуна-Зварича та нашої загальної поблажливості до помаранчевих міністрів, що впродовж 2005 року відмовлялися – всупереч Законові – скласти свої депутатські мандати, до нашої невитравної й досі готовості голосувати на виборах за своїх брехунів і шахраїв лише тому, що вони – свої.

Власне, і справжньої резонансності наші медії досягти не вміють. Жодне з них, до прикладу, не скористалося шансом розкрутити версію, що з’явилася в міжнародних медіях, про здачу судна «Фаїна» сомалійським піратам за «наводкою» російських спецслужб і про помсту українських спецслужб, які начебто подібним чином здали російську «Арктику» зі зброєю для «Гамасу» спецслужбам ізраїльським.

Альтернативну десятку подій не завжди «резонансних», але справді важливих я почав би, напевно, з невдалої спроби БЮТу і Партії регіонів створити в Україні де-факто однопартійну систему російського типу, де коаліція двох найбільших кланів мала би стати місцевим еквівалентом «Єдіной Росії». Наступним кроком мало би стати піднесення виборчого порогу до семи, а ще краще – до десяти відсотків, підгрібання під один дах усіх телевізійних каналів, ну, а далі – за текстом розсекреченого проекту «коаліційної» конституції. Тимчасова невдача цієї затії випливає не так із сили суспільного спротиву, як із глибокої недовіри вітчизняних політичних шулерів одне до одного. А це означає, що спроба може поновитися – тільки вже не через малоймовірну і малонадійну коаліційну угоду, а радше через поглинення більшим хижаком, який переможе на виборах, меншого, який програє. Так приблизно, як зграя Путіна успішно поглинула зграю Прімакова-Лужкова.

Друга важлива подія – ефектна і, можна не сумніватися, ефективна гра невідомих добродіїв на різких коливаннях курсу гривні, банківських позиках та інших маніпуляціях, пов’язаних начебто з економічною кризою. Сподіватися, що рідна прокуратура коли-небудь розслідує цю, як і більшість інших гучних справ, – не доводиться. А от провести експертно-журналістське розслідування було б варто.

Третя важлива подія – нові газові угоди, такі самі каламутні, як і всі попередні. Те, що Нафтогаз України за всі роки існування, попри зміну кількох президентів і кількандацяти прем’єр-міністрів, так і не «розпрозорився» і не пройшов жодного міжнародного аудиту, говорить куди більше про «прагнення» наших політиків боротися із корупцією, ніж усі їхні декларції на цю тему. Ніхто з них поки що не підніс ножа над куркою, яка несе золоті яйця (і для них, і для їхніх кремлівських партнерів), і не піднесе, тому що принаймні половина олігархічних багатств в обох «братніх» країнах походить саме звідтіль – із золотої труби та заснованої на ній подвійної бухгалтерії.

Четверта подія року – це хамське послання Медведєва Ющенку, безпрецедентне не лише за зухвалістю, із якою президент однієї країни вирішив підказати населенню іншої, кого воно не повинно у жодному разі обирати собі на майбутніх виборах, а й за холуйським підгавкуванням більшості українських (перепрошую, малоросійських) політиків цьому великобратському наїздові на їхню (начебто) державу. Цей ексцес, безумовно, є частиною ширших процесів, зокрема інфантильного намагання президента Обами «перезавантажити» відносини з ґебешним московським режимом і цинічного повернення ЄС та НАТО до звичного бізнесу з цим режимом, попри декларативні незгоди в окремих – марґінальних, слід розуміти – питаннях, на зразок окупації російською вояччиною територій Грузії і Молдови, ескалації провокацій в Криму та нової військової доктрини Кремля, що передбачає збройний захист «співвітчизників» за кордоном і навіть завдання у разі потреби превентивного ядерного удару.

П’ята подія, на мою суб’єктивну думку, – це успішне знищення московськими політтехнологами перспективного молодого політика й кандидата у президенти Арсенія Яценюка. Зусилля закордонних спеців не були би такими успішними без сприяння місцевих дорадників, а головне – без відповідних зусиль самого Арсенія Петровича, котрий чи то просто перехитрував сам себе, а чи щиро повівся на ідею третього шляху, євразійську інтеграцію та іншу бридню, цілком придатну для блазнювання у дусі Корчинського, але аж ніяк не творення реальної альтернативи дотеперішнім українським політикам, по вуха загрузлим у євразійському баговинні. Замість упевнено перебрати собі спраглих нового лідера помаранчевих виборців, він поперся чомусь на історично безперспективні електоральні терени Симоненка та Януковича. Замість представити себе помаранчевим технократом, утіленням (в одному флаконі!) усіх гаданих чеснот Ющенка й Тимошенко, геть позбавленим при тому всіх їхніх вад, він нарядився в якусь блазнювату мілітарну форму та парамілітарну риторику, що пасує європейському інтелектуалові, як, даруйте, корові сідло. Замість стати «українським Обамою», Яценюк став ще одним «озимим поколінням».

Хоча це й добре. Завжди краще розчаруватись у такому політикові ще до того, як він став президентом, аніж опісля. А те, що серед нинішніх чільних кандидатів у президенти нема жодного, хто не був би совком і розумів, що таке правова держава, видно хоча б із їхнього дружного старту у виборчих перегонах іще задовго до офіційного початку виборчої кампанії. Формально ніхто з них не порушив закону, бо ж кожен маскував агітацію чи то під соціальну рекламу, чи то під рекламу книжок і журналів із власними портретами й гаслами на обкладинках. Але за всім цим приховане характерне для всіх совкових політиків прагнення гратися з правилами, а не грати за правилами, – влучно й сумно помічене Хав’єром Соланою.

Серед інших важливих подій варто згадати добровільну відставку з посади міністра фінансів Віктора Пинзеника – досить рідкісний у нашому безпринципному політикумі жест професіонала, не позбавленого європейських уявлень про фахову етику, а заразом і доволі сумне свідчення реального стану справ у нашій економіці та у здійснюваній урядом фінансовій політиці. Не менших похвал заслуговує й інший міністр, котрий, навпаки, не збирається покидати посаду, попри шалений тиск із усіх боків та безсоромне оббріхування у пресі. Намагання приборкати тотальну корупцію у вищій освіті за допомогою успішно випробуваної в кількох вишах, зокрема у Могилянці, системи письмових тестів є безумовною заслугою Івана Вакарчука та його однодумців і безумовною подією 2009 року.

Замкнути десятку важливих подій могли б, як уже зазначалося на початку цієї статті, декотрі з резонансних подій минулого року, коли б отримали хоч якесь реальне завершення, а не залишилися чистими віртуальностями, придатними лише для таблоїдних сенсацій та безконечної війни компроматів. Так, до прикладу, п’яна бійка міністра Луценка у франкфуртському аеропорту (як і його попередні ексцеси) не увінчалась ані відставкою урядовця, ані, тим більше, очищенням та оздоровленням наскрізь прогнилої, напівмафіозної інституції, яку він очолює. Так само й цинічне убивство громадянина депутатом Лозинським не увінчалося ані арештом цього бютівського феодала, ані, тим більше, рішучим наступом усього суспільства на традицію безкарності посадовців та їхніх чад, котрі ледь не щотижня убивають і калічать співгромадян як не з мисливських рушниць, то з шикарних автомобілів на шаленій швидкості.

І, нарешті, не стали подіями ані широко розрекламоване урядом закриття грального бізнесу, ані так звана епідемія свинячого грипу. У першому випадку ми так і не довідалися, хто конкретно виграв і хто програв від цієї акції, які зиски і збитки від неї для всього суспільства, і чому з гральним бізнесом вирішили боротися саме тепер, а не рік чи два, чи десять років тому. У другому випадку справа виявилася ще каламутнішою: навіть простої статистики – скільки людей в Україні щороку хворіє на грип і скільки від нього вмирає – ми не побачили, хоча просте математичне чуття підказує: у 50-мільйонній країні щодня помирає приблизно дві тисячі осіб, тож знайти серед них певну кількість випадків та симптомів, які в сумі витворюють потрібну для медійних маніпуляцій картину, у принципі, не так уже й важко. Відстеження грошових потоків, призначених на боротьбу з грипом, могло б дещо наблизити нас до реальності, як і ретельна увага до поведінки тих чи тих олігархічних мас-медій у цій ситуації. Проте панівна в наших медіях резонансність не передбачає таких досліджень. Вони витворюють віртуальний світ мильних опер, і суспільство, схоже, покірно погоджується жити у цьому безглуздому, безпредметному й безпринципному світі.

Вся Україна поступово стає віртуальністю, де апріорі не може відбутись нічого важливого, як у комп’ютерній грі – хоч би якою вона була захопливою для учасників. Не дивуймося, отже, що саме такими нас бачить довколишній світ, який давно вже нічого важливого від нас не очікує.