Не мій Львів

*

Тому буду банальним. Емоції без знання завжди банальні. Місто для мене - це насамперед люди і вулиці. Це люди на вулицях удень і безлюдні вулиці вночі. Львів денний і нічний мають цілком відмінні genius loci, по-різному поводяться і відкидають тіні. Львів денний - це неодмінний обласний центр із усіма супутніми ознаками базарвокзальності, коли бруківка на вулицях здається не манною небесною, а карою Божою, а привокзальні кіоски з чебуреками - перевалочними пунктами між брамами пекла і раю. Львівський вокзал для мене - це завжди чистилище перед входом до пекла-раю. Покидаючи Львів, я завжди відчуваю полегшення, як після довгого спілкування зі старим ветераном, що страждає на невтримання сечі. Дуже симпатичним, до речі, стариганем, але засмиканим і задовбаним цими нервовими днями, цими скрипучими трамваями, стрекітливими студентками і шумними селянками.

*

Нічний Львів породжує страховиськ і ним не варто пересуватися на самоті. Місто просто переповнене неспокійними душами з непрощеними гріхами. Львів у літературному сенсі ґотичний і ідеально надається до різного роду маніпуляцій з містикою та міфологією. Львів - це ще ненаписаний детективний роман, можливо, містичний трилер з елементами звичаєвого роману. Це нібито лежить на поверхні, але чомусь ніхто по-справжньому переконливо не оспівав нічний Львів. Львівським вежам, костелам, дахам і пивницям ще вигадають своїх убивць і маніяків. Потрібен вмілий побутоописувач із талантом детективіста.

*

Люди, які заселяють денне місто, абсолютно йому не відповідають. Вони не злі і не погані - просто мали б існувати деінде, тільки не тут. І я тут - завжди зайвий. Головна характеристика мого Львова - тотальна невідповідність. Проте з цим неможливо боротись. І не варто, якщо збираєшся з цим якось жити. Можна по-інтелігентському понити над загубленим і втраченим, але така вже цього міста планида - бути повсякчас загубленим і втраченим. За незалежної України плачуть за Львовом совєтським, за Совітів згадували польське міжвоєння, за Польщі, либонь, славили цісарський Лємберґ. Львів вологий од вічного плачу, бо його золота доба завжди в минулому, а попереду самі окупанти. О, так, Львів любить бути окупованим і з радістю вигадує собі нових і нових окупантів. Якщо по-чесному розібратись, то й нині, крім них, там нікого нема. Хіба що дезертири. Бо хто ж плаче? Саме вони й плачуть.

*

«Дезертир» і «окупант» - це домінантні типи сучасного Львова, два його психологічні полюси. Між самовдоволеною пасивністю одних і нахабною пасіонарністю других живе більшість львів'ян, яка себе ніколи й нізащо до жодного з цих типів не зарахує. І слушно, бо хто погодиться визнати себе «рагулем» або «окупантом»? Дезертир із села у місто, мер Любомир Буняк, дає інтерв'ю місцевій газеті і цілком щиро зізнається, що на День Львова поїде додому... в село. Що автоматично переводить його в розряд окупантів. Грань між «дезертиром» і «окупантом» у Львові невидима і тонка. Ніхто ж не наважиться нині сина й батька Вакарчуків визнати дезертирами й окупантами. Але ж, як любить казати прем'єр-міністр Тимошенко, саме вони є хрестоматійними представниками цих двох типів. Старший сюди приїхав і зробив себе, а молодший звідси поїхав і зробив себе. Класичні окупанти Львова зазвичай роблять ім'я і кар'єру за межами міста. Явлінскій, Марініна, Башмєт, Варум... І тільки найвірніші з них, як Ґарік Крічєвскій, залишаються з рідним містом. Сьогодні без «дезертирів» і «окупантів» Львів би загнувся. Як Америка без «червоної загрози» в часи «холодної війни».

*

Всі львів'яни знають, як і що треба зробити, щоб Львів став щасливим і успішним містом. Але самі нічого не роблять. У принципі, цілком типова позиція для багатьох інших міст. Однак тільки львів'яни вміють одночасно пишатися своєю легендарною бруківкою і тут же, через слово, проклинати її за роздовбану ходову свого нового авта. Тільки львів'янин - замість поставити у ванній бак і бойлер, аби бодай для себе, персонально, вирішити проблему води за графіком - голосує за кандидата, який обіцяє подолати перебої з водою. Хоч жоден із них досі навіть не наблизився до розв'язання проблеми. Львів'янин до кінця вірить у диво і вперто продовжує митися від 6-ї до 10-ї, відмовляючи собі в солодких недільних снах і вечірніх походах до театру. І все одно не ставить бак із бойлером. Львів'янин переважно культурна особа і завжди сприймає заслуги свого міста з великою гордістю. Він великий любитель культурної спадщини і мультикультурності. Хоч дуже часто йому здається, що для того, щоб таким себе вважати, вистачить просто сходити на концерт «Піккардійської терції». Львів'янин вважає, що добре знає польську мову, але від його східного акценту в'януть вуха навіть у перемишлян. Львів'янин-поляк приїздить із Вроцлава зі старим, міжвоєнним, планом міста і принципово не помічає змін, які відбулися з ним. Львів'янин - патріот і фанат української мови, але часто-густо першим з усіх україномовних у Києві переходить на російську. У ситуації столиці він поводиться як конформіст, бо звик до психологічного комфорту. Львів'янин може одночасно розмовляти російською і ганити москалів. Львів'янин комунікабельний. Він любить балачки, а ще більше - плітки. Вони проходять у Львові дванадцять кіл і повертаються в абсолютно спотвореному вигляді. Варто було щойно комусь завагітніти, як наступного дня у вас запитають: «Що у вас народилося?» І таке анітрохи не дивує тут, у Львові. Як не здивувало б, приміром, в Одесі. До речі, про характерну спільність цих двох міст ще обов'язково хтось напише. Львів'янин сентиментальний і побожний... Але на цьому варто зупинитись.

*

Бо все це зовсім ніяка не правда, а лише вибрики моєї прикрої вдачі - в усьому бачити тільки зле і кумедне. До речі, цілком львівська риса. Львів'янин має почуття гумору, але своєрідне - з переважанням їдкої, жовчної іронії. Таке буває у хворих на гастрит і холецистит. Тому мені близькі та зрозумілі львів'яни з усіма своїми недоліками і чеснотами: зі своєю кавою і чанахами, мандриками і портером; зі своїми рагулями і хрунями, окупантами-визволителями і батярами, засцяними брамами, рипучими сходами і бляшаними дахами. Що більше я живу у Києві, то більше мені подобається Львів. І за 14 років я не познайомився із жодним киянином, який мігрував до Львова. Зате більш ніж достатньо львів'ян, які приїздять сюди - зі своїми звичками і традиціями, зі своїм Львівським Братством і неодмінними колядками і Маланкою. Можливо, колись я також стану окупантом Львова. Здається, я вже трохи ним став.

Довідка ZAXID.NET

Андрій Бондар - поет, літературознавець, перекладач, есеїст.

Народився 1974 року у Кам'янці-Подільському. Член Асоціації українських письменників. Лауреат видавництва «Смолоскип». Закінчив Києво-Могилянську академію.

Був головним редактором газети Асоціації українських письменників (АУП) «Література плюс», редактором літературної сторінки «Книжкова лавка» в газеті «Дзеркало тижня».

Автор збірок віршів «Весіння єресь» (1998), «Істина і мед» (2001), «Примітивні форми власності» (2004).

Автор перекладів з польської мови: Вітольд Ґомбрович, «Фердидурке» (2002); Марек Лавринович, «Погода для всіх» (2005); Міхал Вітковський, «Хтивня» (2006); Павел Смоленські, «Похорон різуна» (2006).

Вірші Андрія Бондаря перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, шведською, португальською, румунською, хорватською, литовською, білоруською мовами.