Пам’ять замовляли?

Коли могил немає, запалюємо свічку.  Хто в церкві, хто в лісі, або в своєму вікні. Головне, щоб пам’ять не гасла. 

Коли йдеться про жертви нелюдського режиму, хочемо, щоб знали й перестали відводити очі. Втім, не менш важливо, щоб пам’ять про загиблих не використовували у політичних цілях.

12 січня цього року Апеляційний суд м. Києва розпочав попереднє слухання справи за фактом геноциду в 1932-1933 роках в Україні. Вже наступного дня, за інформацією прес-центру СБУ, суд визнав Сталіна та інших шістьох керівників більшовицького тоталітарного режиму винними у вчиненні Голодомору-Геноциду в Україні у 1932-1933 роках і відразу закрив кримінальну справу у зв'язку з їхньою смертю.  

21 січня, знову таки за повідомленням СБУ, вступила в силу „Постанова апеляційного суду м. Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках”. Щоправда, невідомо, як могли оскаржити рішення, котре було вперше оприлюднене Харківською правозахисною групою 1 лютого.

Влада явно вважала відсутність оприлюдненої постанови дрібницею, й вже 14 січня голова СБУ та Президент України заявили про переломне рішення. Віктор Андрійович, наприклад, наголосив, що «Рішення українського суду переводить будь-які дискусії навколо Голодомору з політичної у юридично-правову площину». Може, й переводить, але, здається, доцільно спочатку його прочитати.  Тим більше, коли це не оприлюднене рішення становить, на думку Президента, «додатковий аргумент для українського парламенту щодо запровадження кримінальної відповідальності за заперечення злочинів проти людства».

Деякі подальші плани державних органів у зв’язку з цим рішенням роблять, на мою думку, факт його набуття чинності до оприлюднення ще дивнішим. У повідомленні прес-центру СБУ від 14 січня читаємо:

„Служба безпеки спільно з МЗС України планують з’ясувати, кому і куди за кордон постачалося конфісковане у ті роки в Україні збіжжя. «Мета цієї роботи – встановити компанії, корпорації та уряди, які отримали «комерційний зиск» від злочинних дій тодішньої комуністичної верхівки з конфіскації майна населення України», – зазначив В.Наливайченко. За його словами, такі дії є загальновизнаною світовою практикою щодо компенсації жертвам злочинів проти людяності”. 

Варто з’ясувати, наскільки є загальновизнаною практикою стягнення компенсації за дії, про злочинність яких ті компанії, корпорації та уряди могли не знати. У будь-якому разі треба сподіватися, що суд трохи довше буде розглядати подібні претензії. 

Голова СБУ стверджує, що «Україна є єдиною державою в світі, яка... національним слідством, прокуратурою і судом довела факт вчинення геноциду на своїй території». Чи можна цим пишатися – велике питання, бо суд підозріло швидко зорієнтувався у справі з безліччю історичних подробиць, й за один день спромігся повністю погодитися зі слідством.  Зрозуміло, що за відсутністю живих підсудних відпадає потреба в деяких складових звиклого судового процесу. Проте сумніваюсь, що Нюрнберзький процес чи Міжнародний суд у Гаазі у справі «Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії» тривали так довго тільки через те, що треба було допитувати підсудних.

Неодмінною умовою для встановлення факту геноциду відповідно до Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі Конвенція) є „повністю переконливі” докази „наміру знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”. Серед масових вбивств першої половини ХХ століття геноцидом визнаний тільки Голокост. Пізніше також геноцид визнавали нечасто. Міжнародний суд у Гаазі, наприклад, визнав доведеним тільки один факт геноциду в Боснії. А суд у Києві блискавично вирішив, що встановлено спеціальний намір обвинувачених „знищення частини саме української національної групи”. 

Із вироків на Нюрнберзькому процесі видно, що враховувались і конкретні дії кожного злочинця, і намір та рівень його обізнаності, й не всіх було засуджено до смертної кари, а деяких обвинувачених виправдали. Суд у Києві визнав винними у тому самому злочині всіх обвинувачених.  Якщо потрібне судове рішення щодо Голодомору-Геноциду, то все гаразд. З позиції історичної правди доцільним було би принаймні згадати про лист голови Ради Народних Комісарів УСРР Власа Чубаря 10 червня 1932 р., в якому він намагався привернути увагу Сталіна та Молотова до неможливості виконання нереального плану і потреби збільшення продовольчої допомоги голодуючим селянам. Жодного слова немає взагалі про різні можливості – без значного ризику для себе – реально впливати на ситуацію (не випадково, що четверо підсудних самі стали жертвами репресій).  Це нікого не виправдовує, але відсутність будь-якої згадки про подібні відмінності виглядає принаймні дивно. 

Оціночні судження та припущення щодо винуватців у свідченнях жертв подаються в постанові суду як фактичні докази винуватості „підсудних”.  Такі свідчення є, безумовно, цінними, але треба чітко визначити, що можна вважати доказом, а що ні.  Адже одна жінка, можливо, справді вважає, що тільки етнічні українці в них страждали, а євреї – ні.  Чи цю її думку без якогось фактичного підтвердження варто було залучати до справи – сильно сумніваюсь.  Утім, таких ксенофобських моментів, на жаль, у рішенні значно більше, й навряд чи йдеться тільки про невдалий підбір свідчень. Переконливих доказів, як цього вимагає Конвенція, ще менше.

 Можливо, наголос на українській національній групі зумовлений фактом, що навмисне винищення частини селян не підпадає під Конвенцію від 1948 року.  Як відомо, тоді під тиском радянської делегації прибрали положення про соціальні групи. Одначе не варто забувати й про інші, націоналістичні міркування. Чуємо, зокрема й від голови Галузевого архіву СБУ, що Голодомор має об’єднати українців. А як подібне рішення має об’єднати українців, коли воно фактично називає Голодомор геноцидом тільки одної етнічної групи?

Десятиліттями повторювали цифру 10 мільйонів жертв Голодомору, посилаючись на статистику, яку Сталін нібито назвав Черчіллеві (щоправда, як ціну індустріалізації).  Чимало українців майже обурювались, «не вірили», коли історики висловили обґрунтоване припущення, що Голодомор насправді забрав життя приблизно 4 мільйонів.  А ось СБУ дивним чином вдалось вирішити конфлікт, відновити ту – Сталінську! – цифру. Як зазначив п. Наливайченко, „Остаточна кількість людських втрат України від Голодомору 1932-1933 років становить 10 мільйонів 63 тисячі осіб”. З цих втрат 3 млн 941 тис. осіб померли безпосередньо від голоду і 6 млн 122 тис. становлять ненароджені.

Можна довго та вичерпно критикувати Постанову апеляційного суду м. Києва, але не думаю, що справа полягає тільки в окремих огріхах. 

Безумовно, тішить, що українські спецслужби далеко відішли від зловісної спадщини КДБ. Тим не менш, коли сьогодні виконують одне політичне завдання, де гарантія, що завтра, через місяць, через рік, не погодяться виконувати зовсім інше?  Всі, зокрема й суддя, чудово знали, чого від них очікують, і це підриває будь-яку довіру.  На мій погляд, усім, що пов’язане з пам’яттю, має займатися цілком незалежна структура на кшталт польського Інституту національної пам’яті.

Не стверджую, що жодної політики не було в інших справах щодо злочинів проти людяності чи геноциду.  Часто, на жаль, затягували якийсь „незручний” процес (проти Мілошевича, наприклад) чи не надто енергійно розшукували злочинців.  Проте самі судові процеси проводились належним чином, чого не скажеш про імітацію судового розгляду в Києві 12-13 січня.   

Чи так треба було наполягати на визнанні Голодомору саме геноцидом - не знаю.  Навмисно відбирали хліб у селян, прирікаючи їх на голодну смерть.  Не дозволяли їм виїхати зі села в пошуках харчування, тим часом вивозячи хліб за кордон.  Цей жахливий злочин, безумовно, є злочином проти людяності, про який світ колись волів не знати, деякі західні інтелектуали безсоромно замовчували цей факт, а то й відверто брехали.  Годі мовчати – про це справді зобов’язані знати всі. В ім’я пам’яті загиблих і щоб наступним разом, де би це не було, не відвертались, роблячи вигляд, що нічого не бачать. 

Замість просвітницьких заходів українське керівництво вирішило обов’язково довести, що скоєно – саме геноцид в розумінні Конвенції ООН від 1948 року, і видало відповідні розпорядження.  Відомо було, що цей процес наштовхнеться на спротив з боку Росії, хоча насправді незрозуміло, чому. Але ми повинні зважати й на те, що досить багато фахових істориків не вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію.  Погоджуємось ми чи ні –  це інша справа, але ніяк не політична.  Як тільки політизується, з’являються політичні завдання та спокуса підганяти факти під висновки.  З’являються, на жаль, і такі судові рішення.

Прикро, коли могил досі немає, а навіть пам’ять не можуть не політизувати й використовувати. Прикро та соромно перед загиблими.