ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ. Нація незадоволених

Однак, якщо уявити собі, що ми живемо не в епоху вічного переходу між совєтським і, умовно кажучи, несовєтським образом країни, а ширяємо у просторі «чистих сутностей», де кожен колір неодмінно відповідає своїм якісним характеристикам, а кожна ідея означає саме те, що вона за визначенням мусить окреслювати, то приймемо за основу розуміння «політичної нації» як певного утворення, феномену, який несе в собі позитивний заряд і, виконуючи роль певного цементу, інтегрує суспільство в одне ціле. Саме ця «спільність відмінностей», які навіть в умовах нашої культурно полатаної та розділеної країни ніколи не бувають остаточно неподоланими, й видається її підґрунтям.

Отже, для подальших міркувань на цю вельми дражливу й водночас так само інтригуючу тему, важливо насамперед визначити, що саме в цей період об’єднує всіх без винятку українських людей як спільноту, незалежно від культури, релігії, мови й політичних уподобань.

Передусім усіх нас об’єднують речі негативного характеру – корупція, свавілля й неефективність чиновників, беззаконня, безробіття, безгрошів’я, високий рівень дитячої смертності, низькі пенсії, провалля між багатими й бідними, занепад і розвал житлово-комунальних господарств, стагнація аграрного комплексу, колапс важкої промисловості, стрімке спивання людей тощо. Тобто, якщо уявити собі Україну як суму суспільних виразок і політичних та економічних проблем, то вуйко з гуцульської полонини й товариш-пенсіонер із Криму спокійно знайдуть спільну тему для розмови, будучи одностайними у своїх висновках, які зводитимуться переважно до фрази «все погано». Дарма, що кожен із них знайде свої відповіді на питання, «хто в цьому винен?» і «що з цим усім робити?». Кожен у силу своїх політичних симпатій, звісна річ. 

 

якщо уявити собі Україну як суму суспільних виразок і політичних та економічних проблем, то вуйко з гуцульської полонини й товариш-пенсіонер із Криму спокійно знайдуть спільну тему для розмови

 

Виразки всіх людей без винятку, безперечно, об’єднують. Чи можна вважати таку негативну спільність прототипом «політичної нації» – питання відкрите. Чи можна тішитися з речей, які викликають дискомфорт і дослівно отруюють наше сьогодення обабіч Дніпра? Питання дискусійне. Але оскільки ми домовилися, що обрали маску есенціалістів і маємо до діла з «чистими сутностями», то можемо вже сьогодні стверджувати: наш народ від Сяну до Дону – абсолютно єдиний. Проте, чи має ця єдність у собі потенціал – питання так само дискусійне.

Зрештою, одне вже добре – прихильники соборної України можуть спати спокійно: єдність країни не треба шукати за трьома морями. Це неспростовний факт. Такий самий у своїй об’єктивності, як хабар під час прийому на роботу, «царські села», збудовані «на одну зарплату», або старенька жіночка із простягнутою рукою біля метро. Так, мені можна заперечити, мовляв, соціальний негативізм і різноманітна солідарність на ґрунті проблем і злиднів не може слугувати за відправну точку для майбутнього розвитку країни в її сучасних кордонах. Мовляв, «солідарність злиднів» – депресивна й нетривка. Однак, хто сказав, що структура утворення «політичної нації» раз і назавжди визначена кабінетними вченими, а її шлях устелений пелюстками троянд? Куди подіти особливості розвитку, історичний багаж і психологічні комплекси? Хіба по-іншому могло бути – перепрошую за непопулярну тезу – із таким випадковим державним утворенням, як сучасна Україна, котра ніколи не мала для свого нормального існування ні зовнішніх умов, ні внутрішніх передумов? Достоту невідомо, чи здатна негативна єдність виродитись у щось значно приємніше та прийнятніше. Врешті-решт, наше тотальне незадоволення владою, незалежно від електоральних уподобань того чи іншого регіону – також спільне. Голосувати за них нас змушує радше інерція та безвихідь, аніж віра в обіцянки політиків і їхні доктрини (точніше, їхню повну відсутність).

Втім, якщо намагатися мислити у продуктивному ключі, то чию лише історію не візьми, всі проходили етап негативної єдності. Чи зміг бодай хтось у США уникнути наслідків Великої Депресії кінця 1920-х? Що, крім віри в майбутнє, звичайно ж, об’єднувало перших єврейських поселенців у Палестині? Піт, страх перед знищенням, недоїдання і твердий неродючий ґрунт. Можна, звісна річ, мені заперечити: «Але ж усі вони мали палку віру та святу переконаність!». А я на це відповім: українці – далеко не євреї і не американці, й наша віра здобувається крок за кроком, разом із гулями, які ми набиваємо, разом із безнадією, десь на дні якої криється надія. Тільки-от досі невідомо, на що саме. Впевнений лише в тому, що не в народження «політичної нації». Жоден народ не мислить політологічними конструкціями, йому здебільшого чужа рефлексивність і споглядальність. А надто, коли йдеться про таких різних, але в чомусь дуже єдиних українців, об’єднаних різними поразками минулого й однаковими виразками сучасного і зовсім не здатних на міркування про речі піднесені й доленосні. 

 

якщо намагатися мислити у продуктивному ключі, то чию лише історію не візьми, всі проходили етап негативної єдності

 

Втім, не все так погано в нашому домі. Нас також об’єднують речі, з першого погляду, цілком нейтральні й тривіальні. Це насамперед речі глобального порядку. Ми всюди і за все платимо гривнею. Особливо не відрізняється, залежно від певного регіону, асортимент алкогольних напоїв. Ми всі – від Луганська до Чопа – вболіваємо за українську футбольну збірну, братів Кличків і наших представників на «Євробаченні». Ми бачимо у своїх телевізорах однакових ведучих – Мустафу Найєма, Савіка Шустера і Євґєнія Кісєльова. Ми дихаємо тим самим загазованим повітрям і п’ємо неякісну воду. Нас зустрічають біля однакових пасажирських вагонів однакові провідники в однакових строях. Ми заливаємо однаково розбавлений бензин на заправках «ТНК» і «Лукойл». Нас однаково в усіх супермаркетах запитують: «Картка є? Пакет потрібен? Дякую, приходьте до нас іще». І Google для всіх нас єдиний, і Twitter, і Facebook… Тобто, наше щоденне життя також є зразком нормальної людської єдності, оскільки для багатьох речей цього світу ми не вимагаємо спеціальних пояснень. Тому те, що називають «цивілізаційним розколом» України аж ніяк не стосується цивілізаційних моментів. Усі наші розколи і неподібності мають місце лише в культурі й історії – її візій, векторів і орієнтирів. Ба більше, часто належать лише останній.

Чи вистачає переліченого вище для існування «політичної нації»? Однак, головне питання, яке неминуче насувається під час будь-яких теоретичних міркувань про долю народу і країни, це питання «навіщо?». І за будь-якими спекуляціями не приховати елементарної проблеми: «навіщо Україні політична нація?». Річ у тім, що останніми, хто зацікавлений у творенні «позитивної єдності» громадян, є саме українські політики, які роблять усе можливе й неможливе для того, щоб у жодному разі не спрямувати «незадоволену єдність» у продуктивне русло. Адже це означало б їхній повний крах і кінець. 

 

останніми, хто зацікавлений у творенні «позитивної єдності» громадян, є саме українські політики, які роблять усе можливе й неможливе для того, щоб у жодному разі не спрямувати «незадоволену єдність» у продуктивне русло

 

«Політична нація» передбачає якраз те, про що я ще не згадав – вищий рівень суспільної свідомості. А на цей момент у нас ніхто – ні суспільство у силу своєї інертності та кволості, ні політикум та олігархічний бізнес у силу своєї нездатності вийти за межі принципу «поділяй і владарюй» – у цьому не зацікавлені. Їм потрібен ідеологічно зашорений, безграмотний і темний народ, залежно від того, хто сьогодні при владі, можна запустити на загальнонаціональному каналі російський серіал про «бандитський Петербург» або звітний концерт у Юрмалі, концерт вічно молодого дуету Білоножків або програму «Надвечір’я». Народ, якому завжди можна «впарити» потрібний міф – чи то знедоленої і зганьбленої нації а ля Ющенко, чи то «усьо будет Донбасс» Януковича, за який він у потрібний момент проголосує і приведе «своїх» людей до влади.

Ми будемо до кінця світу на шпальтах газет і політичних ток-шоу розмірковувати про «політичну націю» як позитивну сутність, але ані на йоту не наблизимось до практичного переродження країни тому, що ніхто досі не відповів на питання «навіщо?» і «заради чого?» потрібна єдина політична нація. Справа не в тому, що відповідь на це питання неминуче має провадити до зняття суперечностей між «двома Українами», а в тому, щоб навчитись у межах цих «двох Україн» співіснувати – без самознищення та із взаємною повагою. Тому «політична українська нація» – спрямована в майбутнє, європеїзована, модернізована, позбавлена психологічних комплексів і незалежна від регресивної міфології – й далі залишатиметься «чистою сутністю», від якої тхне медичною стерильністю, що не має до реального стану речей жодного стосунку.