Польський міф Львова: «непевна рівновага»

Як відомо, Львів є для поляків містом-символом. Впродовж кількох десятиліть ситуація була відносно простою: Львів перебував в руках радянських, тобто чужих; поділ на «ми» і «вони» не становив проблем, оскільки з польської точки зору важливим було те, що радянська влада і після свого «другого приходу» в 1944 року трактувала поляків так само, тобто погано.

У виразному поділі на своїх та чужих питання українськості міста легко могло бути витіснене на периферію, тим більше, що практично не існувало контактів між громадянами Польщі та львів'янами. У зв'язку з цим найчастіше між автором, який писав про Львів, та читачем існувала неписана домовленість, яка полягала у тому, що слово «Львів» означало місто 1946 року (найпізніше!), semper fidelis, опору польськості, все найкраще і найгарніше.

Прикладом цієї особливої перспективи може бути хоча б (відомий, як би там не було, з точки зору мистецької фотографії) альбом Адама Буяка Lwów - Lwiw - Leopolis (Olszanica 1997), автор якого в одній з телепередач так говорив про принцип відбору фотографій: «Я хотів ніби повернутися до того довоєнного періоду і показати це місто як ще квітуче, гарне, повне вроди, чарів і всього того, що там залишилося». Відомий фотохудожник спонтанно навів тут приклад кількох польських стереотипів, які закоренилися у післявоєнний час: довоєнний Львів, як гарне, вірне, позбавлене вад місто; Другу світову війну, як цезуру, що однозначно і невідворотно відокремлювала Львів, що був вартий уваги, від того іншого, який таким не був; переконання, що цікавим у Львові є лише те, що «вціліло» після «польського» періоду його розквіту. На марґінесі лише додам - оскільки це питання заслуговує на розгляд в окремій статті, - що порівняння польських альбомів про Львів з українськими, наприклад, відомого львівського фотохудожника Василя Пилип'юка, дозволяє зауважити у взаємному «непомічанні себе» певну симетрію.

Альбом Буяка та висловлення його автора не є чимось незвичайним. Саме такий, далекий від реальності, міфологізований образ Львова усно або за посередництвом незалежних видавництв переказувався впродовж кількох післявоєнних десятиліть. Аура недоступності - оскільки виїзд до Львова вимагав довгих, важких процедур, а також залагодження численних формальностей, як в Польщі, так і на місці - та нелегальності розмов про польську історію цього міста посилювала процес зміцнення і повільного перетворення львівського міфу: від негативної до позитивної еволюціонувала оцінка львівських батярів, зростало переконання про ексклюзивну польськість міста (хоч образ «Leopolis Semper Fidelis» був, очевидно, дуже сильним вже від 1918 року), але одночасно - як би парадоксально це не звучало - про гармонійне співіснування представників усіх львівських національностей.

Конфронтація цього витвореного образу з реальністю стала можливою в дев'яностих роках, коли поступово почало зростати число людей, які зважувалися перетнути східний кордон Польщі, щоб на власні очі побачити це місто - улюблене і, здавалося б, дуже добре їм знане. Саме такий образ запанував у свідомості не лише більшості авторів, які писали про Львів, але також, за їх посередництвом, у свідомості туристів. Однак в цей час почала послаблюватися згадана раніше домовленість між автором і читачем; слово «Львів» повинно було, з огляду на обставини, означати також реальне, матеріальне місто за східним кордоном Польщі, у якому люди говорять відмінними від польської мовами, і в якому стоїть не театр Скарбека, а театр Марії Заньковецької, і не на вул. Лєґіонув, а на проспекті Леніна (пізніше - проспекті Свободи).

Частою і важкою для подолання звичкою «сентиментальних мандрівників», що приїжджають знову побачити місто після тривалої примусової розлуки, було і залишається користування давнім планом Львова, мандрівка у пошуках колись улюбленої кав'ярні чи лавочки в парку. Така поведінка є живим прикладом правдивості слів відомого есеїста Юзефа Віттліна: «Не за Львовом сумуємо після довгих літ розлуки, а за самими собою у Львові».

У самому факті таких мандрівок, як, наприклад, в екскурсії по Москві з «Майстром і Маргаритою» в руках, звичайно ж, немає нічого, що могло б непокоїти. Різниця ж між тими ситуаціями полягає у тому, що у випадку Москви читач-турист усвідомлює, що має справу з літературною фікцією і може прийняти той факт, що не всі деталі, описані на сторінках повісті, зможе віднайти. Натомість образ міфічного Львова з родинних оповідей та описів переказується як вірогідний, а, може, навіть як єдиний правдивий.

У випадку цього міста на історичні переміни, зміну політичних систем та пов'язаний з ними поділ пам'яті на заборонену і дозволену наклалися проблеми психічних травм, пов'язаних з війною та вигнанням, що часто посилювало процес витіснення негативних спогадів. Додатковий вплив мало переконання про обов'язок культивування «нелегальної пам'яті», яка протиставлялася системі, обов'язок, що був визнаний політичним, опозиційним в стосунку до неприйнятої влади.

Це було найважливішим: культивування у спільноті суспільної та колективної пам'яті, захист важливих для творення ідентичності спогадів, які перебували під загрозою офіційного дискурсу. Така ситуація, як відомо, не сприяла вільному висловлюванню думки, піддаванню сумніву догм, які раз і назавжди були визнані священними, ставленню важких питань, одним словом - виходові поза «правильну» патріотичну схему.

Польські тексти-спогади творять далекі від реальності простори, світ минулого, в котрому небо було синішим, а вода мокрішою. З уламків реальності, з фрагментів, які запам'яталися, важливих подій і спогадів у кожному з них з'являється інший Львів. Найчастіше їх об'єднує ініціативний досвід - спогади з дитинства чи молодості. Однак це передовсім Львів польський і польськомовний, де інші національності і культури є в ньому приємними елементами фону, бажаним забарвленням світу, але de facto вони усуваються з поля зору.

Для туриста чи мандрівника клопоти починаються тоді, коли спроба побачити тінь минулого превалює над безпосереднім досвідом, а образи, записані в пам'яті чи уяві, цілковито закривають старший на кілька десятків років світ. Іноді результатом спроби змусити час повернутися назад, а Львів - допасуватися до спогадів, є повна фрустрація та апріорне відкидання усього нового, незалежного, чи то радянського символу на фронтоні будинку, чи пам'ятника комусь з українських письменників.

Зміни, які панують у Львові вже кілька десятків років, - починаючи від назв вулиць та закінчуючи мовою, якою розмовляють його мешканці, дуже довго, або взагалі не бралися до уваги польськими авторами, що говорили про це місто, або служили виключно як приклад «варваризації» Святеє Святих польськості. Сьогодні щораз частіше можна знайти на полицях польських книгарень детальні путівники по сучасному Львову, також щораз більше людей перетинають польський кордон не для того, аби шукати там лише дух минулого, а щоб зустрітися з живими людьми. Теперішній час можна назвати періодом так званої «непевної рівноваги»: взаємне зацікавлення з обох сторін, тобто поляків українським Львовом, а українців - польським, може не витримати випробування часом, але може також (і за такий розвиток подій будемо тримати кулаки) остаточно зіпхнути в минуле безплідні суперечки про те, кому належить Львів. Адже скидається це певною мірою на те, що хтось уперто хоче знайти остаточну відповідь на питання «чия вода у річці».

P.S. У тексті використано уривки розділу моєї першої книжки «Есеїсти про Львів: пам'ять, сусідство, міфи» (Варшава, 2006).

Переклад з польської Ірини Дух