Роль Львова – це роль особистостей

Від редакції.

1999 року Львів зустрічав Леоніда Кучму оплесками: на президентських виборах за нього голосували як у часи СРСР - 100 і навіть більше відсотків «за»; йому урочисто присвоїли звання почесного професора Франкового університету.

2004 року Леонід Кучма став для Львова втіленням чи не абсолютного зла: часи його президентства від того часу звикло називають «кучмізмом», а самого екс-президента позбавили звання почесного професора Франкового університету.

Попри ці чи інші викрутаси долі, Львів «прожив» разом із Кучмою 10 років. ZAXID.NET мав нагоду поставити екс-президенту України декілька запитань щодо його бачення сучасних проблем Львова та подальших перспектив нашого міста.

Авторизовані відповіді Леоніда Кучми ми пропонуємо вашій увазі.

1. Сьогодні в Україні продовжується гостра політична боротьба, яка нерідко переростає у формат міжрегіонального протистояння за схемою «Захід - Центр vs Південь - Схід». На Вашу думку, що сьогодні може згладити міжрегіональні політичні суперечності? Де межа цього протистояння?

«Культурно-історичні розбіжності між Заходом і Сходом країни можуть бути великим плюсом, але поки що це небезпечний мінус. Мені видається, до розпаду країни не дійде, але думати про цю сумну можливість треба постійно. У зв'язку із цим я б утримувався від уживання такого міцного слова, як «протистояння». Суперечності - так, вони є. А протистояння все-таки немає і, сподіваюся, не буде. У нас уже є спільні позитивні спогади. У роки мого президентства йшов помітний процес зближення всіх регіонів України. Я радів: можемо, коли хочемо! І боявся наврочити. А потім пішла жорстока боротьба за владу, і багато чого з досягнутого було загублено. Гарне люди швидко забувають.

По-моєму, політикам і політичним активістам як Заходу, так і Південного Сходу країни треба усвідомити одну річ. Ні Захід ніколи не підкориться Південному Сходові, ні Південний Схід - Заходу. Про перемогу не повинні мріяти ні ті, ні інші. Ніхто панувати не буде. Ніхто не буде номером один. Ніхто не буде першим сортом, поруч із другим чи третім. Можна спробувати заткнути роти всім - і на Заході, і на Південному Сході. Але це шлях у нікуди. Треба раз і назавжди залишити спроби вчити один одного любити Україну. Кожний однаково буде жити й любити Україну по-своєму. Жодна зі сторін ніколи не одержить у своє розпорядження всю країну. Це треба зарубати собі на носі.

Який звідси висновок? Домовлятися. Шукати компроміси. Нехай у Львові з'явиться широкий суспільний рух «За історичний компроміс». Нехай і в Донецьку з'явиться такий рух. Я був би щасливий. Після парламентських виборів 2006 року був шанс створити широку коаліцію. Перешкодили політичні пристрасті, і, якщо сказати прямо, шкурні інтереси. Політичні пристрасті й шкурні інтереси - це гримуча суміш. Нікуди не дітися від факту, що Партія регіонів до широкої коаліції була готова більше, ніж «помаранчеві». Немає значення, які в кого були мотиви. З погляду майбутнього України однаково правий той, хто готовий до широкої коаліції.

Я не втрачаю надії. Багато суперечностей, у тому числі й політичних, зазвичай згладжуються в міру поліпшення життя. Коли людям важко живеться, вони незадоволені, дратівливі, шукають винуватих, вірять солодким обіцянкам. Цим користуються політики-популісти, усі, хто рветься до влади. Добре навчилися спекулювати на забобонах, витягати з-під спуду й загострювати спірні, але другорядні питання. Це взагалі-то підлість. Мені хотілося б, щоб таке ставлення до популізму взяло гору в суспільстві. Популіст - це негідник. Біло-синій, помаранчевий, червоний - немає значення. Негідник, він і є негідник. Буде в суспільстві згода щодо цього - почнемо видужувати».

2. На відміну від початку 90-х років минулого століття, коли Львів та регіон (маємо на увазі Галичину) відігравали в українській політиці вагому, в багатьох аспектах суспільного життя визначальну роль, сьогодні чимало експертів говорять про втрату Львовом статусу одного з ключових міст в загальноукраїнських політичних, а також економічних процесах. На Вашу думку, які причини та події призвели до такого стану речей?

«Мушу визнати, що мені давно не задавали такого важкого запитання. Для відповіді на нього мені треба мобілізувати всю свою політкоректність. Використати весь досвід пересування по тонкій кризі. Або між краплями... Згадую політичні фігури галичан у перші роки української незалежності: Чорновіл, Юхновський, Калинці, брати Горині... Вони дійсно були фігурами загальноукраїнського масштабу. Ось тут і напрошується перше й головне, що можна сказати. Роль Львова, роль Галичини, як і роль Києва, Центру, і роль, скажімо, Харкова, Слобожанщини - це роль особистостей, цілком конкретних фізичних осіб. Якщо припустити, що теза про маргіналізацію якогось регіону, у даному випадку Галичини, має право на існування, то доведеться згадати слова: «Да, были люди в наше время - не то, что нынешнее племя». Або Тараса Шевченка: «Славних прадідів великих правнуки погані».

Так, сьогодні Галичину представляють люди не того росту, що їхні попередники. Мені важко говорити про те, які події призвели до цього. Може бути, що події тут взагалі ні до чого. Мені на думку приходить порівняння зі скарбничкою. До початку 90-х років Галичина нагромадила певний запас людського матеріалу. Цей запас щедро витрачався. І до сьогоднішніх днів, видно, трохи вичерпався. Що ж, слід чекати, коли скарбничка знову наповниться. Ви зрозуміли мою думку? Я кажу не про події, не про якісь явища, а про природну місткість галицької скарбнички талантів. Який звідси висновок? Що може зробити Львів? Що може зробити Галичина? Їм, як і всім українцям, треба сьогодні дуже серйозно думати от про що. Про школу, про шкільну освіту, про шкільних учителів. Шкільний учитель - фігура номер один завжди й скрізь. Школа - головний заклад у будь-якій країні. Це - об'єктивний факт. А от масштаб цієї фігури і якість цього закладу не однакові. Отут все залежить від суспільства й держави.

Ось таку неполітичну відповідь я даю на ваше питання».

3. Виходячи з поточного політичного аналізу, Вашого досвіду державного управління, яким Ви бачите політичне майбутнє Львова та регіону? Які прогнози розвитку міста Вам видаються найбільш адекватними та справедливими?

«Прогнози - справа невдячна. Загалом мені не видається, що доступне для огляду політичне майбутнє Львова й Галичини буде помітно вищим або нижчим, аніж інших земель України. Я розумію, галичанам, зокрема львів'янам, хотілося б, щоб ця роль була набагато вищою, аніж є сьогодні. Звідси - їхня незадоволеність сьогоднішнім станом речей. Але ваша незадоволеність - це, вибачте, ваша проблема. А якщо дивитися об'єктивно, то нічого трагічного ані зі Львовом, ані з Галичиною не відбувається. Вони грають, як уміють. Живуть у міру своїх здібностей і сил».

4. З якими політичними силами, політиками, суспільними, економічними, культурними процесами може бути пов'язаний ренесанс Львова та регіону?

«Ренесанс» - значить відродження. З Ваших слів виходить, що в минулому був грандіозний розквіт, підйом, що змінився занепадом. Я би все-таки не прикрашав минулого й не принижував сьогодення. Ренесансу не буде, тому що не було ні грандіозного розквіту, ні страшного занепаду. А успіх може бути пов'язаний з новими технологіями, а не з важкою індустрією. Нові технології - це поле для кадрів високої й вищої кваліфікації. Їх треба готувати. А щоб у них була робота - потрібні відповідні інвестиції. А для інвестицій потрібна стабільність. А стабільність - це зазвичай плід або диктатури, або компромісу. Диктатура в нас не пройде. Залишається компроміс. Як бачите, я повертаюся до своєї відповіді на перше запитання. Казка про білого бичка. Стара українська казка...»

Довідка ZAXID.NET

Леонід Кучма - Президент України у 1994-2004 роках.