Росія-Білорусь-Україна. Гарячий лід і холодне полум'я

Ще на початку поточного року астрологи в особі відомого Павла Глоби пророкували: у світі очікуються серйозні геополітичні зміни. Виною всьому прихід року Черепахи (за давньоперським календарем), на який у минулому столітті припадали соціальні й політичні катаклізми. Однак не треба володіти даром астролога, щоб переконатися в тому, що 2010 року на пострадянському просторі почалися процеси перезавантаження системи відносин між колишньою метрополією і колишніми окраїнами. Мова йде, перш за все, про відносини всередині "слов'янського трикутника": Росія-Білорусь-Україна.

Помінялися ролями?

Білорусько-російський союз довгі роки вважався зразком економічної та політичної реінтеграції на пострадянському просторі. Незважаючи на молочні, м'ясні й газові війни, стратегічний курс Мінська на зближення з Москвою був стабільним. Лукашенко намагався не дратувати російські еліти надмірно антиросійською риторикою і не створювати нездоланних перешкод для російського капіталу, хоч і періодично демонстрував свою "суверенність", влаштовуючи публічні прочухани "знахабнілим російським олігархам і чиновникам".

Так звана багатовекторність у зовнішній політиці Білорусі здебільшого – декларація: відносини з ЄС завжди були досить прохолодними, жодних реальних спроб зближення з Європою в політичному, економічному військовому плані не було. На тлі ідеологічної непримиренності команди Віктора Ющенка у відносинах з Кремлем Лукашенко створив образ вірного союзника "з характером", якого наближені до влади російські політологи характеризували майже за Пушкіним - "негідник, але ж свій негідник".

Реванш "біло-блакитних" на президентських виборах в Україні кардинально змінив ситуацію на осі Київ-Москва. Незважаючи на скепсис низки українських і російських експертів з приводу намірів Януковича безапеляційно "віддатися" Москві, нова влада почала виразно сигналізувати Кремлю про свої наміри в стилі "батьки" Лукашенка – почалася "білорусизація" України, причому не тільки в зовнішній, а й у внутрішній політиці: починаючи від деконструкції національних міфів і закінчуючи пролонгацією угоди щодо Чорноморського флоту.

Москва сигнал, звичайно ж, прийняла. Але дивна річ - одночасно з розрядкою на українському фронті відносини Кремля з Мінськом почали розвиватися в протилежному напрямі.

В обивателя, необізнаного з деталями політичних комбінацій, могло скластися дивне відчуття, що Білорусь і Україна почали змінюватися ролями. Пристрасті, що розгорілися під час недавньої інформаційної війни, нагадали запеклу перестрілку між Ющенком і Медведєвим у серпні 2009 року. Риторика Лукашенка щодо Росії була схожа на ту, яку використовував колись харизматичний лідер білоруських націоналістів, а нині емігрант Зенон Пазьняк. А залучення Лукашенком в союзники Михайла Саакашвілі викликало напад у люті кремлівських політиків і deja vu у частини просунутого електорату.

Трансформація України в Білорусь виявилася також і в тому, що поряд зі східним напрямом Київ не став відмовлятися (або зробив вигляд) від західного, перенісши, правда, акцент на політико-економічне, а не військове співробітництво. Підтвердженням цьому став недавній візит держсекретаря США Гіларі Клінтон. Цей візит не тільки став свідченням того, що США не втратили інтерес до подій в Україні, а й, можливо, проявом бажання ключових гравців – США, України та Росії – встановити паритет геополітичного впливу в регіоні. Якщо останнє правда, то Україна отримала шанс стати реальним мостом між Заходом і Сходом, чого не вдалося здійснити білоруському президентові.

Випадковість чи закономірність?

Імпульс до охолодження білорусько-російських відносин і одночасного сплеску "братніх почуттів" між Україною і Росією пішов з Москви. Прихід до влади Януковича тільки розв'язав руки російським політикам, щоб почати реалізацію нової зовнішньополітичної стратегії Москви на пострадянських просторах. Політичний оглядач білоруського журналу " Новая Эўропа" Павло Усов вважає, що переорієнтація зовнішньої політики України застрахувала Росію від наслідків конфліктів з Білоруссю, а також виключила можливість вироблення спільної стратегії Україна-Білорусь проти Москви. Ключовою ідеєю, на якій могла б базуватися така стратегія – це ідея Балтійсько-Чорноморського колектора (БЧК).

Про ідею з'єднання нафтогазових систем Білорусі, України і балтійських країн, озвученої 20 років тому лідером білоруських нацдемів Пазьняком, в Мінську періодично згадують під час чергових газових і нафтових конфліктів. Диверсифікація поставок вуглеводнів стала життєво необхідною для білоруського режиму, навіть не стільки для того, щоб забезпечити країну дешевим паливом, скільки з метою отримання надходжень від переробки і продажу сировини. Добрі прибутки – це ситі бюджетники, а останнє означає високу політичну і соціальну стабільність в країні. У 2010 році ця ідея стала як ніколи актуальна через встановлення Москвою високих митних зборів на нафту, а отже – збитковості експорту продуктів переробки. На черзі – газ.

Зондування України на предмет можливості запуску "Одеса-Броди" Лукашенко робив, зустрічаючись з Ющенком під кінець каденції останнього. Тоді обмежилися розмовами. Зараз маємо нову спробу переконати вже Януковича у привабливості призабутого проекту. Спробу не словом, а ділом.

Венесуельська нафта починає надходити до Білорусі відразу з двох сторін – через чорноморські та балтійські порти. 4 млн тонн цього року і 10 млн - наступного. Проблема лише в тому, що якщо з балтійських портів можна прокачувати нафту новополоцькою гілкою "Дружби", то український транзит – тільки залізницею. Звідси і заклик до нової української влади виявити політичну волю. Адже знижки для транзиту залізницею – це одне, а ось будівля аверсного напрямку до Мозирського НПЗ – зовсім інше.

Теоретично процес виходу Білорусі з російської енергозалежності вже пішов. Однак чи є шанси практичної реалізації планів Лукашенка? Політолог Павло Усов відзначає низку істотних моментів, які зводять практично нанівець можливість запуску БЧК. По-перше, щоб нафтопровід окупався потрібно не 4 млн тонн на рік, а в три рази більше. Такий об'єм може забезпечити тільки Азербайджан, на чию нафту власне і був розрахований "Одеса-Броди". Судячи з останніх даних, Баку не збирається брати участь у таких проектах.

По-друге, натомість на 6 млн тонн, які будуть надходити до Білорусі з Росії безмитно (для внутрішнього ринку) Мінськ погодився, правда, неофіційно, не брати участі в проекті "Одеса-Броди". Невипадково повідомлення про постачання нафти з Каракаса через Україну так стривожило Кремль.

Ну і, по-третє, угода з Венесуелою підписано лише на рік, з урахуванням того, що Білорусь буде одержувати нафту безкоштовно. Яка вартість нафти для Мінська буде після цього періоду сказати поки що складно. На думку експертів, важко також визначити прибутковість проекту, бо скільки коштуватиме Мінську тонна венесуельської нафти - поки що залишається таємницею за сімома печатками. У пресі з'являлася цифра 656 доларів за тонну, проте офіційно вона не підтверджена. А коли так, то досі незрозуміло, чи компенсує дружба з Чавесом втрати від російських мит?

Таким чином, гарячий лід відносин з Мінськом і холодне полум'я російсько-українських відносин є частинами стратегії Росії з реалізації своєї нової зовнішньополітичної доктрини, на чолі якої поставлені "реальні економічні інтереси" і тісне співробітництво з ЄС і США в ім'я модернізації Росії. Форматування балтійсько-чорноморського простору відбувається не тому, що Росія прагне мати дружнє оточення. Кремлю потрібні такі політичні конфігурації в сусідніх країнах, які забезпечать їй використання їхніх ресурсів для модернізації російської економіки.

З Україною для Росії вийшло якнайкраще. А що чекає Білорусь? Віктор Білан пише на "Українській правді", що "форматування" Білорусі вже почалося і це питання часу. Справді, зараз Білорусь – це єдина слабка ланка в ланцюзі, яку вибудовує Москва. Всі інші гравці діють, згідно з російським стратегічним планам. Після загибелі Качинського Польща відмовилася від претензій на роль регіонального лідера, перестала заважати планам зближення Росії з ЄС, тихо увійшовши в русло політики Брюсселя. А саме ж "кусючість" Качинського в кінцевому рахунку була вигідна Білорусі у відстоюванні своїх позицій під час конфліктів з Росією. Питання тільки в тому, скільки часу і ресурсів буде потрібно Росії, щоб у Білорусі сформувався оптимальний для неї політичний режим?

Лукашенко – білоруський Ющенко?

Може здатися, що Лукашенко опинився у шкурі Віктора Ющенка, коли той був президентом. Думаю, що це фальшиві алюзії, як люблять говорити поети. Існує низка кардинальних відмінностей між Лукашенком і Ющенком. На думку того ж Павла Усова, зміни в Україні могли б перенаправити вектор білоруської політики у бік ЄС. Тільки в цьому випадку можна було б стверджувати, що Лукашенко пішов слідами третього президента України. Проте білоруський лідер в реальності продовжує зберігати статус-кво, незважаючи на гучні інформаційні баталії і взаємне закидання брудом суперників.

Насправді ніяких дезінтеграційних процесів у відносинах з Росією сьогодні не спостерігається. Тоді як Лукашенко вивергав гнівні філіппіки на адресу керівництва Росії та присягався не віддати жодної дещиці рідної землі, депутати нижньої палати парламенту, як справжні партизани, ратифікували угоди про Митний союз, навіть не внісши його до порядку денного сесії. Не змінилося становище Білорусі в ОДКБ і СНД, незважаючи на відсутність поступу в межах Союзної держави, ознак деконструкції системи союзних відносин. Тиск на опозицію і русифікаційні процеси у Білорусі також не послабилися, що говорить про одне: Лукашенко залишився вірний собі й за 16 років не еволюціонував так, як би цього хотілося чи Москві, чи Заходу.

Розвороту в бік ЄС чекати також не доводиться. Всі спроби ЄС зрушити відносини з Білоруссю з мертвої точки поки безуспішні - взяти хоча б недавній візит до Білорусі єврокомісара з питань розширення Штефана Фюле. Під час зустрічі з комісаром Лукашенко дав зрозуміти, що не варто сподіватися на якісь кроки вбік політичних трансформацій, чого так хоче ЄС. Таким чином, участь в ініціативі "Східне партнерство" поки що є формальною, і немає жодних ознак її подальшого розвитку.

Закордон не допоможе

Між іншим, на зустрічі з Фюле Лукашенко заявив, що "і Москва, і Брюссель чекають результатів майбутніх президентських виборів", давши зрозуміти, що він бачить зацікавленість обох сторін у зміні влади в Білорусі. У Брюсселя немає зараз реальних можливостей і ресурсів для сприяння зміні влади в Білорусі. Однак немає також їх і у Москви, незважаючи на кроки в цьому напрямі.

За час "союзної інтеграції" Москва так і не змогла створити ні сильного проросійського лобі в політичних колах Білорусі ні проросійською опозиції. Інакше реальні зрушення були б уже помітними 2006 року під час минулих виборів. І якщо бути чесним, то не можна назвати нікого, кого Москва могла б вибрати в якості свого кандидата 2011 року. Спроби розгойдати протестну частину електорату за допомогою "Хрещеного батьки" і схожих інформаційних продуктів абсолютно безуспішні. Білоруські соціологи заявляють в один голос, що це не вплинуло на рейтинг Лукашенко: нової інформації для білорусів там не містилося, тому його супротивники і прихильники залишилися "при своєму".

Киргизький варіант у Білорусі неможливий apriori. На відміну від Бакієва, який грабував і без того убогу країну, Лукашенко попри звинувачення в тому, що його стан складає мільярди доларів, створює візуальні докази того, що режим працює на благо громадян. Лукашенко консолідував значну частину суспільства навколо себе, запропонувавши йому до болю знайому (тільки вдосконалену) з радянських часів патерналістську модель стосунків із владою. Ця модель влаштовує багатьох. За лояльність до влади і невтручання в політику білорусу пропонується опіка і блага. Хочеш нову машину, телевізор, високооплачувану роботу? Будь лояльний, і все в тебе буде. Лояльність ця має виявлятися не тільки щодо центральної, а й до місцевої влади, аж до райвиконкомів і жеків.

А тому і рейтинг Лукашенка серед білорусів, як показують опитування Незалежного інституту соціально-економічних і політичних досліджень, коливається на рівні 40% ось уже майже 10 років, зростаючи перед виборами. Судіть самі: якщо б вибори пройшли завтра, за Лукашенка проголосувало б 45,6% опитаних. І це стосується всього населення, а не тієї активної частини, яка ходить на вибори і серед якої переважають люди старшого віку – палкі прихильники політики свого президента. Ось вам і горезвісні 83%, якими так любить вихвалятися Лукашенко.

Тож із "форматуванням" Лукашенка Росії і ЄС доведеться добряче попріти. Якщо, звичайно, такі спроби будуть. Для того, щоб змінити владу в Білорусі, потрібна революція, наслідків якої не знають ні Москва, ні Брюссель. А це завжди ризик. Тому найбільш вірогідною виглядає політика "малих кроків" щодо Лукашенка, чим, зрештою, обидві сторони і займалися упродовж останніх років.

Дружба з Україною проти Росії також не має поки шансів. Як би не розвивалися відносини Мінська з Москвою, Київ навряд чи зважитися запустити "Одесу-Броди". Стільки поступок зроблено, стільки угод укладено, час збирати врожай і отримувати своє у Москви. Тим паче, що вплив орієнтованого на зближення з "Газпромом" Фірташа і його групи в політичних колах "біло-блакитної" України поки що великий. А тому котлети для Києва – окремо, і мухи для Мінська також окремо. Змішувати не можна.