Ще раз про політику пам’яті

У зв’язку з цим хочу запропонувати для ширшої дискусії серію статей про актуальну українську історичну політику.

Історична політика чи політика пам’яті?

Для суспільств постімперського або пострадянського періоду надзвичайно характерними є намагання швидкими темпами вибудувати актуальну лінію історії, яка б заперечувала попередній історичний канон і водночас нав’язувала до нової «правдивої» історичної традиції. Деконструкція попередніх усталених підходів і міфів спонукає до появи нових, а їхнє актуалізування є нічим іншим, як елементами історичної політики. Наразі науковці переважно вживають два терміни для означення цього явища: «історична політика» і «політика пам’яті». Перше є досить однозначним і часто використовується для означення політизації історії, показує його у вигляді одностороннього руху, притаманного усім суспільствам і у всі часи, тим самим намагаючись надати йому рис нормальності та невідворотності, фактично легітимізуючи інструменталізацію історії. Термін «історична політика» містить в собі такі негативні, а подекуди й недопустимі елементи, як намагання певних політичних сил використати владу для встановлення єдино правильних історичних орієнтирів і взагалі використання владних важелів для утвердження в колективній історичній свідомості певних ідеологем та кліше. Намагання окремих дослідників показати, що деяким сучасним суспільствам «історична політика» є не характерною, є нічим іншим, як намаганням зайняти «оборонну» національну позицію. З повною впевненістю можна стверджувати, що «історична політика» в тій чи іншій мірі ведеться у всіх країнах, а рівень її брутальності залежить від функціонування демократичних інститутів держави. Натомість термін «політика пам’яті» передбачає не тільки цілеспрямовану діяльність державних інституцій та груп істориків в історичній сфері, але й ініціативу «знизу», тобто у всій їх взаємодії та багатоплановості. 

 

«історична політика» в тій чи іншій мірі ведеться у всіх країнах, а рівень її брутальності залежить від функціонування демократичних інститутів держав

 

Використовуючи термін «історична політика», дехто з науковців базується на дослідженні цього явища у площині сучасного історіописання, поділяючи істориків на групи і течії за їхніми політичними уподобаннями. За таких обставин осторонь залишається факт, що у творенні цієї політики беруть участь різні актори і ними не завжди є виключно історики або державні інститути. Алєксєй Міллер включає до історичної політики не тільки політизацію історії, але й «тягар» політичної актуальності окремих тем, натомість політикою пам’яті вважає діяльність, «коли мова йде про різноманітні суспільні практики і норми, пов’язані з регулюванням колективної пам’яті. Мова йде про коммеморацію (тобто про спорудження пам’ятників і музеїв, про відзначення на державному і місцевому рівнях як особливо значущих певних подій минулого), про акцентування уваги на одних сюжетах історії і замовчуванні або маргіналізації інших…»

На думку автора цієї статті обидва явища належать до одного й того ж процесу, а «політика пам’яті» є набагато ширшим поняттям, яке включає в себе також «історичну політику». Оскільки до «політики пам’яті» ангажуються не тільки державні інституції, але й окремі суспільні групи, які формуються за різними критеріями, а отже, не варто цей складний і багатогранний процес звужувати до рівня політизації історії, або ж лише до якоїсь конкретної цілеспрямованої діяльності в історичній сфері.

Зазначимо, що участь у виробленні політики пам’яті беруть не тільки державні інституції, але й різноманітні громадські організації. Фінансовий ресурс держави є визначальним, але не монопольним в сучасних умовах, а його монополізм розбивають різноманітні приватні фундації та інститути. Але все ж, за державою залишається дуже важлива функція формування політики пам’яті, а саме підготовка шкільних програм з історії та фінансування пріоритетних дослідницьких проектів, які ведуть науково-дослідні інститути та університети. Держава має також потужний ресурс у вигляді «нормативної сили» і через різноманітні розпорядження, закони та декрети може фаворизувати окремі ідеї, події минулого та діячів.

У суспільстві можуть паралельно співіснувати два види пам’яті – соціальна (комунікативна) та культурна. Соціальна пам'ять твориться через щоденний неформальний контакт та обмін інформацією між різноманітними групами, тоді як культурна є радше продуктом нормативної діяльності держави. Дуже часто між різними політичними течіями та угрупованнями точиться запекла боротьба за володіння саме цим ресурсом для здійснення своєї політики пам’яті. За умов, коли демократичні інститути в державі функціонують недосконало, часто можна спостерігати «проштовхування» правлячою політичною силою «історичних законів», на які не завжди існує однозначний погляд в суспільстві. Французький науковець Етьєн Франсуа вважає, що для західних суспільств характернішою тепер є ситуація, коли першість у творенні «політики пам’яті» більше не належить державним інституціям. Вони дедалі більше змушені відповідати і співпрацювати з різними суспільними ініціативами. На його думку, існування «історичних законів», заперечення яких карається законодавчо, веде до баналізування проблеми і відбирає можливість всесторонньо дослідити питання. Саме тому «політика пам’яті» нових незалежних держав, які постали після розвалу радянської системи, концентрується на законодавчому закріпленні окремих історичних висновків, особливо стосовно найтрагічніших подій вітчизняної історії, а також на намаганнях звести їх до статусу непорушного закону.

Віктимізація, як одна з основних ознак постімперської «політики пам’яті»

Спроби запровадити новий історичний канон на загальнодержавному рівні, з сонмом нових національних героїв часто приводить не тільки до конфліктів у суспільстві, але й до напруження відносин між окремими державами. Прикладом цьому можуть бути відносини Росії та України за останні п’ять років. Намагання Президента України Віктора Ющенка повернути українцям «забуту», тобто на його думку правдиву історію, вилилося у цілу низку складних і суперечливих подій в царині сучасної політики пам’яті в Україні. Спроби В.Ющенка вплинути на процес пригадування українським суспільством, за допомогою завдавання певного національно акцентованого вектора, привели до низки протестів з боку опозиційних до його курсу партій і викликали конфлікт з усталеним імперським історичним каноном, який і надалі плекають російські офіційні чинники. Намагання сучасної української історичної науки відійти від імперського дискурсу веде до деконструкції старого радянського, а точніше сталінського історичного канону. Перехід російської історичної науки, особливо в плані формування навчальних шкільних програм, значною мірою на неосталіністські позиції,  своєю чергою, найбільш болісно сприймає Україна. 

 

Намагання Президента України Віктора Ющенка повернути українцям «забуту», тобто на його думку правдиву історію, вилилося у цілу низку складних і суперечливих подій в царині сучасної політики пам’яті в Україні

 

Однією з важливих рис сучасної української історичної політики є віктимізація вітчизняної історії, намагання представити українців, як націю-жертву репресивної російської та радянської політики. Таке прагнення показати себе виключно жертвою чиєїсь несправедливої політики є властивим для більшості постімперських суспільств. При цьому своєрідним орієнтиром та домінантою є Шоа та Голокост. Негативною тенденцією цього процесу на сучасному етапі є його дихотомія, тобто повна відсутність так званої сірої зони, коли до уваги беруть тільки відносини злочинець–жертва. При цьому в ролі жертви намагаються позиціонуватися цілі народи і нації. Це явище передбачає також певне дзеркальне відображення: якщо були нації-жертви, отже, були й нації-тирани. Тут виникає загроза автоматичного перенесення вини на сучасну Росію як офіційну спадкоємицю Радянського Союзу. Тому спроби українського керівництва досягти визнання на міжнародному рівні Голодомору 1932-33 рр. «геноцидом українського народу» наштовхуються на масовану протидію з боку Російської Федерації. Росія однозначно трактує історію з Голодомором, як один з елементів антиросійської історичної політики України. Основна дискусія розгортається навколо правомірності застосування терміну «геноцид» до подій 1932-33 рр. в УРСР та запровадження кримінальної відповідальності за його заперечення. Вразливість української аргументації полягає в тому, що цей термін вживають для означення політики, спрямованої на знищення народу, а в цьому випадку йдеться про те, що головним об’єктом свідомо організованого голоду було індивідуалістичне, свободолюбне українське селянство, в особі якого був зламаний хребет нації. Такий підхід критикують також українські історики як, наприклад, Георгій Касьянов.

Сучасну українську політику пам’яті часто  ускладнюють непрофесійні позиції історичної науки дії дослідників від Служби безпеки України. Вже навіть на перший погляд дивною видається присвоєння СБУ невластивих для спецслужб функціональних обов’язків, а саме – науково-дослідницької діяльності цієї установи в історичній сфері. Довший час доступ до відомчих архівів залишався обмеженим, а співробітники СБУ, використовуючи цю ситуацію, підготували й опублікували низку власних досліджень. Промовистим прикладом такого історіописання може бути історія з публікацією списків керівного складу працівників Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) та Державного політичного управління (ДПУ) УРСР.  Форма і метод цієї публікації, коли заднім числом дослідник «присвоює» національність працівникам радянських репресивних органів, є не тільки неприпустимими в історичній науці, але й такими, що спрямовані на розпалювання міжнаціональної нетерпимості та ворожнечі. В історії з публікацією списків та проставлянням власноручно публікаторами національності «єврей» навпроти неслов’янських прізвищ, проглядається спроба подати жертвою виключно українців, а роль ката в цьому випадку покласти на євреїв. Після публікації першого «Списку» на офіційному сайті СБУ, Український єврейський комітет заявив, «що опублікований СБУ список партійних i радянських керівників, очільників ОДПУ i ДПУ УРСР фактично покладає етнічну відповідальність за трагедію Голодомору на євреїв i латвійців. У списку наведено 19 прізвищ, серед яких переважають єврейські прізвища. Якщо людина змінювала ім’я та прізвище, то в дужках зазначається її перше ім’я та прізвище. У списку опубліковано прізвища працівників ОДПУ, які через свої посади не могли мати безпосереднього стосунку до репресій. Так, наприклад, зазначаються прізвища начальників статистичного та транспортного відділів ОДПУ». Непрофесіоналізм такого науково-історичного підходу полягає не тільки в тому, що очевидним є намагання етнізувати проблему, але й у спробах накинути іншій нації колективну вину.

Можна багато розважати про те, яка саме мета переслідувалася подібною історичною публікацією документів? Версій відповіді може бути кілька. Залучення єврейського чинника до історії з Голодомором однозначно перегукується з постулатами нацистської пропаганди про те, що СРСР є єврейським витвором, а отже, відповідальність за всі злодіяння цього режиму, зокрема за організацію штучного голоду 1932-33 рр., несе жидо-комуна. Останній термін досить широко використовувався у пропаганді ОУН, яку вона вела на окупованих німцями територіях, частково виправдовуючи у подібний спосіб нацистську екстермінаційну політику щодо євреїв. Нацистська пропаганда того часу намагалася поставити знак «дорівнює» між комуністичною ідеологією та єврейством, замовчуючи факт, що в основу радянської доктрини було покладено інтернаціоналізм і всі учасники цього процесу виходили не зі своїх національних позицій, а радше намагалися якнайшвидше розірвати зі своїм національним минулим.

До усталених кліше цього типу можна зарахувати тогочасні постійні підозри в єврейській змові проти українців, але з повним замовчуванням участі українських комуністів у цій політиці. Часто виникала парадоксальна ситуація, коли націоналісти відмовляли в праві бути приналежними до української нації тим, хто не поділяв їхньої ідеології та методів боротьби. Таким чином, чисельність української нації то неймовірно розросталася, то зменшувалася до кола послідовників націоналістичної ідеології. Отже, публікуючи такого роду документ, автори вдалися до відвертої маніпуляції з метою «відбілити» діяльність ОУН на початковому етапі Другої світової війни; мовляв євреї заслужили - причини для антисемітизму в українців були. Водночас СБУ хотіла продемонструвати особливий рівень страждань українського народу, коли він (український народ) ще раніше від євреїв виявився жертвою. Про це частково свідчить і політика Президента України В.Ющенка, спрямована на міжнародне визнання Голодомору геноцидом українського народу. Офіційні українські установи, аж ніяк не заперечуючи факту Голокосту, намагалися представити свою історію, як період виключно гонінь та переслідувань, і що за кількістю жертв українці не поступаються євреям. Спроба нерозривно пов’язати Голодомор і Голокост проглядається і в намаганні запровадити адміністративну й кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору і Голокосту. Відведення українцям виключно ролі жертви за умови виключення з їх числа всіх комуністів як не українців та перекладання відповідальності на комуністів-євреїв, є яскравим свідченням маніпуляцій історичною свідомістю та живучості старих антисемітських кліше. 

 

Однією з важливих рис сучасної української історичної політики є віктимізація вітчизняної історії, намагання представити українців, як націю-жертву репресивної російської та радянської політики

 

Такий підхід повторюється також у трактуванні складних періодів українсько-польських відносин. Мова йде про наукову інтерпретацію українсько-польського конфлікту на Волині часів Другої світової війни. Абстрагуючись від маси пропагандистських публікацій з обох сторін, на серйозніший аналіз заслуговують національна  «аргументація» та методи, якими історики намагаються надати своїй нації ексклюзивного статусу жертви. Деякі українські історики, приступаючи до опису трагічних подій на Волині, починають виклад проблеми із переліку національних кривд, які заподіяли поляки українцям: Українсько-польська війна 1918-19 рр., політика пацифікації з плавним переходом до нищення православних церков на Холмщині 1938 р. Опис  такої ретроспективи має на меті підвести читача до висновку, що це був справедливий і виправданий історично крок, а жертви заслужили на покарання. 

Особливо загострюють ситуацію в суспільстві публікації різного роду товариств та організацій переселенців та «кресов’яків». Під виглядом наукових досліджень і з благородною метою, що злочин неодмінно має бути покараним, просуваються відверто реваншистські ідеї, коли на українців покладається колективна відповідальність за масові вбивства польського населення на Волині. Спроби проведення безсторонніх наукових досліджень часто сприймаються в обох суспільствах - і в польському, і в українському, як опортунізм і зрада національних інтересів. Часто поява публікації на складну тему в одній країні викликає потребу створення власного дослідження, але у вигляді своєї національної інтерпретації подій. Таке історіописання нагадує біг замкнутим колом, в якому немає ні початку, ні кінця. Водночас в обох суспільствах є помітною конкурентна боротьба за ексклюзивну роль жертви у цьому кривавому конфлікті. Одним із таких випадків несумлінного дослідження трагічних подій українсько-польського минулого є видання Владислава та Еви Сємашків. У дослідженні польських авторів відчутно гонитву за якнайбільшою кількістю польських жертв без належної верифікації свідчень і фактів. Проте згадана вада не стала перешкодою на шляху перетворення книги на «мартиролог польського народу».

Для налагодження діалогу між інтелектуалами обох країн запроваджено низку зустрічей в межах програми «Україна-Польща: важкі питання» . Багатоплановість таких зустрічей підтверджує участь у них безпосередніх учасників подій. В обох суспільствах сформувалося свого роду ядро з науковців, які ґрунтовно займаються темою українсько-польських відносин. Тільки відповідальна і чесна праця польських та українських істориків, а не форумна тріскотня та партійно-політична риторика, може дати об’єктивні результати дослідження. Польський історик Гжегож Мотика назвав однією із найскладніших проблем питання примирення польської й української пам'яті. Історик запропонував бути відвертими у своїх дослідженнях і з великою відповідальністю ставитися до кандидатів на проголошення національними героями, зважувати, чи можна виправдати боротьбою за незалежність проведення кривавих акцій проти мирного населення. Проте, як показала практика, проблема українсько-польського конфлікту ще довго буде інструменталізуватися як мобілізаційний чинник на виборах та використовуватися як чинник міжнародної політики.