У кнайпі, в тамбурі... – далі скрізь?

Так вже вийшло, що між двома таборами - тих, хто палить, і тих, хто тютюнового диму не витримує, я опинився десь посередині. Мені пощастило не набути тої дурної нікотинової залежності, яку мають мільйони моїх співвітчизників обох статей і всілякого віку у спектрі від молодшого шкільного до „однією ногою у труні". Ця зараза не примушує мене запалювати паперову паличку, ледь продравши очі, і потім повторювати цю процедуру по кілька десятків разів на день. Що таке „пухнуть вуха", коли життєві обставини залишили без сигарет, знаю тільки за чужими прикладами. Проте й затятим некурцем я не є, і тому маю дяку сказати своє слово на захист куріння та курців. Хоча б через дух протиріччя, отримуючи кайф бути неполіткоректним та ідеологічно невитриманим.

У шкільні роки я не закурив жодного разу - не тягнуло. У студентські ніякого задоволення від спробуваних сигарет не відчув, тому й не призвичаївся. Армії, тієї школи життя, після виходу з якої шанси стати курцем і випивакою різко зростають, я уникнув. Альтернативною школою, де й познайомився ближче з тютюновими виробами, стали походи в гори. Один із компаньйонів у першому моєму поході взяв із собою люльку, з якої ми й курили вечорами потрощені „Козаки" без фільтра. У другий похід ми придбали кілька пачок  папірос  „Запорожці". О, то був справжній витвір мистецтва від радянського Харчпрому! Квадратна картонна коробочка на 25 цигарок, відкривається як шкатулка, на кришці - славетні козаки, що пишуть турецькому султанові лайливого листа. Відтоді „Запорожців" я більше не зустрічав ніде, то ж нині доводиться споживати „Бєломор". Щоправда, курю я їх так само, як Біл Клінтон травку - не затягуючись. Бо як добре затягнутись, може стати зле (один хлоп якось спробував, затягнувся на повну і ледь не вирубився). Роблю я це нечасто, зазвичай у компанії, коли передбачається зловживання алкоголем. Є тут, звісно, елемент показухи - всі витягають свої серійні пачки, а ти - портсигар із „бєломорінами". Купувати папіроси є справою непростою. Їх практично ніде не продають, принаймні, в Закарпатті цих цигарок не знайдеш в жодному тютюновому відділку магазину чи навіть спеціалізованих крамницях, де ніби є все - від сигар до люльок. У Берегові їх можна час від часу купити на базарі у якогось дядька, для чого змовницьким тоном треба спитати, чи є папіроси, і він витягне їх із сумки. Але не завжди, і в асортименті у нього лише „Бєломорканал" петербурзької фабрики імені Урицького, які любляться мені значно менше, аніж вітчизняні - виробництва Феодосійської тютюнової фабрики. Лише в Криму завдяки цій фабриці папіроси є в асортименті, в різних картонних пачках простенького дизайну, який може вже йти як „вінтаж". Смак їхній не порівняти із штучним смаком і димом звичайних сигарет, які я через цю штучність практично не вживаю.

Інший вид тютюноспоживання, який я практикую - це куріння люльки. О, це для мене справжній обряд, якому можна придатись у пообідній час у вихідні та свята. Люлька й поготів не йде в жодне порівняння із сигаретою, типовим продуктом епохи масового виробництва, безособистою багатомільярдною штамповкою, призначеною, як і більшість сучасних товарів, на виключно однократне споживання. Не те люлька. Аби нею подимити, треба набити її тютюном, притрамбувати, запалити, а вже тоді пускати димок неспішно, вдумливо, спілкуючись на якусь спокійну тему, слухаючи музику чи почитуючи газету. Я особисто при цьому потягую пиво, хоча припускаю, що з позиції справжніх поціновувачів люльки це й неправильно. Оці цінителі знають про люльку все - як її вибрати (ціна - не найголовніший чинник, за великі гроші можна й фуфло придбати), як обкурити, як набивати, як потім чистити. Хіба хоч щось з елементів такого ритуалу притаманно палінню сигарет? Коли чистиш люльку, бачиш, наскільки вона є чесною штукою.  Шуруючи в ній спеціальними йоржиками та ножиком, виковирюєш чорні смолі, кавалки яких подекуди забивають мундштук. Ти дивишся на них, оцінюєш, скільки тут зібралось коневбивчих крапель нікотину й усвідомлюєш, що твоє рішення подимити цілком свідоме, і за його наслідки ти відповідатимеш сам, а не позиватимешся на мільйон на тютюнову фірму, яка тебе, дурня, вже й так, і сяк переконувала, що палити шкідливо, але все ж не переконала. Щодо тютюну, то з ним у мене проблем немає - я вирощую його у себе на балконі. До осені з маленьких зерняток вимахує кілька рослин ростом із людину, із листям, як у невеликого лопуха. Квітучий тютюн радує око, його спокійно можна вважати декоративним кущем. Після цвітіння листя треба зірвати й висушити. Удома, звісно, всіх вимог до цієї доволі клопіткої справи не витримаєш, але загалом все виходить як слід. Власного врожаю вистачає на кількадесят пообідніх обрядів (не перекуром же таку справу називати!).  

Питається, навіщо я тут це розповідаю? Аби прорекламувати „альтернативне" паління, мовляв, воно не шкідливе, а може, й корисне (до речі - а може - за рядом наукових досліджень, паління запобігає розвитку старчого слабоумства, хвороби Паркінсона й шизофренії)? Та ні, я не намагатимусь спростовувати всі докази шкоди паління - вони мають рацію. Рації не мають ті, хто повів наступ на курців, зробивши їх справжніми вигнанцями суспільства. У цьому наступі Україна почала наслідувати закордонний приклад. А „за бугром" курця поставлено в умови куди більшої дискримінації, ніж будь-якого іншого маргінала, навіть відвертого ісламського екстреміста. Ніби задля збереження суспільного здоров'я там людині, що любить тютюн, місця на землі стає все менше. От тільки така турбота здається фарисейською у суспільствах, які страждають на масове ожиріння від нездорової їжі чи сидять на антидепресантах. Але пошук відповідей на запитання „Кому вигідна боротьба з палінням?" вартує окремої статті, і не тут, а десь у кримінально-політичному виданні. Лише поверхневий аналіз указує і на фармакологічні компанії, насамперед, виробників штучних симуляторів, і на самих виробників сигарет, яким не важко відкупитись кількома сотнями мільйонів у.о., створивши у такий спосіб, імідж соціально відповідальних бізнесменів. А далі мільйони на боротьбу з курцями непогано освоюють закордонні та й наші „грантожери" - так само, як завжди дуже непогано живуть усі ці офісні борці з бідністю, туберкульозом, СНІДом чи гендерною нерівністю.

Загалом, на наших теренах боротьба проти паління перетворюється на черговий фарс.  Згідно з останніми змінами до закону про боротьбу з палінням, подимити не можна буде навіть у тамбурах потягів - вагонами ходитимуть бригади з пожежників та міліції, та штрафуватимуть на суму від 85 до 170 грн. Цей же маразм розповсюджується на бари та кав'ярні, половина місць яких має бути для тих, хто не палить. Відтак, більшість забігайлівок, куди простий люд заходить, аби перекинути „півдеці" або  випити кави - із неодмінною сигаретою, опиняються поза законом. Задля чого? Задля збереження здоров'я нації - чи поповнення кишень числених контролерів? Цілком логічною є заборона палити на дитячих майданчиках, у навчальних закладах, лікарнях, на спортивних аренах. Але кого захищають борці з курінням у тамбурах наших смердючих потягів, чи напівбомжацьких кнайпах? Громадян, які не палять і потерпають від тютюнового смогу? Та що їм тоді робити у цих забігайлівках? Якщо хтось не витримує гучної музики, він просто не ходить на дискотеки - чи, за логікою борців за загальне здоров'я, і там мають бути кімнати для любителів тиші площею не менше 50%?

При цьому державні борці з палінням якось зовсім не зважають на всі інші загрози, що оточують нас - від паскудної їжі (отруєні агрохімією рослини, вигодувана на гормонах худоба та все ще й виморожене та оброблене антибіотиками) до смертельно небезпечної води у кранах (а куплена за чималі гроші бутильована зазвичай нічим не краща). А повітря, прокопчене мільйонами автомашин та рідною важкою промисловістю? Підраховано, що мешканець Києва за рік вдихає від 60 до 100 кг вихлопних газів, ужгородець чи мешканець Горлівки явно не менше. То невже куріння „Запорожців" небезпечніше за просте дихання на повні груди у Запоріжжі?

Так, поступово обмежуючи коло можливостей пустити димку, можна дійти до того, що й на власному балконі палити буде протизаконним. Прецеденти вже є - само собою, почалося з Америки, де взагалі обожнюють забороняти. Палити у власних квартирах там заборонили у невеличкому місті Бельмонт у Каліфорнії і, здається мені, це лише початок. Того й побоююсь, що якихось кілька років - і я вже стану потенційним правопорушником навіть на власному балконі. Я і так уже ним став, бо маю кілька дисків із таким кіно, яке наші борці за мораль із знанням справи препарували й назвали порнографією. Не кажу вже про гігабайти скачаного кіно й музики - це ж недоотримані мільярди, за які так плачуться наші „зірки" (хоч їх я якраз і не качав, але „копілефт" - то вже інша тема).