WWW.МАЙБУТНЄ.COM

«Cлухайте ви, нормальні люди! Ми бачимо правду, якої ви більше не бачите. Правда в тому, що сутність людини це любов і віра, мужність, ніжність, щедрість і самопожертва. Все решта - це перепони, створені прогресом вашого сліпого неуцтва.» Такі останні слова персонажа фільму «Альфавіль» перед розстрілом. Жан-Люк Ґодар створив 1965 року стрічку, жанр якої визначають як наукова фантастика в дусі film noir, і в якій йдеться про місто майбутнього Альфавіль, кероване комп’ютером Альфа60.

Тут існують закони,  за якими заборонено вияви почуттів, і якщо керівництво вважатиме чиюсь поведінку нелогічною, то одразу позбувається такого мешканця. Суспільство перетворюється на роботів, які не плачуть і не сміються, а також не знають таких слів як кохання, романтика чи поезія, бо їх просто вилучили зі словника, який заміняє всім Біблію. У фільмі немає жодних спецефектів, особливих костюмів і декорацій, всі зйомки проведено на вулицях Парижа середини 1960-х, оскільки метою режисера не було вразити глядача фантастичними візіями майбутнього, а розповісти про те, що відбувається вже тут і зараз, з нами всіма, чуттєвими створіннями з мріями і снами, в еру технологічного прогресу. Ми не помічаємо, як змінюємося, вважаючи, що бездушні логічні роботи і контроль над життям кожної людини це перспективи прийдешніх десятиліть чи навіть століть. Але чи дійсно сучасне покоління здатне на гуманність і вияви нестримних щирих почуттів, як це було «до комп’ютерної ери»?

Адже хто зараз шукає подарунки у крамницях, коли можна надіслати кухоль пива, яхту, м’яку іграшку або діамант «друзям» в соцмережах facebook чи vkontakte? Навіщо купувати комусь квіти, якщо є смайлик з трояндою в icq і якщо виникне бажання когось обійняти то для цього є ведмедик з розпростертими обіймами, готовий подарувати тепло в skype? Та й взагалі, який сенс бачитись друзям, коли й так всі новини відомі з блогу кожного на livejournal або twitter?

Десятки фотоальбомів дозволяють вірити власникам екаунтів, що їхнє життя не безглузде і події в ньому мають сенс, особливо якщо їх обговорюють друзі в численних коментарях. Стільки захоплених відгуків і пропозицій дружби, а поруч нікого. Сидячи самотньо в своїх помешканнях відтепер ні в кого не виникає відчуття браку спілкування. Життя яскраве і цікаве без потреби виходити на вулицю, та й навіщо, якщо там стільки небезпек, епідемії, злочинність, бруд і холод.

Хікікоморі – герой однієї з новел фільму «Токіо!» - зачинився вдома на 10 років, і отримував все потрібне, замовляючи телефоном. Єдине, що змусило його покинути квартиру, це дівчина, в яку він закохався. Вийшовши з дому і опинившись на порожній вулиці, герой зрозумів, що навколо всі такі ж хікікоморі як і він сам, в’язні своїх лептопів, активні персонажі Інтернет-середовища і вже відсутні в реальному житті. У житті, в якому навіть не встигаєш за кимось посумувати.

Я сумую за тими часами, коли я сумувала за своїми друзями, особливо тими, котрі живуть в далеких країнах й інших містах. Колись спілкування обмежувалось листами в конвертах з відкритками на свята і рідкісними телефонними дзвінками. Тепер можна бачитись в скайпі або спілкуватись в чатах, вибрати мобільного оператора з гнучким тарифом і говорити годинами по телефону, навіть не підозрюючи, як кайфували колись люди і якими важливими для них були ті кілька хвилин розмови, коли їхні кохані долали в негоду шлях до пошти чи телефонної будки, щоб зателефонувати аби почути рідний голос…

Ми насолоджуємось плодами технічного прогресу, які дарують нам свободу вираження і зберігають наш час. І здається, тепер все значно краще, ніж колись. Мабуть, ніхто не хотів би повернутись в минуле і відмовитись від благ сучасності. В Інтернеті люди вчаться насміхатися і піддавати осуду будь-кого, хто не сподобався, і чхати на моральні приписи суспільства, відчуваючи себе всесильними, сміливими і розкутими. Прийшовши на вечірку, після першого ж танцю тягнуть привабливого незнайомця/незнайомку в ліжко, а кількома днями опісля дарують одне одному персні, і позначають всіх друзів «вконтакті» на фото в альбомі «Заручини». Це лише один приклад з багатьох ситуацій, які потрохи втрачають оболонку абсурдних історій обмежених людей, і сприймаються із захопленням знайомими, які вважають, що так і має бути, і життя вдалось, якщо в тебе високий рейтинг і «п’ятірки» з плюсом на odnoklassniki.ru.

На youtube є відео зі шлюбної церемонії в церкві, на якому зображено, як наречений під час присяги біля вівтаря одночасно пише статус в facebook і оновлює свій twitter.

Люди втрачають вміння відчувати, створюючи бажаних персонажів в Інтернеті, які починають жити їхнім життям, єдиним і дуже цінним. І коли власники екаунтів помруть своєю біологічною смертю, то їх клони з найкращою аватаркою продовжуватимуть жити в мережі і, можливо, навіть отримуватимуть запрошення на розважальні події, на які, щоправда, не зможуть піти.

«Ми живемо в порожнечі метаморфоз, але є відлуння, яке чути цілий день… відлуння за межами часу, страждання чи ласки… Ми наблизились до нашого сумління чи віддалились? Твої очі повернулись з деспотичних земель, де ніхто не знав значення погляду…» Мешканка міста майбутнього в фільмі «Альфавіль» не зрозуміла цього тексту, коли прочитала. Слова, які вона колись любила, такі як «плач», «осіннє світло», «ніжність», зникли чи просто стали нікому непотрібними тому, що з’явились нові слова, які виражають нові ідеї. 

Жан-Люк Ґодар, знімаючи фантастичний «Альфавіль», не знав 1965 року, яким буде життя людства через майже півстоліття, як виглядатимуть міста, будинки і автомобілі. Але він бачив, на що перетворюються люди і як легко відмовляються від всього, що є в них справжнього, щирого і чуттєвого, віддаючи без бою своє життя і свої почуття електронно-обчислювальним машинам.