Євгенія Гапчинська: Львів не змінюється, у хорошому значенні цього слова

До 21 лютого у львівській галереї «Зелена канапа» триватиме «Тепла виставка» Євгенії Гапчинської. На «Теплій виставці» експонується 20 робіт художниці, яких раніше не виставляли у Львові. Представляти художницю, очевидно, не потрібно. Підтвердження цьому – нескінченний потік відвідувачів, які приходять подивитися на картини, оглянути каталоги, календарі й нові книжки художниці. Хотіла б лише зауважити, що у спілкуванні Євгенія Гапчинська – неймовірно мила і безпосередня людина, вона несе в собі стільки ж позитивного заряду, як і її полотна, її малюки і малючки, її неймовірно добродушні, кумедні і пухкенькі ангелятка. Картини наштовхують на думку, що в душі Євгенії досі живе та дитина, яку так часто втрачають в собі дорослі й завдяки якій можна радіти життю, творити і насолоджуватися кожною миттю.

Про формулу щастя, про підробки «під Гапчинську», про ініційований художницею національний конкурс малюнку «Ліптон Ковток Натхнення», про Париж, Київ і Львів – в ексклюзивному інтерв’ю художниці ZAXID.NET.

- Скільки часу Ви створювали картини, які представлені на цій виставці? Скільки триває робота на одним полотном?

- Від одного тижня до місяця. Менші малюю близько тижня, а великі – місяць.

- Ви у своєму блозі написали, що існують підробки Ваших робіт, і називаєте Ви їх жмихом. Часто з цим стикаєтеся?

- Дуже часто, щодня практично. Ну, не я особисто, але от хтось десь бачив, наприклад оголошення в газеті: «роботи під Гапчинську, недорого, підпису не ставимо». Таке різне присилають.

- І як Ви це сприймаєте?

- Я абсолютно спокійно ставлюся до цього. Це ніби зворотний бік медалі. Людям хочеться цього, врешті-решт, всіх у світі грошей не заробиш. І для чого злитися чи якось «полювати» за цими людьми, якщо можна цей час використати для творчості?

- Оскільки вже зайшла мова про гроші, то таке запитання напрошується: ось Ви називаєте себе «постачальником щастя №1» (чи вас називають), це ви, до речі, самі придумали?

- Не я, але я собі присвоїла (усміхається).

- Так от, Ваші картини дорогі, і це наштовхує на думку, що для середньостатистичної людини є недоступним це щастя, тобто, можливість мати вашу картину, купити її. Як ви до цього ставитеся, чи Ваші роботи призначені тільки для еліти, для багатих людей?

- Ну я до цього ставлюся, як до природного явища, до дощу. Це само по собі так склалося, я ж прекрасно розумію, що якщо їх віддаватиму за сто доларів, то цієї виставки не буде за один день. А я ж не можу працювати з такою швидкістю. Тому ставлюся до цього ось так: усе розумію, але змінити нічого не можу. Я прекрасно розумію, що коли ми говоримо про щастя, то зрозуміло, що, можливо, деяким людям просто смішно про це чути, і вони  думають, що ось це тільки для багатих чи сильних світу цього. Але ж у цього є й інша сторона, про яку я вже сказала.

- А що, на Вашу думку, потрібно людині для щастя?

- Я думаю, що, можливо, це затерта вже фраза про «формулу щастя», але насправді така формула все-таки існує, і вона складається з чотирьох чинників – це любов, сила, багатство і здоров’я. Коли існують ці чотири складові в людини, тоді в неї в кожному разі є все для того, щоб почуватися щасливою. А те – вміє вона себе такою відчувати чи ні –  це вже її проблеми.

- Ваші домашні є першими глядачами картин, як вони про них відгукуються?

- Діма (чоловік Євгенії – ред.) часто критикує мене, навіть доводить до сліз, він може сказати щось зопалу таке грубе, не подумавши. Просто він як художник, як фахівець може сказати: тут треба було зробити зовсім все по-іншому. А мені так стає не по собі, я починаю собі дорікати, що треба було зробити по-іншому.

- А донька?

- Донька така легка людина, ніжна. Вона так опікується мною, що мені здається, що вона старша від мене. Вона так оберігає мене: і вкриє, і похвалить, і пошкодує, така-от вона мама у мене.

 - Чи піде донька шляхом батьків?

- Вона зараз на підготовчих курсах в інститут технології і дизайну. Я, напевно, не схвалюю, але якщо їй подобається – будь ласка. Я не зовсім розумію, як з цією професією жити, але мої батьки, мабуть, теж не розуміли, як з професією художника можна жити. Тому, певно, кожен вибирає по-своєму. В неї своя голова і я не можу їй сказати: будь стоматологом чи будь художником, я тобі допоможу. Я навпаки не хотіла, аби вона була художником, бо я знаю, що говорять про дітей художників. Я вчилася з дітьми художників, викладачів наших. Це так неприємно, коли вони були талановитими, а їх все одно звинувачували, що от вони діти таких батьків. І це нескінченний такий потік відгуків.

- А коли Ви для себе вирішили, що будете художницею? Вас у 5 років віддали до школи – Ви були вундеркіндом?

- Я скажу чесно, що так склалося тому, що я була дуже високою – в цьому місці всі сміються. Я дійсно була таким «переростком», в мене навіть був діагноз «ранній гормональний розвиток». І я все знала, мене сестри навчили читати, писати, рахувати. І я пригадую, що я дуже хотіла до школи. Мене приймали через екзамени, через райвно, тому я не була вундеркінд, але дуже хотіла в школу, мала велике бажання вчитися.

А художником я захотіла стати, коли мені виповнилося 13 років. Я почала мріяти про художнє училище. Це стало такою хворобливо-нав’язливою ідеєю, я засинала з нею і прокидалася з нею, заходила в училище подивитися, і мені здавалося, що там навчаються незвичайні люди і я теж хочу бути такою, це якоюсь такою хворобою стало. І я в 13 років вступила туди.

- Розкажіть, будь ласка, про Ваш проект «Ліптон Ковток Натхнення»: як виникла його ідея, за якими критеріями Ви вибирали переможців – там же було більше десяти тисяч малюнків?

- Ця ідея виникла вже десь років 9 тому. А справа виглядала так: прийшли представники «Ліптона» і сказали: ми б хотіли з вами співпрацювати, ми готові реалізувати будь-який ваш проект, чи є у вас якась хороша ідея? Я сказала – та багато є. Я думала провести конкурс дитячих робіт. І якось так ця ідея їм підійшла. Так швидко вони схвалили її, ще давали на погодження до європейського керівництва, все прописали, все продумали. Тільки це реалізувалося у більшому масштабі. Я розумію, що для них це була рекламна кампанія, а для мене це було здійснення того, що я вже давно хотіла зробити, але це було фізично неможливо – де приймати ці картини, де їх складати, хто їх усіх буде сканувати і виставляти на сайт? Сайт ще треба було зробити. Зрозуміло, що в нас була хороша команда. Вони обробляли ці малюнки, сайтом займалися. Так що ідея була моя, а реалізація – «Ліптона».

А вибирала я картини, скажу чесно, серцем. Тому що це були ті роботи, які б я повісила в себе вдома. Я завжди керуюся цим критерієм, і було насправді складно, неймовірно складно вибирати між цими роботами. Тому що у дітей кожна «ляпочка» ніби Божою рукою зроблена. А дорослі роботи вже, на жаль, багато в чому були надумані, якесь світло в кінці тунелю, якісь такі маски-гримаски: чорне-біле, тобто люди вже багато роздумували над ними. Багато було і таких, що явно просто хотіли сподобатися. Я для себе відзначила, що, наприклад, були роботи, схожі на мої, а такого не має бути. Зрозуміло, що мені подобаються кошенята – і я на кожну таку роботу «западала», але я ж не можу вибрати трьох переможців, які намалювали кошенят. Бо буде зрозуміло, що ось вибрала те, що мені подобається. Мушу визнати, що діти у нас більш талановиті від дорослих. І в деяких їхніх роботах проглядається отака сила, впевненість в руках. 

- Діти дуже нестандартно мислять…

- Так, Ви кажете те, що і я хочу сказати. Дорослі – вони малюють так обережно: бояться намалювати негарно, стараються намалювати красиво, а це відчувається, оця обережність рук і те, що людина багато мислить в цей момент, аналізує, аби воно було чітко, продумано і красиво. А робота через це виходить дуже стримана, і ніяких почуттів.

- Ви свого часу стажувалися в Нюрнбергу…

- Так, в художній академії.

- А що цей період Вам дав?

- Скажу чесно, дав упевненість у правильності того нашого жорсткого радянського живопису, тої рєпінської школи живопису. Тому що до того часу, коли я приїхала туди, я вже наших викладачів ненавиділа, бо нам не дозволяли якісь там фантазії. Я хотіла русалок малювати, а треба було материнство чи там колгосп, збіжжя, як врожай збирають.

- Соцреалізм?

- Так. І я вже не могла цього всього терпіти просто. А коли я приїхала туди і подивилася на цю свободу роботи західних художників, коли вони приходили на виставку і казали: як ви малюєте такий ніс, що до нього хочеться доторкнутися, що ось він стирчить, блистить і як живий? І я зрозуміла, що це оті «єжові рукавиці» наших викладачів, які змушували нас рисувати губи, попи,  кості, таз і так далі, коли анатомію вивчають, коли тебе критикують, пресують і пресують, і пресують. І в підсумку от в якийсь момент ти опиняєшся в такій країні, і ти відчуваєш, що от я умію те, що умію… і оце був такий головний результат цієї поїздки.

А крім того, тоді ще купили мої роботи – і я заробила на ремонт квартири. І це було для мене шоком, бо я була студенткою. Це було, як з іншої планети.

- А який то був рік?

- То був 96-й рік.

- А тепер часто буваєте за кордоном?

- Коли захочеться.

- А які міста відвідуєте?

- Ну, улюблене – це Париж. Три дні в Парижі – це найкращий для мене відпочинок. Там відключаєшся, дивишся на їхніх дітей, їхні пальтечка, на недбало зав’язані шарфики у цих дітей, на їхніх собачок. На все оце їхнє безтурботне життя, намагаєшся в цьому розчинитися, надихнутися, і на три дні уявляєш собі, що ти теж частинка цього всього, словом, фантазуєш, відключаєшся.

- А щоб назовсім змінити місце проживання, не думали?

- Ви знаєте, ні. Я це вже спробувала і зрозуміла, що дуже люблю Україну. Тут все таке моє – дім мій, друзі мої, все оце я люблю. Я вже така сформована людина, за натурою я не шукач пригод, тому мене не приваблює щось там побачити, познайомитися з тисячею нових людей, щось попробувати, якогось іншого життя.  Я надто люблю своє життя, щоб щось там пробувати.

- Ваші «Галереї щастя» є в трьох містах України і в Москві. А ще десь плануєте їх відкривати, можливо, закордоном?

- Так, у мене з’явилася мрія – я б хотіла відкрити галерею в Астані, тому що дуже багато людей приїжджає з Алма-Ати, з Астани і просять, багато є шанувальників, багато знають мої роботи, хочуть організувати виставку. Тому я стала думати про це.

- А якщо порівнювати українські міста, де, на вашу думку, митець має найбільше можливості для самореалізації? Чи це не має значення?

- Я думаю, художник може реалізуватися у будь-якому місті. Щастя і самореалізація – вони ж не залежать від продажу, наприклад. Якщо ми говоримо про самореалізацію – то ми говоримо про те, де людина потрібна, де вона затребувана. Тому я знаю багато людей,  які в Одесі почувають, що вони там потрібні, що це їхнє місто, і їх люблять, і вони не проміняють це місто на жодне інше. Такі ж є люди, які люблять Сімферополь, Крим і люблять там  працювати, і там усе їхнє життя, і радість. Так що це від міста не залежить. Ні від кількості людей, ні від кількості проданих картин, це трішки інше.

- Ви вже десять років живете у Києві, він став для вас рідним?

- Так. Так, я закохалася в нього. Я приїхала в гості до Києва на два дні, і коли потім повернулася до Харкова, то це було так, як з художнім училищем. І я ходила просто як одержима цією ідеєю. Спочатку я плакала від того, що думала, що це неможливо – переїхати туди, від того, що я народилася «не там». А потім воно стало просто як скалкою якоюсь і я почала шукати, як це можна здійснити. Словом, я закохалася.

- Вийшли зараз і нові книжки Ваші, а тексти до них теж Ви пишете?

- Так, їх я писала, але це гучно сказано.

- А з «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ» Ви зараз співпрацюєте?

- Ми з Іваном (Малквочем, – ред.) зараз нічого нового не випускаємо, але в нього там є якісь ідеї, по суті, це залежить від нього. І коли вже є текст, тоді я малюю картини.

- Але та книжка, що вийшла, «Ліза і її сни», то там навпаки спочатку були картини, а тоді вже текст.

- Так, тоді було все навпаки, то були створені картини для Віденського музею мистецтва, а тоді вже вони увійшли до книги.

От недавно, у вересні, Іван попросив мене зробити обкладинку для книжки з тієї серії, що я починала, про «Матильду» і «Чарлі та Шоколадну фабрику» Роальда Дала. А тепер вийшов «Джеймс і гігантський персик». Але в мене просто не було часу, і я попросила, щоб це зробив хтось інший. Бо розуміла, що не встигну до потрібного терміну, в мене була ще робота. Ніби ми і на зв’язку, в мене таке відчуття, що ми з ним співпрацюємо, але насправді наразі нічого нового не виходить. Тому якщо правду сказати, то на цьому етапі не співпрацюємо.

- А у Львові ви часто буваєте, чи тільки з виставками?

- Правду кажучи, тільки з виставками, але цього достатньо, щоб просто так прогулятися містом.

- І як, на вашу думку, за останній час Львів змінився?

- Ні, ні, і мені саме оце у Львові подобається, що ти завжди коли приїжджаєш – отримуєш те, за чим ти їхав: за гарною українською мовою, наприклад. Це дуже гарне місто і це позитивна його риса – що воно зовсім не змінюється, в хорошому значенні цього слова.

Довідка ZAXID.NET 

Євгенія Гапчинська — популярна українська художниця-живописець.

Народилася 15 листопада 1974 р. в Харкові. П'ята дитина в сім'ї. У п'ятирічному віці пішла до школи, а в 13 років стала студенткою Харківського художнього училища. Закінчила Харківський художній інститут.

Стажувалася в Нюрнберзькій художній академії. У 2000-му році переїхала до Києва. Живописно-виставкову діяльність розпочала 2002 року. Роботи Євгенії продаються найдорожче серед сучасних українських художників.

Щороку робить більше десятка нових виставок в Україні, Росії, Франції, Бельгії, Англії, Нідерландах та інших країнах. Має кілька власних галерей в Україні та в Росії. Її роботи зберігаються в європейських музеях та приватних колекціях шанувальників та діячів мистецтва.