Більшості не існує!
IQ

Більшості не існує!

Усі ми належимо до різних меншин, армія Добра складається з дуже різних персонажів

Володимир Бєглов, 22 вересня18335

«Большасци не існуе». Таке написано на екоторбі мого нового друга з Білорусі. Громадянський проект «Makeout», що його Андрій з колегами втілюють у Мінську, спрямований на роботу з меншинами у тій країні, де бути меншиною – ознака поганого тону. Тут варто бути таким, як усі, і варіюватися у межах чітко визначеного тоталітарним суспільством діапазону. Голосувати – як усі, думати – як усі, мріяти – теж як усі, і втілювати мрії – так само. За чітко визначеними алгоритмами, у межах дозволеного і затвердженого. В іншому разі вибір невеликий: кухня, тюрма або еміграція.

На тій екоторбі намальовано безліч дуже різних візерунків з однаковим обрамленням. Це символ того, що, хоч усі ми дуже схожі, а проте кожен і кожна є унікальними. І якщо для Білорусі такі меседжі багато в чому – виклик та інновація, то для України, здавалося б, давно звикла річ.

Адже це ми, такі різні ми, єдналися на Майдані, вітаючи на саморобних стягах зірку Давида і кримську тамгу, користаючись організованими ЛГБТ-спільнотою гарячими лініями, розуміючи різні мови і не зважаючи на географічне походження, проводжаючи поряд з українцями в останню путь білоруса і вірменина. Чи були ми тоді однаковими та передбачуваними? Ні, такими були організовано завезені до Маріїнського парку учасники й учасниці Антимайдану. Пам’ятаєте?

То що було між нами спільного? Інтереси і зацікавлення? Ні, ясна річ. Дуже сумнівно, що моя хресна мама могла б обмінюватися книжками з якимось праворадикалом так само, як складно уявити тепер уже міністра культури Нищука, який ходить в гори з екзальтованими дівчатками зі синьо-жовтими браслетиками на зап’ястках. Що тоді? Спільне минуле і традиції? Ні, бо атаки міліції пліч-о-пліч відбивали і галицькі греко-католики, і цілком собі атеїсти. Але щось таки збирало всіх тих таких різних людей щовечора біля сцени, звідки молилися представники майже всіх українських церков. Що це? Думаю, все просто. Спільні цінності і спільна мрія про країну, в якій кожна чесна людина зможе жити комфортно та вільно.

Це як у казках, де армія Добра завжди складається з дуже різних персонажів. Вона нагадує українську армію, яка на початку військового конфлікту на Сході навіть однакового однострою не мала. І виявилося, що суть не в уніформі, не в уніфікації, а в чомусь набагато більшому. Армія Добра завжди різна. І завжди перемагає. Згадайте дівчинку Еллі з «Чарівника Смарагдового міста», яка зі Страшилою, Залізним Дроворубом та Тотошкою змагалася проти Урфіна Джюса і його армії дерев’яних солдатів. Чи пригадайте хлопчика Гаррі Поттера, який долав бездушних дементорів та смертежерів (однаковісіньких, до речі), маючи за партнерів усіляких диваків і дивачок із Дамблдорової армії. І не забудьте про всіх інших, хто єднався і єднав навколо себе, аби протистояти системі, яку підтримувала так звана «більшість»: Люка Скайвокера, Фродо чи Робіна Гуда. Усі вони мали різні зацікавлення, традиції, різне минуле, але водночас – усі вони сповідували спільні цінності, вищі за умови й умовності, стереотипи та звички. І саме тому – перемагали.

З моїм новим другом Андрієм пов’язаний ще один цікавий досвід. Досвід спілкування. Якось так склалося, що після знайомства у невеликій міжнародній групі журналістів ми з ним домовилися розмовляти кожен своєю мовою – українською та білоруською. Це, мушу визнати, дуже глибоко вразило. Адже це був перший раз у житті, коли не довелося переходити на англійську чи російську, щоб порозумітися з іноземцем. Виявилося, що ліній поділу між такими різними людьми насправді ще менше, ніж здавалося. Виявилося, що порозуміння – це не про те, як ти говориш, а про те, що намагаєшся сказати.

З Андрієм ми познайомилися у Стокгольмі, місті, яке є взірцем та рольовою моделлю для усіх спільнот, що прагнуть збудувати успішне та відкрите суспільство. Вільне місто вільних людей, у якому права людини (і найперше – право бути собою) забезпечено. Різні коментатори вказують на різні причини такої ситуації. Хтось каже, мовляв, у суспільстві, яке подолало бідність, можна нарешті і про права людини подумати. Інші стверджують, що навпаки – саме повага до кожної людини дає цілому суспільству можливість зростати. На мою думку, друга точка зору є правдивою. Алгоритм нескладний – якщо людина не почувається під загрозою, вона функціонує на повну; відтак – набагато ефективніше працює на загальне благо. Усе просто.

Іншими словами, можна тисячоліттями «будувати Україну», кожному – свою, аморфну, абстрактну. А з іншого боку, можна будувати себе для України – конкретного, успішного, впізнаваного себе, який власними здобутками та успіхами збагачуватиме цілу державу. Такого, який на своєму місці буде набагато кориснішим для всіх.

Насправді більшості таки не існує. Адже всі ми належимо до різних меншин – етнічних чи професійних, релігійних чи мовних, вікових чи ґендерних. Усі ми належимо до різних соціальних класів, віримо кожен у свого Бога і пишемо кожен свою утопію. І поки ми цього не визнаємо та не приймемо, кожен і кожна з нас потерпатиме від тиску отієї «думки більшості», якої насправді не існує. Доти нами легко маніпулюватимуть, пропонуючи прийняти чиюсь чужу, нерідну правду за свою власну, ділячи, махаючи перед обличчям черговою історичною датою, мовним питанням чи, приміром, ставленням до ромів.

До речі, про ромів. Пригадуєте, як кілька тижнів тому цілу ромську спільноту, весело махаючи ручками і навіть махаючи ними на сесіях райради, виселили з одного зі сіл на Одещині? Детонатором цієї суспільної вибухівки стало зґвалтування ромом слов’янської дівчини. Село повстало. До зґвалтування додали ще торгівлю наркотиками, крадіжки, інші злочини. У шалі самосуду вирішили вигнати всіх. І вигнали.

Пригадую, в одній із фейсбук-дискусій одна пані написала таке: «А от в Італії, якщо українець вчинить правопорушення, то його швиденько депортують на батьківщину! Тому нема чого тих циганів захищати». Пані, щоправда, не зауважила, що з Італії депортуватимуть одного конкретного злочинця, а не всю українську спільноту. Також вона не зауважила, що займатиметься цим поліція і міґраційна служба, а не звичайні громадяни.

Ви можете заперечити, і матимете рацію, що правоохоронці покривали злочини певних ромів у тому селі на Одещині, що система отримувала частину прибутків від наркоторгівлі, що все всюди «на мазі». Тому люди не стерпіли. Однак увімкнімо логіку: кого у такому разі мали виганяти зі села українці – кількасот ромів чи кількадесят негідників у погонах?..

Ясна річ, негідників. Однак чому цього не сталося?

Тому що спрацював «інстинкт більшості» – вали їх! Тому що у цьому урагані закону джунглів ніхто не згадував інших законів – ні людських, ні Божого. І ще тому, що ніхто з того натовпу навіть не задумався про справжні причини ситуації – тотальну корупцію та кумівство, неосвіченість, пострадянські травми.

Співіснування різних людей та груп передбачає бажання комунікувати між собою. Мовою для такого порозуміння є м’яка сила цінностей. Не «вимог сьогодення», не спільного минулого, не тваринних інстинктів, а чогось більшого, чогось об’єднавчого – того, що три роки тому зібрало нас із вами на Євромайдані, що зробило можливою Революцію Гідності. Визнавши це, боротьба усіх проти всіх перетвориться на боротьбу за людину і за країну. На цілком, слід додати, усвідомлену і зрозумілу боротьбу з чіткими інструментами, алгоритмами та метою. Варто тільки визнати – у координатах Добра більшості не існує. Зате існує повага і прагнення зрозуміти Іншого.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;