Чи наважиться Москва на анексію Донбасу?
IQ

Чи наважиться Москва на анексію Донбасу?

Росія примудрилась окупувати ОРДЛО, не взявши на себе жодної відповідальності

Максим Віхров, 13 квітня55954

Тема «кримського сценарію» на Донбасі знову повертається в українські дискусії. Підстав для побоювань більш ніж достатньо: сепаратисти захопили українські підприємства, Москва визнала «республіканські» паспорти, а в Луганську анонсують референдум про приєднання до Російської Федерації. Ще й у розвідці стверджують, що на окуповані території приїздив особисто Владислав Сурков, кремлівський куратор «Новоросії». Невже Москва справді готує ОРДЛО до остаточної анексії? Чи, може, ЛНР та ДНР стануть українським Придністров’ям? Попри все, не полишають надій і оптимісти. При бажанні у зачистках сепаратистів та «віджимі» українських підприємств можна побачити ліквідацію свідків і прощальне мародерство перед здачею ОРДЛО під український контроль. Але схоже, що ні анексії, ні деокупації Донбасу в озорому майбутньому не буде – Москва цілеспрямовано тримає окуповані території у стані невизначеності, використовуючи їх як інструмент широкого застосування.

Кремлівський трікстер

Для початку подивімось на ситуацію згори. Анексувавши Крим, Москва кинула виклик усталеному ладу на континенті. Таке в європейській історії бувало не раз, і Путін – далеко не найстрашніший enfant terrible, якого бачила Європа. Але від кривавих тиранів ХХ століття його відрізняє не лише масштаб злочинів. Здавалося б, аналогії очевидні: у Гітлера був «Тисячолітній Райх» і Судети, у Путіна – Крим та «Русскій мір». Однак аналогія лише позірна. Якщо Гітлер мріяв про лаври Карла Великого, то Путін явно прагне стати європейським Кім Ір Сеном. По суті, анексія Криму і створення фейкових «республік» на Донбасі – це не що інше, як ефективний спосіб перейти в опозицію до світової спільноти, а головне – підняти над Росією нову залізну завісу.

Навіщо це Путіну, здогадатись не важко. Зближення Росії із західною цивілізацією зайшло в глухий кут. Хоч би якою спокусливою була для Європи російська «труба», від Москви вимагали дотримуватися певних правил, а в перспективі – відмовитися від самодержавія. Аби догодити Заходу, Путіну навіть довелось переходити одну каденцію у прем’єрах, переступивши через монаршу гордість. Та й справа не лише у гордості. Зближення із Заходом неодмінно призвело б до суспільних змін у самій Росії, фатальних для путінського режиму. Страх Москви перед Заходом настільки сильний, що навіть незалежні громадські організації там оголошено «агентами впливу», а Путін публічно розповідає, як іноземні фонди викрадають російських дітей. Сховатися від цих загроз Кремль вирішив, забивши цілу країну до ведмежого кута.

Однак до послідовної конфронтації зі світом Росія (поки) не готова, тому Путін обрав стратегію трікстера, залишаючись амбівалентним, непослідовним, «гібридним», а отже – непередбачуваним для опонентів. У цьому сенсі ОРДЛО – не що інше, як танцмайданчик, на котрому Путін кружляє у своєму ленінському танго. Саме тому печать непослідовності лежить на всьому, що зараз відбувається на Донбасі. Правою рукою Путін відстрілює найбільш затятих «республіканців», а лівою підкидає на Донбас нові партії зброї та «ихтамнетов». Іноді Москві вдається посилати сигнали одночасно протилежного змісту. Приміром, Кремль офіційно визнав паспорти ЛНР та ДНР, але без згадок про самі «республіки» – в якості документів, виданих в «окремих районах Донецької та Луганської областей фактично діючими органами». Що це – зрада чи перемога – не можуть розібратися ані українські патріоти, ані ідейні «новороси».

Сила невизначеності

Невизначеність залишає Москві широкий простір для маневру. Якщо українських військових обстріляють з території анексованого Криму, вдавати сліпого бандуриста не зможе навіть ОБСЄ. Такий акт буде однозначно оцінений як російська військова агресія. Інша справа – Донбас, де російських солдатів можна перевдягати у форму «ополчєнія» або видавати за балуваних «отпускніков», які знайшли зброю у шахтах. На випадок чого їх можна буде перевдягти й у форму «народної міліції», і навіть у білі каски поліцейської місії ОБСЄ. А глибоко стурбований світ хай потім розбирається, що там до чого.

Токсичною є ця невизначеність і для України, яка не може знайти однозначну лінію поведінки щодо ОРДЛО. Анексувавши Крим, Москва взяла відповідальність за управління півостровом на себе, як це зазвичай і роблять окупанти. Натомість ОРДЛО Росія примудрилась окупувати, не взявши на себе жодної відповідальності, формально переклавши її на маріонеткові «республіканські уряди». Причому лідери ЛНР та ДНР постійно міняють риторику на протилежну: від підтримки Мінського плану до погроз масштабного наступу. Їхня поведінка є ще більш амбівалентною, ніж декларації: приміром, воюючи проти України, вони три роки не заважали працювати українським підприємствам на території «республік».

Не дивно, що розібратися в цих путінських парадоксах Київ і досі не зміг, чим викликав обурення частини суспільства. Звинувачення у «торгівлі на крові» і «договорняках», які лунають на адресу влади, – це та реакція українців, на яку розраховує Москва. Причому сама по собі ця реакція є абсолютно нормальною – ненормальними є умови, що її спровокували, і саме такими їх сконструював Кремль. І Україні наразі не залишається нічого, окрім призвичаїтись до невизначеності на Донбасі та її суспільно-політичних та економічних наслідків.

Втім, це ще не найгірший варіант. Набагато серйознішим викликом для України було б повернення окупованих територій, навіть якби воно проходило на наших умовах. Навіть у найкращому випадку це стало б колосальним викликом для українського суспільства, політичної системи та економіки. Тому дошкульні витівки кремлівського трікстера – відносно невелика плата за відтермінування такої бажаної і такої страхітливої перемоги над ним.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;