«Комунізм давно загинув, а homo soveticus живе»
IQ

«Комунізм давно загинув, а homo soveticus живе»

Якими методами і з яким успіхом дерадянізували Польщу, Чехію та Естонію

Ярина Семчишин, Яна Проценко, Юлія Лисенко, 6 грудня 201612731

До теми

У Польщі залишилося понад тисячу вулиць і населених пунктів, названих на честь комуністичних діячів та символів. У Чехії комуністична партія досі регулярно збирає близько 10% голосів і проходить до парламенту. Звільнитись від спадщини тоталітарного минулого – не така проста справа, як може видаватись. Навіть країни Європейського Союзу, які колись належали до соцтабору, далекі від подолання наслідків панування комуністичної ідеології. Про те, якими методами проводилася дерадянізація Польщі, Естонії та Чехії, говорили під час Школи міжнародної журналістики «Виклики декомунізації» в Українському католицькому університеті.

Польща

Анджей Котуля, польський журналіст, громадський діяч, радник Єврорегіону Померанія. Активний учасник антикомуністичних молодіжних організацій у 1970-80-х роках.

Після оксамитової революції у польському суспільстві була цілковита згода щодо того, що декомунізація необхідна. Проте питання, як саме її проводити, було відкритим. Для того, щоб цей процес пройшов цивілізовано, потрібні були нові законодавчі акти.

Першим із них була ухвала Сейму про люстрацію. Згідно з нею, міністр внутрішніх справ оприлюднив список публічних осіб, котрі фігурували в архівах служби безпеки Польської Народної Республіки. Вибухнув скандал, що спричинив відставку уряду. Адже у списку не було зазначено, хто з перелічених – агент, а хто – жертва режиму. Там були прізвища, які просто фігурували в документах, аж до президента Польщі Леха Валенси.

1997 року був ухвалений новий закон про люстрацію. За ним усі публічні особи, а насамперед політики, зобов'язані були зробити письмове свідчення про те, чи мали вони зв’язки зі спецслужбами ПНР. Карали не за зізнання, а навпаки – за спробу приховати правду. Цікаво, що членство у Польській об’єднаній робітничій партії декларувати не доводилось.

Третій етап декомунізації розпочався рік тому. У травні 2016 року президент Польщі Анджей Дуда підписав закон про заборону пропаганди комунізму. Органам влади дали рік на те, щоб змінити назви вулиць, ліквідувати пам’ятники діячам та символам тоталітарних систем, зокрема комуністичної. На території Польщі є майже півтори тисячі таких назв. Крім того, нещодавно парламент постановив автоматично знизити пенсії військовим, поліцейським і чиновникам, які хоча б один день працювали на комуністичний режим.

Ніхто не захищатиме комуністичні символи. Люди в Польщі сумують не за комунізмом, а за часами ПНР, коли вони росли, вчилися, кохали. Це звичайна ностальгія. Проблема в іншому: комунізм давно загинув, а homo soveticus живе, розмножується та відтворюється. Люди сумують за тим, щоб хтось вирішив усе за них і дав ковбаси. Вони бояться відповідальності і мусять належати до якоїсь групи, бажано очолюваної вождем.

Я ненавиджу поняття «історична політика»: в ньому більше політики, ніж історії. Історію треба вивчати глибше, щоб робити висновки. Коли політики починають викладати історію, нічого хорошого з цього не вийде. Культура пам’яті – ось поняття, яке я волію вживати. Вона заперечує невігластво, опирається на знання й водночас на діалог різних поглядів та інтерпретацій тих самих фактів. Культура пам’яті у польсько-українських (німецьких, литовських, чеських, словацьких) відносинах полягає у тому, щоб професіонали, а не політики, виокремили факти, а потім ми сіли й розмовляли про їх інтерпретацію.

Ми з вами можемо тлумачити факти по-різному, адже в нас різні реалії. Польща, на відміну від України, не веде війну, не має двох різних ідентичностей, двох різних мов. Утім згадується старий американський вислів: «Ніщо так не ділить американців та британців, як спільна мова». Польське суспільство зараз теж далеке від єдності – воно поділилося на два табори після минулорічної перемоги консерваторів. А відсутність об’єктивних медіа не дозволяє вести спокійну, врівноважену дискусію, зокрема й про цілі та методи декомунізації. Журналісти тепер діляться на два табори – провладний та опозиційний. І ніхто їх до цього не змушував: вони самі в цьому винні.

Люстрація у Польщі оминула медіа. Коли комуністичний режим зазнав краху, ніхто не переслідував журналістів, що працювали у комуністичних газетах. У 1990-х у Польщі запанував багатообіцяючий плюралізм. Медіа були приватизовані, передані до рук бізнесменів або самих журналістів, які стали менеджерами. Та здебільшого вони зазнали поразки, адже бути антикомуністом недостатньо, щоб успішно керувати підприємством, особливо в умовах фінансової чи політичної конкуренції. І ось тепер виявилося, що поляки можуть знищити демократію.

Естонія

Аарне Веедла, естонський політолог та історик. У 1980-ті був депутатом місцевої ради, всередині 1990-х – парламентарем. Політичний радник Партії Реформ Естонії.

Естонці не мали комуністичних переконань. Навпаки, переважали антикомуністичні настрої. Тому відокремлення від СРСР відбулося не так травматично, як в Україні, де багато людей досі ностальгують за радянськими часами. У 60-ті життя насправді було жахливим. Попри все, що намагається розповісти путінська пропаганда, нічого хорошого у тих часах не було. Навіть в Естонії – одній із найзаможніших республік Союзу.

Естонія була «піддослідним мишенятком» для КДБ. Створення Народного Фронту 1988-го, на мою думку, було продуманим кроком спецслужб – вони намагалися дослідити можливі варіанти розвитку подій у разі, якщо Союз розпадеться. Я не вірю, що проголошення незалежності 1990 року могло відбутися так мирно без відома КДБ.

Експеримент вийшов з-під контролю: Естонія почала розвиватись автономно. Уряд Естонії на ранніх етапах зробив багато правильних кроків, яких, напевно, не вистачало Україні. І зараз не вистачає, адже при владі залишаються люди з радянським мисленням. Дуже важливим моментом також є усвідомлення того, наскільки небезпечним сусідом є Росія. Громадськості в Естонії досі часом бракує цього усвідомлення.

Головні завдання естонської дерадянізації – створити правову державу та показати світові, що ми заслуговуємо на підтримку й визнання. Адже світ визнав нашу незалежність і те, що Естонія була окупована Радянським Союзом. Крім того, це запобіжний захід від впливу Росії, тиск якої ми досі відчуваємо.

Естонська військова розвідка знала, що Путін планує окупувати Крим. Ми пропонували допомогу Януковичу, проте він відмовився. Що в цій ситуації мали думати світові лідери? Вони також знали про це і не розуміли, чому керівництво України так спокійно до цього ставиться.

Естонія для Євросоюзу – лише головний біль. Нас не хотіли приймати, поки ми не вступили до НАТО. Тож не переоцінюйте шанси на вступ України до ЄС, вони дуже невеликі. Не плекайте ілюзій, а краще продовжуйте шлях реформ, який ви почали, і будуйте західне суспільство.

Чехія

Петр Ваґнер, чеський історик, дипломат, публіцист. Заступник Посла Чеської Республіки в Азербайджані, колишній директор Вишеградського фонду.

Найбільший у світі пам’ятник Сталіну встановили 1955 року у Празі. Чехи жартома називали його «чергою за м’ясом» і казали, що всміхається Сталін, адже стоїть у ній першим – м’яса йому точно вистачить. Позбулися монумента 1962 року, проте справжня декомунізація почалась у Чехії після оксамитової революції 1989 року.

Прогулянка Прагою в футболці зі свастикою чи портретом Гітлера може закінчитись арештом і лавою підсудних. Проте такі проблеми навряд чи виникнуть, якщо на футболці буде портрет Сталіна. Всупереч закону про заборону комуністичної ідеології, у Чехії досі існує Комуністична партія, що стабільно здобуває близько 10% голосів виборців. Приблизно половина суспільства підтримує ідею її заборони, половина – проти.

Головна реформа після занепаду комуністичного режиму – не політична чи економічна, а дерадянізація мізків. Так казав Вацлав Гавел, лідер оксамитової революції та перший президент вільної Чехословаччини. Ця реформа триває досі.

Після оксамитової революції Чехію охопила хвиля перейменувань та руйнувань комуністичних пам’ятників. Люди робили це на власний розсуд, без відповідної державної політики. Старі пам’ятники замінювали новими чи переробляли. Замість монумента другому комуністичному президентові Чехословаччини встановили статую Вінстона Черчіля. Пам’ятник танку Т-34, який звільнив Прагу від нацистів 1945 року, чеський митець розфарбував у рожевий колір.

1991 року був ухвалений закон про люстрацію. Його метою було очистити владу від людей, які обіймали керівні посади у комуністичній партії, та від співробітників силових органів старого режиму. За цей закон чеський парламент багато критикували, адже він певною мірою дискримінував частину суспільства. Водночас він дав змогу прийти до влади новим людям, зокрема й чеським дисидентам. Комуністам дали трохи відпочити від влади.

Гавел боявся, що публікація списків комуністів та агентів спецслужб спричинить громадянський конфлікт і хвилю самогубств. Деякі люди дізналися, що їхні чоловіки, діти, батьки були секретними співробітниками спецслужб. Проте піддавати когось остракізму не є традицією чехів. Багатьох колишніх донощиків суспільство виправдовувало – мовляв, усе-таки він хороша людина. Люди розуміли, що не всі співпрацювали зі спецслужбами з власної волі.

Суперечливим був і закон про реституцію. Держава повернула законним власникам майно, яке відібрала комуністична влада, та дала змогу середньому класу безболісно відродитись у Чехії. З’явилося близько мільйона людей, які, зрозуміло, вже ніколи не підтримуватимуть комуністичних ідей.

Колективна пам’ять – головна сфера, в якій декомунізація триває. За комуністів існувало дві версії історії країни: одну викладали у школах, іншу – оповідали на кухні, коли ніхто чужий не чув. Після оксамитової революції з’явилась нова історія й нові національні герої. Зникла єдина правдива інтерпретація історії: один факт можна роз’яснити в різний спосіб, і те, що сьогодні розповідають школярам про минуле, залежить від особистої позиції вчителя.

Ностальгія за комуністичним минулим притаманна значній частині чехів. Вона посилюється тоді, коли умови життя погіршуються через кризу. Водночас багато хто покладає надмірні сподівання на декомунізацію, розраховуючи на те, що з комуністичною ідеологією зникне все погане в країні. Реалістичний спосіб позбутися homo soveticus – покладатись на нове покоління. Я сподіваюсь, що еволюція колись таки переможе.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

До теми

Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;